Останні публікації
- У Бахмачі прийняли 20 пологів, хоча лікарня і не мала відповідного договору з НСЗУ
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Розсекречена правда
/ 0
- Деталі
- Категорія: Наша пам'ять
- Опубліковано: П'ятниця, 23 листопада 2012, 16:31
1932-1933 роки... Обірвався вічноживий ланцюг поколінь. Українському багатостраждальному народу завдали нового, нещадного удару, якого він ще не знав: тисячі хліборобів зійшли в могилу від голодної смерті, забравши з собою розум, честь, здоров’я козацького роду, а головне – мільйони ненароджених дітей – генофонд нації.Утрачено багато часу, загублено безліч цінного історичного матеріалу, який уже не повернути. Не одне покоління людей виросло в необізнаності про жахливі сторінки історії України.
Добре, що зараз повертаємося обличчям до нашої історії, що можемо розповісти про страшні події тих років, що є ще живі свідки лихоліть, і ще не пізно зібрати по зернятку історію нашого народу.
До уваги читачів «Порадника» спомини жителів Бахмаччини, записані під час музейних експедицій:
Ганна Василівна Прилєпко
(с. Бахмач, 1924 р. н.):
(с. Бахмач, 1924 р. н.):
„До 1930 року на кожного члена родини давали по 1 га землі. У нас було 5 гектарів землі в Чайковій долині. Батько вранці коней запряже, колиску із меншою сестрою на віз покладе, корову прив’яже до воза, а ззаду плуг та борони причепить, бере мене, матір і - у поле. Я корівку пасу й спостерігаю за маленькою Катрусею. Мати велить: ”Буде плакати – покличеш”. А коні пахають. В обід мати корову видоїть, юшку в полі зварить. Батько додому приїде, попорається і знову - у поле до пізньої ночі.
Узимку тато візьме конячку, яку в циган купив, і мчиться таксувати. Розвозив по селам закупників коней із Москви. Коняка розумна була – сама дорогу знала. Так ми і жили до колективізації.
У 30-х роках троє наших і п’ятеро сусідських коней паслися на лузі. Із колгоспу „Прапор комуни” прийшли уповноважені, перерізали пута й повели коней, нікому нічого не сказавши. Пізніше забрали упряж і воза. Батьки змушені були вступити до колгоспу.
Дуже тяжко згадувати голодні 1932 -1933 рр. Це було велике горе для жителів нашого села. Людей заганяли в колгоспи, а вони не хотіли. Щоб утихомирити їх, активісти видирали все, вишукували скрізь. Забирали варварськими методами: жінок і чоловіків били безжалісно, якщо вони не віддавали.
Для виконання такої страшної сталінської програми, що потім перетворилася на геноцид, були підібрані спеціальні люди, які втратили совість і стали сліпим знаряддям беззаконня і сваволі. До нас із Росії в 30-х роках Пелагея Лазарева приїхала. Вона разом із Мотрею Градіщук ходила по селу й забирала зі столу останній окраєць хліба.
А хіба забудеться те, що трапилось у моїй рідній хаті? Мати годувала маленьку сестричку, сидячи на оклунку жита. Активістка стягла матір. Забрала жито ще й побила. Як ненька голосила.
Тоді харчами не перебирали: збирали гнилу картоплю на полях, на болотах – рогозу. Щоб вижити, їли ще калачики, паслін і ріпу. До 1933 р. на Покотилівщині були дитячі ясла. Годували гарно: каші, молоко... А під час голодомору я вже в ясла не ходила.
Пам’ятаю, що заховали в городі скриню із зерном. Її не знайшли виконавці, і ми вижили. Тих, хто не вступив до колгоспу, обкладали великими податками.
Село опустіло. Активісти знищували його жителів, кращу частину селян, що любили землю і вміли на ній працювати”.
Варвара Федорівна Устич
(1931 р.н., с. Куреня, нині м.Бахмач):
„У сім’ї було 5 дітей. Під час голоду 1932-1933 років ми виживали, як тільки могли. Мати Ганна Максимівна Ющенко видоїть корову, а ми, діти, ставали в чергу, щоб стакан молока отримати. Отаке страшне було.
Брат Михайло (1927 р.н.), обсипаючи картоплю, побачив малесеньку бараболю: ”Мамо, картопелька. Можна я з’їм?”. Інші діти почули й теж почали просити: „ А мені, а мені?”. Мати тоді кожному шукала.
Дуже важкий рік. У кого яке зернятко було, усе повикачували. Хто їм дав таке право?
Мати в колгосп „Стахановський рух” на роботу ходила, а мене сестра Одарка (1925 р.н.) доглядала. Неня приказувала: „Як найменша проснеться - даси молока”. Брат узяв і випив молоко. Я так кричала, так їсточки просила. Загорнула мене сестричка в корсетку й побігла в поле. А чим мати годуватиме? Сама нічого не їла. Одарка до самої смерті згадувала, як її мати била: узяла будяк і давай „полоскати”.
Нас побачила бабуся Оксеня й запитала: „ Чому плачемо?”. Сестра все розповіла, і старенька нас чимось нагодувала.
Мати додому прийшла і довго не могла заспокоїтися, нарікала: „Рідненьких діточок, кровиночок, нічим годувати”.
Були дуже важкі роки. Сусіди дочку задушили, порубали. Дітки запитують: „Де дівчинка?”. А мати відповідає: „Десь гуляти пішла”. Односельчани про все здогадались, зайшли в хату й застали страшну картину: у казанах варилось м’ясо малої.
Слава Богу, у нашій родині від голоду ніхто не помер. Я й досі дивуюся, як наша сім’я змогла вижити в ті страшні часи. ”.
Микола Максимович Устич
(1929 р.н., м. Бахмач):
„У голод 1933 року разом із сестрою Галиною (1924 р.н.) збирав головки конюшини. Мати Марія Іва-нівна буряка натре, конюшину, лободу потовче – усе перемішає й випікає хліб. Недобрий був той хліб, але ми його вважали найсмачнішим, бо він рятував нам життя.
Пригадуючи ті часи, я думаю, що нам було трішечки ситніше, ніж іншим родинам. Справа в тому, що батько Максим Аврамович працював на залізниці і йому давали па-йок. А ще в нас була корова, яка гарно доїлася.
Із хутора Баланіна до нас прийшла тітка Одарка. Яка вона була пухла й страшна. У двір зайшла й каже: „Максиме, як у тебе хлібом пахне”. Тато повів її в хату, дав трішки сироватки, хліба. Вона під’їла, але все рівно кричить: „Дай їсти, бо помру”. Побула в нас декілька днів, тато дав їй паляницю: „Іди, рятуй свою родину”.
Ніколи не забуду дівчинку мого віку із Кочубеївщини. Зайшла у двір і впала. Батько вийшов до неї, але вона вже була мертва. За чиї помилки вона поплатилася своїм життям? Страшні то були часи. Не дай, Боже, нікому таке пережити!”
Тяжко повертає собі народ України духовне здоров’я. Жадане й драматичне його очищення, радісне й гірке його воскресіння. Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти наслідки насильницької колективізації та штучного голодомору. Тільки виплакавши минулі страждання, викричавши давній біль, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі.
Старший науковий співробітник Бахмацького районного історич-ного музею Валентина Пушенко.
На фото: свідок страшного голодомору - Ганна Василівна Прилєпко
Детальніше...