Нарахувала у сітці 10 дірок і зупинилася: далі це робити не мало сенсу, бо далі дірка переросла в суцільний отвір – хоч кіньми заїжджай. Повернула до іншої стіни – те саме, і так – усі по периметру. Під найцілішою стіною, де розрослися кущі – пакети і пакетики зі сміттям, навіть сумка картата, теж із залишками чийогось ремонту. Думаєте, що то я описую? Хоча таке можна зараз зустріти практично в усіх куточках нашого міста, тож вгадати важко. Але ж такі місця ми, дорослі, мали б зробити просто райським куточком, бо тут живуть діти – наш скарб безцінний, наше найдорожче. І так воно і виходить – найдорожче, напевне, утримувати дитячі заклади.

 

 

 

 

 І не кажіть, це наша давня біда. Огорожа з сітки робилася ще за часів будівництва садочка, тоді це, напевне, здавалося найвигіднішим матеріалом, але скільки стоїть, стільки й ріжуть. Ставили нову зовсім недавно, років 5тому, але ж... самі бачите.

 

Цікавлюся, чи не передбачені в міському бюджеті цього року кошти на нову. Ні.

- Цього року, -говорить Марія Федорівна, - нам виділені кошти на ремонт ганку і, головне, найрадісніше для нас, 40 тисяч – на частковий ремонт системи водопостачання і водовідведення. 33 роки не було капітального ремонту, робили потроху, частками, ось і в цьому році Бахмачтепломережі ремонтували. І зараз робимо одне крило – на скільки грошей вистачає. Так, капітально – замінюємо повністю новим.

Ще на вулиці чую запах фарби. „Так, 10 банок  виділила міська рада, фарбуємо, звичайно, своїми силами”. Повертаюся знов до болючого:
- Може, так вам „щастить” тому, що „Берізка”, мов на острові, серед багатоповерхівок. Сміття то ж, напевне, не ваше під огорожею?

- Це взагалі болюча тема. Тільки-но переставили контейнер в інше місце, бо була просто довготривала „війна”: сміття до нас несуть усі сусіди, у понеділок, після вихідних, машина вивозить вдвічі-втричі більше. Боротися з цим просто неможливо.

- А підстерігати не пробували?
- Та було, - посміхається Марія Федорівна, - чергували навіть з міської ради. Але ж не встигли і ухопити «носіїв» - ті втекли й велосипед покинули. Хіба ж це вихід? Якщо люди, дорослі люди, так виховані, що несуть сміття „Аби зі своєї хати!” в дитячий садочок, то що можна зробити штрафами – переломити свідомість?

- А хто і що все ж доброго робить для дітей, є такі ? – запитую.
- Самі розумієте, без спонсорів зараз було б важко вижити. Постійно нам допомагають Василь Миколайович Булах і Бахмацьке ХПП, ніколи не відмовляють у допомозі й вагонне депо, станція Бахмач... На новорічне свято у цьому році подарунки отримали діти від депутата Г.Данька.
Дітей у „Берізці” багато, 239 на сьогоднішній день – це найбільший дитячий дошкільний заклад у місті. І вже черга на наступний рік. Працюють з великими групами, в середньому по 24 діток, 20 вихователів. А от фізрука та психолога немає – і це тільки в Бахмацькому районі, скрізь в області давно зрозуміли необхідність фізичного розвитку і психологічної допомоги дітям, в нашій міській раді це питання все ще в стадії обговорення.

Цікавлюся ще у Марії Федорівни, хто автор Чебурашки „ натуральної величини”, який так привітно зустрів мене на вході, інших малюнків та вітражу на сходах.
„Майстер на всі руки був Микола Йосипович Губов, наш музичний керівник. І не тільки у нас залишились його роботи, в Бахмачі багато зробили його „золоті руки”. Вічна йому пам’ять, славною людиною був”, - засмученим голосом повідала завідуюча.

На вулиці довго вибираю ракурс, щоб сфотографувати садок. І щоб „погризену” огорожу видно було, і вже не надто гарні стіни, що так і просять підновлення. А може – все таки діток, які весело гомонять в пісочниці, не дивлячись ні на що, навіть на те, що дорослі в їхньому другому домі не мають грошей іграшки їм придбати? Дітям невідоме слово „проблеми”.

Та в мої маніпуляції вносить корективи молода жіночка: „А Ви отой смітник сфотографуйте, ми вже хотіли кудись писати. Перенесли контейнер майже нам під вікна! Ми не можемо кватирки відчинити - і сморід, і дим”, - гнівно обурюється, але не називає свого імені. До речі, дуже дивно коментуючи це: „Нам, держслужбовцям, не радять ні в чому такому брати участі”. У якому такому я не зрозуміла, але наполягати не стала – лише зайвий раз подумала про незбагнений менталітет український. Та вмить виручила жіночка немолода – вона вже пенсіонерка, їй боятися нічого, сказала навіть, що в разі потреби весь їхній другий під’їзд підпишеться. „Нам наша прибиральниця Ліда говорить, що їм забороняють навіть листя спалювати, а тут палять. І мабуть, існують норми – на якій відстані від будинку повинен стояти контейнер? Ну хіба це місце для смітника?” – говорить Катерина Григорівна  Леляк. Вона погоджується зі мною, що й перенести той контейнер змусили ті ж жителі домів навкруг своєю безсоромною поведінкою. „Та носять, я сама часто бачу і не раз говорила тим людям, але ніхто не слухає”.

То ж що робити? – залишається питанням. Відповідь треба шукати, напевне, в нас, ось таких. І я знову з сумом поглянула на ту нещасну огорожу: це ж ви, дорогі мої бахмачани, цей путь навпростець для себе утворили, а потім, вкотре, винуватих навкруги шукаєте!

А от щодо норм встановлення контейнера треба все-таки спитати нашу санітарну службу - дала я сама собі завдання для наступного візиту.

Уходила з „Берізки” через головний вхід і знову засмутилась: в дитячій бесідці сидять далеко не діти, хлопці та дівчата - підлітки, з пляшками пива, мутними очима і вульгарного вигляду. «Мать-перемать» лунало звично для них, зробила зауваження – подивились, мов на лунатика.
А вони ж теж ходили, можливо, навіть  в цей садочок? І були такими милими дітьми...