Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Берегти спогад вічно

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Батько завжди мріяв зустрітися з однополчанами, які запрошували на 9 Травня, але заважали то зайнятість на роботі, то домашні справи, адже весняний день рік годує. Сподівався здійснити задум, як піде на заслужений відпочинок. Не судилося...


Хотів здійснити батьківський задум сам, бо запрошення на його ім’я все ще надходили. Не склалося і у мене...


І ось з’явилася нова можливість: у День Перемоги котрий рік крокує «Безсмертний полк». Як хотілося приєднатися до цього народного руху увічнення пам’яті героїв Вітчизняної. Уже уявляв себе з батьковим портретом серед учасників патріотичної акції. Тільки знову не судилося, бо з інвалідним візочком далеко не заїдеш.


Батько навчав, що безвихідних ситуацій не буває, от і надумався розказати про нього на сторінках нашої газети. Адже „Порадник” досить регулярно розповідає про переможців над фашизмом. Отже, приєднаюся.


Мій батько, Василь Іановичв Міткаленко народився у 1920 році, до Червоної Армії був призваний у 1940-му, коли Друга світова палала у Європі вже два роки. Відразу ж зарахували до школи молодших командирів. Службу проходив у Барановичах. Це майже на півшляху між Мінськом і Брестом. Чи варто переказувати, що коїлось на цій історичній дорозі у горезвісному 41-му. Cержант Міткаленко командував стрілецьким відділенням. Уже в перші дні війни полк було розбито. Рештки бойового складу опинилися під загрозою повного оточення. Почали пробиватися на схід. По дорозі трапилася покинута „полуторка”. Несправність виявилась не дуже складною. Батько на той час вже отримав поранення у руку, вести машину був не здатен, але знайшовся відчайдух, хто ризикнув сісти за кермо в присутності інструктора. Як перемикати швидкості підказував батько. Так автомашина, перевантажена бійцями, рухалася на зустріч порятунку. Та скоро з’явилися ворожі літаки, їм не важко було уразити маломаневрене авто. Що взяти з водія, який мав доcвід проїханих двох-трьох десятків верст. Загинуло безліч бійців, машину зрешетило як друшляк, а Василя Міткаленка зечепило ще раз. Двічі поранений він таки дістався польового шпиталю, доліковувався аж у Горькому. Остаточно відновитися не вдалося, та такий поворот долі ініціював сам, напросившись у курсанти танкового військового училища. Бойову науку поглинав на прискореному навчанні. Майже напередодні битви на Курській дузі Міткаленко отримав звання лейтенанта, очолив танковий взвод. Тут здобув і першу нагороду – орден Червоного Прапора. Набутий на Дузі бойовий досвід допомагав перемагати ворога на всьому шляху аж до самого фашистського лігва. Та війна для капітана Міткаленка у Німеччині не завершилася. Радянські частини стрімким маршем просунулись до Праги, підтримавши повстання чехів і словаків. Був тоді Василь Іванович заступником начальника танкового батальйону. Ще й зараз з гордістю і хвилюванням згадую батькові спогади про теплі вітання звільнених пражан.


Ворог розбитий, здавалося, скоро вже повертатися до рідних осель. Але шлях до милих Фастівців проліг через тисячі миль, бо належало ще розбити армію японських мілітаристів у Маньчжурії. Демобілізувався лише у 1947-му, груди прикрашали ще і ордени Червоної Зірки та два Вітчизняної війни, на кітелі рясніли 12 бойових медалей.


За яку справу взятися, міркував недовго, бо капітану запасу запропонували передавати бойовий досвід молодому поколінню у школі. Крім військової підготовки, Василь Іванович навчав ще автомобільній справі і викладав трудове навчання.


Запалений батьковим прикладом, подався вступати у військове училище і я, хоча моє бажання не було схвалено.


- Сину, військова професія не буде запитана ще довго. Ми їх так добряче натовкли, що сунути свого носа до наших кордонів бажання ні в кого не буде...


Усе ж почав здавати екзамени, та в училищі мені все більше не подобалося, і третій іспит просто проігнорував. Повернувся додому з думкою йти до Армії.


Вчитися все ж довелося, після служби закінчив Харківську сільськогосподарську академію. Там же отримав звання лейтенанта, кілька раз залучався до підготовки на Гончарівський полігон. Зрівнявся у званні з батьком, але це вже інша історія.


Озираючись сьогодні на буремні події, що стали історією, в яких брали участь мої земляки-фастівчани, які забезпечили мир на довгі десятиліття, подумки схиляюся доземно їх пам’яті. Не повернулося з фронтів Другої світової більше 500 фастівчан. Нині у селі немає стількох мешканців. На сільському меморіалі полеглим бійцям викарбувані їх святі імена. Упевнений, наш священий обов’язок - берегти спогад про них у своїх серцях вічно.


Олександр Міткаленко

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове