Нагадав старий записник...

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Новини міста та району

Опубліковано: П'ятниця, 26 лютого 2021, 14:28

Час від часу розгортаю старі записники, інколи трапляються цікаві нотатки, які повертають у минуле. Цей пожовклий від часу блокнот нагадав про подорож у сусідню Тиницю, де збирав матеріал про страшну трагедію. Перечитав заново, уява ще раз перенесла у засніжений 1943, до 23 лютого, саме того дня було закатовано 136 місцевих жителів. До спогадів про жахливу подію навернула колишня тиничанка Ніна Сергіївна Козловська, вона ж допомогла тоді відшукати свідків того страхіття.

Зателефонував до Ніни Сергіївни, нагадав про події 78-літньої давнини.

- Ніколи не забуваю про те страхіття, хоча знаю про нього з переказів рідні, зі спогадів земляків. Тоді відлетіла до Господа душа моєї тіточки Маври Євдокимівни Тютюник і її синочка, мого двоюрідного братика, Іванка. Вічний їм спокій.

Зі спогадів очевидців:

Любов Степанівна Кучер народилась у 1931. Її свідчення цінні тим, що саме у батьківській клуні, на очах її родини, відбулось те катування. Ще напередодні до хати завітали двоє поліцаїв, поцікавились, чия то стодола, і порадили винести звідти інвентар і збіжжя. Це не дуже здивувало, бо німці вже використовували її під стайню для обозних коней. Та наступного дня сюди почали звозити людей, були і старі, і діти. Родина Кучерів припала до вікна, що виходило на город. Це помітив хтось із поліцаїв і дав погрозливий знак. Тоді моя оповідачка разом із тіткою перебрались у сіни до невеличкого віконечка і продовжили спостерігати ту жахливу картину. Людей заводили до клуні, звідти лунали приглушені постріли.

Потім нелюди підпалили будівлю. Горіло страшно, сам хлів палав, як сірник. Там залишалося доволі соломи і ще необмолочених кулів, сіно для корови, дрова. Сильний рвучкий вітер, досить звичний для лютого тих років, відносив звуки на протилежний бік. І ті, хто жив на сусідній вулиці, не могли винести відчайдушних криків, який доносився З МІСЦЯ катування. Дехто з сусідніх хат позабивалися у печі, затуливши вуха і обмотавши ганчір’ям голови, аби не чути того страхітливого, несамовитого, нелюдського завивання. Волосся стояло дибки. Інші, не стримавши відчайдушних волань, вибігали з хат і бігли засніженим полем галасвіта...

Марія Сергіївна Грищенко народилась у 1926. Батько, Сергій Матвійович, працював до війни головою колгоспу, мама, Парасковія Лавринівна, була рядовою колгоспницею. Вона теж розповіла про подробиці того жахливого дня. У неділю гостювала на весіллі у сусідньому хуторі. У понеділок - не дочекалась батька, який обіцяв приїхати саньми, вирушила в село пішки. А вранці, у вівторок, дівчат забрали до Бахмача на роботу в німецький склад. 17-літня Марія на обідній перерві розв’язала вузлик, налаштований мамою, та їсти чомусь не хотілось, душу турбував якийсь неспокій.

- Дівчата, дивіться, у нас, в Тиниці, щось горить!

На шляху додому , вже ввечері, Марію зустріли жінки і сповістили, що батька спалили, У Марії підкосились ноги:

- А маму ?!! - зойкнула дівчина. - ЇЇ теж...

Білий світ поплив перед очима. Жінки привели її до тями і попередили, щоб додому не поверталась. Подалась Марія спочатку до сестри, а потім зачаїлась на кілька днів у хрещеної матері. А в цей час вдома ревла негодована худоба. Дехто з рідні кидав потайки щось похапцем, аби від морозу живність не заклякла.

Дев’ятини по страчених батьках Марія все ж вирішила відбути у рідній хаті. А добою раніше з острахом побувала на місці, де кати замордували її рідних. У снігу сиротливо лежали кільканадцять металевих хрестиків і гребінців, рештки одягу, чиїсь ґудзики. Сльози залили обличчя. І щось гірке підступило до горла, перекрило повітря. Час від часу, те „щось” заважає дихати довше півстоліття.

Тоді на дев’ятий день у її хату підселили непроханих квартирантів. Один з німців, рудий, як мідний чайник, весь час дивився на дівчину винуватими і співчутливими очима. Він кілька разів приносив у термосі якусь страву із своєї польової кухні, заносив воду, пробував чимось допомогти, але Марія провжувала боятись і його, і решту окупантів. А ще більше трясло від одного нагадування про поліцаїв...

Анастасія Яківна Струць, 28-го року народження.

- Господи, заступи і борони, - кладе на себе хреста моя нова співрозмовниця. - Мене й зараз трусить, як згадаю теє страхіття. Це зараз живу поруч з цим трагічним місцем, а тоді мешкала з батьками на Кущовому. Так звуть куток на протилежному боці села. Почали нас тоді збирати, було двоє літніх, настільки немічних, що довго вдягали, потім шукали підводу. А як доставили до сільської управи, то там вже юрбились німці. Вони були чимось наполохані, їхній офіцер сказав, що ми звільнені, можемо повертатись по домівках. Він іще щось говорив, мовляв, німці не ображають мирне населення, і продовжував ув цьому дусі.

Анастасія Яківна не могла пояснити достовірно, чому поліцаї поставились до односельців по-звірячому. Серед найманців було чимало з числа розкуркулених, із сімей, де багатьох забрав голодний 33-й. Може, цим пояснювалася їх лють. Але ж, що стосується її родини, то батьки були рядовими колгоспниками. Мама порала то свиней, то курей. Правда, зять був бухгалтером у колгоспі, але чи було це причиною, що могла загинути її родина, літня тиничанка так і не знає.

- Утоли мою печаль, - починає читати молитву Анастасія Яківна, ту молитву, яка, на її думку, вберегла від страшної смерті. - Все від Бога, - продовжує вона. - Ледь не скінчилось моє життя на цій вулиці. А , бачите, і як вийшло, на цій вулиці і живу. Народила тут дітей, ось чекаю у гості онуків. Все від Бога. Коли б Господь був у всіх людських душах, не оуло б всього того лиха, яке випало нашому поколінню. Не трапилось би голодовки, не забирали б людей у 37-му і не скоївся б отой страшний вівторок 23 лютого 43-го.

Борис БОБРИШЕВ

Збереглося фото із пам’ятничком тієї пори.

• < Попередня
• Наступна >