Company Logo

Останні публікації

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Зустрічі на життєвих дорогах

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Зазвичай з Вертіївки повертаюсь через Ніжин, та клятий COVID-19 зламав усі плани, змусив добиратися кружним шляхом – подався на автостраду. Уже зневірився вибратися, як несподівано пригальмував потужний „МАN”. До далекобійників, як правило, не прошусь, не відволікаю - їм їхати прахами. Між тим водій тягача, оглянувши колеса, уже підіймався у білосніжну кабіну. Обличчя здалось знайомим: ”До Бахмача?” – звернувся з надією.


Тепер і Анатолій Петрович Троценко мене впізнав. Згадали, що, останній раз стрічалися кілька років тому, як фотографував передовика на Дошку Пошани ПСП „Авангард”.


- А де тепер працюєте? – поцікавився у водія вже у кабіні.


- Там і тружусь...


Здивувався, що ця потужна фура має авангардівську прописку. Захотілося подробиць.


- У відгодівельний радгосп прийшов, коли Василь Миколайович Булах там вже працював. Ми здружились, він родом з Грирорівки, я – з Білих Веж, села-сусіди, виходить, земляки. Він старший на 5 років, не дивно, що став моїм наставником і порадником, а згодом затоваришували.


То був час розпаювання землі, отримали свої гектари і ми. Василь спробував на тій землі господарювати, то я свій клапоть вирішив віддати під його опіку.


Згодом товариш ризикнув придбати КамАЗ, заздалегідь домовились, що буду йому за напарника. Почали крутитись, як рейс довгий - вирушаємо удвох, в інших випадках їздили самостійно. Чого тільки не возили – згущене молоко, цукор, вершкове масло. А рейси траплялись і за тридев’ять земель – сягали, бувало, Росії, Грузії...


Василя все більше захоплювало поле, я ж залишався прихильником водійського керма. Збігли роки і став мій товариш тим Булахом, яким знає тепер весь район і навіть далі. Якось зауважив Василеві: „Ти вибився у люди, здається, розпадеться наша дружба...”


- Більшої, Толю, нісенітниці від тебе ще не чув. Як можна зрадити? З тобою, пригадуєш, бувало, ділили останній окраєць, а ти мені отакої. Ми ж починали разом, ти як талісман.
Ось хай зіпнемося твердо на ноги, придбаємо найсучаснішу машину. Такої і у районі не буде...


- Приємні речі проговорював приятель, а я все сумнівався. Тепер свої коливання не зручно і згадувати.


Бачите, це квартира на колесах. Тут і ліжко, і холодильник, маю компактний газовий балон і таганок, то легко розігріти, а то і приготувати сніданок, чи вечерю. В кабіні тепло навіть у холодну пору, комфортно у спеку – про все подбали німецькі інженери. Висота кабіни дозволяє стояти в повний зріст. І не мріяв про таке, важко придумати зручніше для подорожей на далекі відстані. Гляньте, який великий простір салону. Практичні відсіки для речей завжди до послуг.


Ось уже тиждень з дому – повертаюся з Одеси, будь за кермом КамАЗа, уже валився б з ніг, а тепер, хоча і втомився, усе ж герой.


Спасибі товаришеві, стримав слово. Знаєте, як тепло на душі, коли маєш друга, справжнього друга.


Часто думаю, що справа не лише у нашій приязні. Василь Миколайович з усіма такий. Якось підвозив молоду жіночку-бахмачанку. Розговорилися. Як дізналася, що я з ПСП, розповідала із вологими очима. Її буття повернулося так, що мусила ростити доньку сама. А до малої причепилася хвороба. Діагноз був такий невтішний, що опускалися руки і занепадала духом. Коштів на лікування потрібно було незміряно. Згуртувалася рідня, підтримав Василь Миколайович, казала, що хвороба відступила. Вона так вдячна Булахові, мені самому було приємно слухати ті слова на адресу друга. Прізвище у нашої землячки незвичне, запам’яталося – Паяльникова вона.


- Знаю, знаю... „Порадник” розповідав про дівчинку. Справді, Варюша, Варвара одужала, хай росте дівча здоровенькою, - вставив у розповідь Анатолія Петровича.


- А про Сергія-атовця теж друкували,- продовжив водій. – Авангардівське кафе стало місцем вшанування літніх людей і захисників, жінок на 8 березня і на день хлібороба. Та ви і самі знаєте. Співочий ансамбль наших ветеранів теж він підтримав, знані тепер на всю область.


Насправді жива розмова була не такою рівною. Водій замовкав, то коли ситуація на трасі потребувала додаткової уваги, то збираючись з думками. А потім нерідко знову повертався до епізодів їх сумісних рейсів на КамАЗі. Згадував сільські свята, до яких доклав руку його друг і благодійник.


Завершилась розмова несподіваною темою.


- Ось брав у дорогу вашу газету, пишете про олійний завод. Спочатку якось зажурився, адже відвозив соняшник – 40 тонн. Як збудують, возити не буду. А потім заспокоївся – транспортувати потрібно зерно і кукурудзу, у господарство доставляю цемент і цеглу, бетонні блоки і всяку всячину. Та, як і перевезу все це, без роботи не залишусь – Василь Миколайович знайде заняття для такої вантажівки, то будуть ще цікаві рейси...


Борис Строгий


P.S. В останню неділю жовтня водії України відзначають своє професійне свято, то вітаємо і героя нашої оповіді і всіх-всіх його колег – зеленого світла вам у дорозі і житті.

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове