Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Поклик рiдноi зiбрав землi

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Хто полічить, скільки хуторів, хуторівців, маєточків було у нашому краї? Скільки люду працелюбного і співочого жило у тих мальовничих куточках людської спільноти? Зникати почали вони вже давно. І хоча науковці – і соціологи, і економісти дають тому пояснення, усе ж з болем сприймаємо відомість про чергове зникаюче поселення.


Колись окрасою Полісся був і хутір Безпечний. По суті, являв собою невелике село з майже півтора сотнями садиб з півтисячним населенням. Діяли тут початкова школа і бібліотека, клуб і медпукт. Була кузня і ферма, де відгодовували свиней і телят. Мав хутір одну лише вулицю, звивисту і протяжну настільки, що для зручності її розмежували на складові: Ворочок, Бурова, Караківка. Ці милі колишнім хуторянам назви ще й сьогодні змушують хвилюватися їх серця. Ще два десятки літ тому хутір здіймався над краєм величезним древом з розгалуженим, потужним корінням. Нині залишився єдиний корінець, ім’я якого - Катерина Миколаївна Стельмах-Васюк. Це вона, усупереч сьогоднішнім віянням, залишається вірною рідній стороні. Хоча народилася не на хуторі, але, здається жінці, прийшла у цей світ саме тут. Подарувала життя шістьом дітям. Доньки і син, онуки гукають до себе, а вона відмовляється, не здається...

Хоча розуміє, жити відлюдником усе важче. Може змиритися, що доведеться позбутися гомінких гусей і курей, а от зректися свого вірного помічника, коня, не здатна. Орлик розуміє її з півслова, терпляче вислуховує її поневіряння, єдина вада – не говорить, як і кізонька-годувальниця Білочка.


Пороз’їжджалися безпечанці по всіх усюдах, живуть у перспективних селах, у райцентрах і обласних містах, а все ж поклик рідної землі гукає до рідного порогу. От і на Зелену неділю, на храмове свято Святої Трійці, зібралися знову. Випала нагода побувати у тому гурті і авторові, то поділюсь побаченим.


Склалося враження, що зустрілася чисельна родина. Були і обійми, і сльози радощі, і безліч спогадів. Дещо згадалося і авторові.


Як на тепер, уже в далекому 1974 році зустрівся на хуторі з 90-річним Іваном Юхимовичем Шевченком – людиною дивної долі, мав він 12 дітей. Пізніше випало розповідати у „Радянському селі” про одного із його синів - Євгена Івановича Шевченка. Працював той завідуючим комплексною бригадою. Був відповідальним і справедливим. Пройшов війну, мав орден Червоної Зірки, до бойової відзнаки доєнався ще й орден Знак Пошани.


На святі зустрівся з онукою старожила Галиною Євгеніївною. Вона – донька згаданого вище фронтовика - Євгена Івановича. Зацікавило, що після заміжжя залишилася Шевченко. Виявляється, її чоловік теж носив найвідоміше українське прізвище. Розговорилися. ЇЇ суджений працював водієм. „Чи не той, що трудився без вихідних?” – запитав у співрозмовниці, згадавши давній-давній курйоз. А було то так. Коли порахували вихододні одного із претендентів на нагородження медаллю, то виявилося, що мав тих виходів протягом кількох років по 365(!) Враховуючи тодішні свята: 7 листопада і Перше Травня, Великдень і Різдво, Свято Перемоги і 8 березня. Бо тваринам, землі байдуже до людських урочистей – годувати, доглядати їх потрібно постійно. То вирішили нагородити водія колгоспу імені Мічуріна Володимира Івановича Шевченка не медаллю, а орденом Трудової Слави.


Галина Євгеніївна розповіла, що дев’ятеро членів родини Шевченків, сини і навіть донька, пішли на фронт. Чудо, але усі до одного повернулися до рідної оселі. Згадала про інших фронтовиків. Серед них Леонід Кащенко, Олександр Клименко, Іван Шевченко, Григорій Муха, Іван Фурса, Григорій Васюк, останній, до речі, втратив на війні ноги. Окремо розповіла про партизана Олексія Григоровича Шекеру. Детальніше про нього дізнався вже від доньки месника - Надії Олексіївни.


