«Упокой, Господи…»

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Наша пам'ять

Опубліковано: Вівторок, 01 вересня 2020, 16:00

Знімаю капелюха, кладу на себе хрест і, вклоняючись над пагорбом останнього пристанища отця Миколая, промовляю звично: «Упокой, Господи, душу спочилого раба твого…» Грайливий вітерець порхає навколо квітників Свято-Георгіївського храму і злеітає угору до верхівок церковних хрестів у темно-блакитну височінь до білосніжних хмаринок спасівського неба. Здіймаю голову, намагаюсь вгадати – за котрою з клубчастих хмар возноситься душа будівничого і настоятеля цієї церковки Миколи Кибалюка. Сьогодні сороковини, як він пішов у вічність, завершивши свій земний шлях.

Як кожен з нас, він прийшов у цей світ звичайною людиною. Народився на Тернопільщині, навчався у звичайній школі, не вирізнявся серед ровесників – любив річку, із задоволенням ганяв м’яча, брав участь у багатьох шкільних заходах. Та згодом помітив, що більше приваблюють православні свята – Різдво, Паска, Трійця, звана у народі Зеленою Неділею. Став регулярно відвідувати сільську церкву.

Як підріс, зачастив до Почаєва, до золотоверхої лаври – перлини православної віри. Благо, до святині велосипедом міг дістатися за пів години. Там почував себе, як на сьомому небі, і вже знав, який шлях обере у своєму житті.

- Армія переінакшить, - запевняв дехто і за плечима, і прямо у вічі. Ні, своїй мрії він не зрадив. Відслужив і вступив до Московської духовної семінарії. А згодом закінчив і Київську духовну академію.

На Бахмаччину прибув у 1980, був настоятелем у кількох храмах, доки не довірили Спасо-Преображенську церковку у райцентрі. Виконував звичні треби прочан – хрестив немовлят, вінчав пари, сповідував, проводжав у вічність. На десятому році служби отримав сан благочинного і вже відповідав за діяльність церков цілого округу.

Стараннями, за безпосередньої участі, при сприянні Миколи Степановича був зведений і Спасо-Преображенський і Свято-Георгіївський храми у місті, і ще 10 церков у окрузі.

Доводилося чути проповіді отця Миколая, жодна з них не повторювалася і були дороговказом у бутті прочан.

Минуло 40 днів, сумуємо без нього всі, хто священника знав, та найбільше горе вразило його рідних - дружину, трьох доньок і шістьох онуків – найдорогоцінніший його скарб, який небіжчик залишив на цьму світі. Поспівчуваємо їм у болісній втраті, а душі спочилого побажаємо: «Упокой, Господи…»

Борис Бобришев

• < Попередня
• Наступна >