Вчасно Станіслав Олексійович Савченко – справжній ентузіаст з вивчення подій війни на Бахмаччині у 1941-1943 рр., запросив мене у свою пошукову поїздку. У цьому році, 23 травня, відвідали ми разом хутір Веселий і я записала спогади Меланії Іллівни Коваленко (Пухкал). Нещодавно довідалася, що її, на жаль, вже немає. Історія її роду заслуговує на увагу, і я, свідок незвичайної оповіді, хочу донести її до якомога більшої аудиторії читачів, щоб знали про химерне вплетення в долі родин темних і світлих сторін історії. Переконайтеся, що кожен український рід - це невід’ємний ланцюжок усього українського родоводу.

Меланія Іллівна народилася в 1926 році, тому ще застала на цьому світі свого діда – Миколу Селіверстовича Рябука, 1869 року народження. Дід розповідав, що його батько – з Шостки, і переселився він у першій половині ХIХ ст. у це незаселене тоді місце, нині хутор Веселий, через проходження там Києво-Московського тракту, який веде свій початок з ХYII ст. Земля обабіч тракту належала якомусь панові з Шостки, який, будучи підприємливою людиною, збудував тут заїжджий двір та запропонував торгувати у шинку дівчині Марії,також із Шостки (очевидно, була працьовитою і кмітливою). Але за умови, що вона вийде заміж у Шостці та переїде сюди разом з чоловіком на постій-не місце проживання. Вона побралася з Селіверстом Рябуком. Вони обоє й стали прадідусем та прабабусею Марії Іллівни по материнській лінії.

Пан дав їм землю під садибу навпроти шинка з постоялим двором – через шлях, де вони побудувались і жили, ростили 5 дочок і 2 синів. Заїжджий двір стояв з правого боку при в’їзді в хутір. Рябуки були першими поселенцями. Селіверст дружив з Петром Івановичем Прокоповичем – видатним ученим- бджолярем, який жив неподалік у Пальчиках. У Селіверста також була своя пасіка. П.І.Прокопович брав з нього кожного року данину за бджоли. Сини Селіверста – Микола і Никифір, на спині носили йому відерні барильця меду, очевидно, за користування медоносами. Селіверст викопав колодязь на шляху ( у радянські часи неподалік жив Пухкал), і зараз він там є. Під час колективізації Марія Іллівна біля місця колишнього постоялого двору водою з колодязя напувала коней та овечок, яких три роки пасла.

За лісом, який нині видніється з двору Коваленків ( вул.Весела, 57), знаходилася колись пасіка П.І.Прокоповича й приміщення для зимівлі вуликів із бджолами, так звані омшаники: ще й зараз там від них виорюються цеглини. Галявина, де розташовувалися омшаники, називалася в народі „Поділ”. На тому „Подолі” була так звана „Римська долина”, де за Прокоповича стояла пасіка італійських бджіл, а на підвищенні, серед лісу, в напрямку села Обмачів, знаходилися ті омшаники з цегли. Вони були розібрані не за пам’яті оповідачки, але їх залишки люди розбирали ще під час війни. Микола Селіверстович (дід Марії Іллівни) згадував, що П.І.Прокопович й Т.Г.Шевченко, їдучи до пасіки в „Римську долину”, заїжджали до Селіверста Рябука напувати коней під його двором.

У 1928 році в хуторі почали люди селитися звідусіль (більше всього з Пальчиків), а до революції було тут дворів сім, власники яких купили землю у шосткинського пана по 1,5 га. Були і є донині у Веселому такі його частини як „Старий хутір” і „Новоселівка” (остання з 1928 року).

 Марія Іллівна свято зберігала пам’ять свого роду й по батьковій лінії Пухкалів, які зазнали великої несправедливості від сталінської тоталітарної системи. ЇЇ заможного й трудолюбивого діда Огея Євменовича Пухкала з Пальчиків розкуркулили у 1932 році, забравши у вже немолодої людини й стареньку хату. У батька Марії, Іллі Огейовича, у той час вже було, на його лихо, немале господарство: коні й пасіка, яку розвів із рою бджіл, подарованих йому тестем Миколою Селіверстовичем Рябуком. Маючи золоті руки, він, збільшивши бджолину сім’ю, сам зробив 45 рамкових вуликів замість кількох тестевих дуплянок. У 1932 році в них відібрали коней, а через відмову віддати пасіку, продали все господарство. Коли у їхньому дворі в Пальчиках йшли торги, у той же день на лавці лежала мертва бабуся Марійки, яка померла тоді. Можливо, її смерть прискорили ті жахливі події насильного розорення сім’ї.

Після того, як сім’ю вигнали з хати, Ілля Огейович, забравши з собою дружину і шестирічну доньку, виїхав на Далекий Схід, у Владивосток, працювати на залізниці. Мати влаштувалася залізничним провідником. ЇЇ посилали на озеро Хасан, де тоді йшла війна, супроводжувати військові ешелони. Але й тут життя родини, яке почало налагоджуватися, було понівечене: із далеких Пальчиків активісти села написали, що І.Пухкал агітував проти вступу в колгосп, і його заарештували у кінці 1936 року, давши 10 років. Однак уже в кінці 1939 року звільнили,- як сказала донька, „він відробив своє ув’язнення”, і став він разом з товаришем-пальчиківцем Рядивозом працювати на будівництві за Уралом. Невдовзі розпочалася Велика Вітчизняна війна, і батько був мобілізований на фронт. Так і поліг під Сталінградом, а його товариш Рядивоз дійшов до самого Берліна – після війни приїжджав допомогти сім’ї загиблого друга. Дружина Іллі Огейовича з донькою Марією повернулася в с.Пальчики ще у 1938 році, де вступили в колгосп і стали будуватися в хуторі (дід Микола допомагав). На нову хату пішли і маленькі вікна з будинку прадіда Селіверста. У Пальчиках Марія закінчила 6 класів школи й прожила в хуторі Веселому все своє життя, на батьківщині своїх предків.

Ось така зворушлива й незвичайна історія однієї української родини.