Головна

26 лютого відбулася сесія під таким же номером – 26. Працюють наші обранці в напруженому графіку – у цьому місяці - це вже вдруге збираються. А виходить так по одній простій причині: немає співпраці голови з депутатським корпусом. Чи – навпаки. Тому й на рішення минулої сесії мер наклав вето (від лат. – заборона). Якщо пам`ятаєте нашу попередню публікацію, вето стосувалося проекту міського бюджету на 2008 рік, який був запропонований депутатами в противагу проекту міської ради. От і довелося повторну сесію скликати. І почав міський голова По-ліщук О.В. з того, що вето він знімає, оскільки напередодні на спільному засіданні спірні питання було узгоджено. І це знову ж таки виявляється спірним, про що говорить депутат Слюсар В.І.: ніяких узгодженостей не було, депутати залишають свій, альтернативний, варіант, а вето було вирішено подолати, тобто крок голови можна вважати як упереджуючий. Але і так добре – головне, що тепер місто з бюджетом. Одне недобре – взаємна недовіра і звинувачення продовжуються. Сесія все більше нагадує поле бою. Може, воно так і треба. В усякому разі, це краще, ніж одностайне (від слова “стая”?) “одобрямс”.

Як я не люблю весну! Прости мене, мати-природа, за такі слова гріховні – то не про всю весну, а тільки – нашу, бахмацьку. Навесні мій організм переживає напади якоїсь дивної хвороби – мене нудить. Хвороба прогресує останні роки. Як на вулицю вийду – так і верне. Мо’, авітаміноз? Та ні, нудить виключно на вулицях рідного міста. Як на вулицю вийду, хочеться знову... зими. Бо ж тоді хоч сніг прикривав наше невігластво, а щойно земелька оголилась – оголилася і наша брудна сутність. Ну, поїдеш до сусідів, в Конотоп, чи Ніжин, чи навіть таку ж невеличку Борзну, то наче Колумб, у Новий світ потрапляєш. Чи то на нас наша“болотяна” назва так діє? Але ж, якщо вірити літописам, існує наше поселення аж з 1147 року, тож мусимо прогресувати за такий довгий вік. Та у нас – навпаки, регрес абсолютний і зростаючий, щороку місто все більше і більше потопає в бруді.

Розповідав мені батько, що до війни вулицями Бахмача їздив підводою “стар’йовщик”( вибачте, не можу підібрати аналога в сучасній мові) і збирав усілякий непотріб, у місті чистота була. Тоді, щоправда, можна було на тих самих вулицях і місцеву владу зустріти. Може тому? Пам`ятаєте відомий вислів: “Страшно далекі вони від народу”?

23-го, на свято, пожежників викликали в Курінь просто серед ночі. Не святкувати – рятувати. Горіла оселя по вулиці Міщенка, 33. Того дня чергував караул на чолі з капітаном служби цивільного захисту Онищенком Володимиром Володимировичем. За лічені хвилини вони прибули на місце події. Начальник караулу з бійцями рятувального загону Копою Володимиром та Сивцем Максимом проникли в задимлений будинок, звідки і винесли непритомного господаря. І знову – в будинок. Цього разу пожежники знайшли в одній з кімнат жінку, та врятувати її не вдалося. Постраждалий, місцевий житель Сипливий В.М. доправлений до районної лікарні з поверхневими опіками до 20%. Загиблою виявилась його співмешканка А., 49-ти років.
Причина пожежі – необережне поводження з вогнем.

Діти – дарунок долі. Для нормальних людей. Та для окремих особ, котрі мамами і татами названі лише за суто фізіологічними ознаками, то просто зайвий клопіт. За який, правда, держава, приплачує. То може задля тих “дитячих” і стають батьками? Бо ж як інакше пояснити таке нелюдське явище, як сироти при живих батьках? І кількість їх все зростає, хоча і діють державні програми щодо подолання цієї ганьби для країни.

 

Вдумайтеся в ці цифри.

Як повідомила нам Л.П. Жалдак, помічник прокурора Бахмацького району, протягом минулого року прокуратурою заявлено 25 позовів до суду про позбавлення батьківських прав. Всі позови задоволені. 32 дитини залишились без батьків.

У відповідності до ст. 36-1 Закону України „Про прокуратуру", представництво прокуратурою інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні прокурорами від імені держави процесуальних та інших дій, спрямованих на захист у суді інтересів громадянина або держави у випадках, передбачених законом. Підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої права.

Протягом грудня 2007 року - січня 2008 року прокуратурою Бахмацького району було проведено перевірки за зверненнями соціально незахищених громадян.

Человечность, честность, порядочность, доброта - стоит ли все эти качества прививать детям (да и взрослым) в наши, такие своеобразные времена? Не окажется ли это все же недостатками, с которыми будет очень тяжело жить? Может все эти ценности уже давно устарели? Не хотелось бы в это верить, но все так и есть ( это сугубо мое личное мнение и никого ни в чем убеждать я не собираюсь, просто выражаю свои мысли). Посмотрите, кто хорошо сейчас живет - люди без принципов и нравов, наглые и самоуверенные, люди, которые готовы по трупах идти, лишь бы достичь своих меркантильных целей. Да и в обществе такие люди в почете - это сейчас модно. Так может, поэтому так редко можно увидеть на наших улицах проявление уважения и протянутую руку помощи пожилым людям, друг другу, окружающей нас природе. Очень тяжело это осознать и понять, но это так и так будет все дальше и дальше. Потому что мы, в большинстве своем, уже давно потеряли самое главное - душу. Нет, она есть у каждого, но черствая и холодная, расчетливая и пустая.

Шість грецьких міст-держав сперечались за честь називати Гомера своїм земляком, і це зрозуміло – великий античний поет-рапсод був близьким кожному грекові, був їхнім одноплемінником.

Коли ж людина називає себе українцем, а її вперто іменують “великим русским”, як, наприклад М.В. Гоголя чи К.Д. Ушинського, то тут щось не так. Або свідомо перекручують історичний факт, або просто привласнюють чуже.

Отже, про нашого великого земляка - справді великого українця, Костянтина Дмитровича Ушинського (1824-1870). Видатного педагога, основоположника педагогічної науки в Російській імперії, палкого прихильника ідеї навчання дітей рідною мовою, процес виховання дитини для якого був процесом підготовки її до праці і життя, формування у неї почуття обов’язку перед своїм народом. К. Ушинський вважав і пропагував в таких своїх працях як “Людина, як предмет виховання”, “Рідне слово” (книга витримала в імперії 157 видань!!!) та інших, що школа і вчитель є головною ланкою у вихованні дітей.

 

Вікусю, внучатко!
Моє маленьке курчатко!
В перший рік життя твого
Ти вже вмієш о-го-го!

Ходиш впевнено по хаті,
Даєш ручку ведмежаті.
Як собачка, кажеш:гав,
Як кицюня кажеш: няв. 

 

Ось таку мишку-картоплинку знайшла і передала її фото до нашої колекції Ольга Василівна Ткаченко, вчителька української мови та літератури з Курені.