- Батько воював у спецроті, бійці якої власним прикладом допомагали партизанським загонам засвоювати бойову справу. Мав поранення. Нагороджений. Довелося татові побувати у Болгарії, Молдавії, Польщі, ще довго після війни отримував звідти листи. Повернувшись, відродив бджолярську справу, порався біля вуликів. Як тата не стало, турботи лягли на плечі мами. Переїхати у місто до нас не змогла, їй було тісно на куцих городських сотках, хуторяни звикли до простору. А нам не вистачало часу, аби бачитися частіше. Мусили купили неньці хатину у Пісках – все ж ближче. Тепер немає і мами, бджоли - на мені. Інколи чую поради позбутися цього клопоту. Хоча і важкувато, усе ж не можу зрадити батьковій і маминій справі. Допомагають поратися з вуликами сестра і зять. Сподіваюся, колись Олексій продовжить сімейну традицію. Між іншим, у Безпечному займалися медом більше п`ятнадцяти пасічників. Від того родили рясно наші сади, радували вагомими врожаями прилеглі поля – бджоли-трудівниці запилювали щедрий цвіт...


Районка неодноразово розповідала про Матерів-героїнь. Любов Яківна Кочерга - одна з них, народила 13 дітей, жила у Безпечному. Про неї теж згадали земляки, упізнавши на пожовклому фото. Майже кожен з прибулих привіз світлини, на яких зафіксовані миттєвості життя – зазнято дітей початкової школи, молодь хутора проводжає на службу в армію призовника, весілля і дні народжень, знімки на роботі і на відпочинку... Усі вони переходять з рук у руки і - спогади, спогади,спогади...


Зустрілася велика родина, яка довго не зустрічалася. Накрили храмові столи, спочатку щедро пригощали один одного, а потім заспівали. Посвітлішали обличчя літніх хуторян. Вони немов повернулися у молоді свої роки. Хтось пригадав, як над хутором линули вечорами задушевні пісні. Як один гурт з гармошкою і бубном намагався переспівати такий же в іншому кутку. Співали так, що мліло серце. Спогади, спогади...


За це свято хочеться подякувати організаторам дійства. Відшукали, телефонували, запрошували земляків Надія Шарапа, Валентина Ігнатко, Іван Яковенко. Особливо просили відзначити Михайла Шарапу. Він активний у житті, двічі обирався депутатом сільської ради, стільки ж – міської. Сесії не просто відбував, піднімав злободенні проблеми. Саме він звернув увагу присутніх:


- Бачите, на старих фотографіях діти повоєнної пори. Звісно, одягнуті набагато простіше сьогоднішніх дітлахів. Проте хворіли рідко, болячки не встигали за нами. Улітку багатьох з самого ранечку чекав обов`язок випасати корівчину, чи табун гусей, чи наглядати за іншою живністю. Поле огортало цілющим п’янким повітрям, із росяних трав злітали різнобарвні метелики, кидались геть переполохані трав’яні коники-стрибунці, у небі не змовкали жайворони. Серед тієї природи, як можна було хворіти...


Цю тему продовжують інші. Серед прибулих упізнав і деповця Івана Яковенка – афганця, активного члена районного осередку воїнів-інтернаціоналістів. Колишній воїн додав:


- А взимку долали кучугури, каталися на санчатах, ходили на виструганих батьками лижах, змагалися на ковзанах. Набридала вулиця, могли пійти у клуб подивитися кіно. Не віриться, коштувало це задоволення 5 копійок.


Відмітили і те, що багато змінилося у нашому житті. Було й таке диво – на ферму свиням привозили морожений хек. Буцімто минув термін реалізації. Не думаю, що ця практика можлива сьогодні...


Радо вітали свою вчительку Лідію Костянтинівну Шкребко, яка навчила не одне покоління. Її довоєнний колега Артем Сергійович Безь подавав грамоту батькам і дідам сьогоднішніх гостей хутора. На свято прибула його донька Ольга Артемівна. Розчулившись спілкуванням, прочитала власного вірша. Привітала земляків рифмованими словами і Алла Миколаївна Ковтун.


А от Іван Петрович Фостій до хуторян не завітав. Хоча родом він із Фастівців і живе за тридев’ять земель у Чернівцях, ім’я фастівчанина згадували кількаразово. А все із-за його мелодійних віршів. Мабуть, бував на хуторі, що надихнуло на творчість. Один із віршів митця перегукується з нашою темою:


Рідна хата, що воно за диво!?
Десь далеко у снігах стоїть,
Дивиться у далеч полохливо,
І душа збентежено болить.
Жде, аби хось у вікно постукав,
Ступаючи на стоптаний поріг,
Зняв з її душі важкий тягар розлуки,
На топчан розслабитись приліг.
Жде і манить: ”Ну ж, вернітесь, діти!”
Я так часто гріла вас теплом,
Тут ви вчились по землі ходити,
Тут сиділи дружно за столом...


Дійсно, зустрічалася того дня у Безпечному чисельна родина. Уже ось котрий день те відчуття не полишає...


Борис Бобришев,
хутір Безпечний - Бахмач

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове