Відходить у вічність наше поколін-ня. У буднях і святах життя бачиш і зустрічаєш безліч знайомих, а також своїх ровесників, та потрапивши на цвинтар, раптом помічаєш, що більшість твого покоління уже там, під  могильними хрестами чи більше або менше вишуканими надгробками. А скільки їх лежить по чужих краях ?  Нас стає все менше і менше. Відходить у вічність покоління, що знало голод і холод, що знало найбільшу, найкривавішу і найстрашнішу з воєн – Другу світову.

Його вже немає, та ще зовсім  недавно він, випускник  1941 року Курі-нської середньої школи, був нашим колегою і сучасником – ходив на уроки, сидів в президіях чи в актових залах різних зібрань, був нашим товаришем і другом, заслуженим ветераном Великої Вітчизняної війни. Його ім’я – Павло Андрійович Солодько.

Народився Павло Андрійович в знаменний  для більшості з нас день 23 лютого – сучасний День захисника Вітчизни, колись День Радянської армії, в якій ми майже всі в свій час служили і воювали. А для автора, як і для всіх дмитрівчан, пам’ятний ще й тим, що саме цього дня далекого 1184 року наші предки успішно відбили напад половців, тобто теж захистили свій город  Дмитрів, як тоді називалась сучасна Дмитрівка.

 

Народився герой нашої розповіді в багатодітній трудовій сім`ї, де вміли і хотіли працювати, отже в якійсь мірі заможній, що в кінці 20-х -початку 30-х років минулого століття була віднесена до так званих середняків. Втім такий „благополучний” статус сім’ї не врятував її від поневірянь, знущань і голоду, характерних для нашої дійсності періоду колективізації і індустріалізації. Рід Солодьків до революції, як і більшість жителів Курені, відносився до козацького стану.

Отже, після успішного закінчення школи Павло, замість омріяної медичної академії, з початком війни був направлений до Сумського артилерійського училища. Та коли група майбутніх курсантів прибула до Сум, училище звідти вже евакуювалось. Вслід за ним , спочатку в Чугуїв, Харківської області, а потім і в Старобільськ, що на Луганщині, помарширували молоді воїни, зараховані на цей час до навчального дивізіону 10-ї стрілецької бригади. Фронт наближався, і дивізіон був відведений, звичайно своїм ходом, аж до міста Рудні біля Сталінграда. Цей 750 – кілометровий піший марш навіки врізався в його пам’ять. Та ранньої весни 1942 року, уже у складі 209 артполку, залізницею, він знову потрапляє до знайомого уже Старобільсьська, а звідти, маршем, на лінію фронту південніше від Харкова, де саме готувалась Харківська наступальна операція Червоної армії, яка закінчилась повним розгромом радянських військ. Не минула біда і молодого артилериста, був він тяжко контужений, потрапив у полон. Ось як він згадував ті трагічні дні: ”...Притисло до землі, витиснуло повітря з грудей. Далі уривчасті спогади – лежу в кузові вантажівки, ніч, спалахи, пожежі. Втратив слух і мову. Нарешті почав приходити до свідомості. Розкриваю очі – ясний сонячний день. В голові й у вухах – страшенний біль, шум, кругом підводи, машини, багато поранених, бинти в крові. Гармат наших уже немає, ходять німці з автоматами, сортують поранених, дострілюють важких”.

Полонених повезли на Правобережжя, в місто Умань, табір, який отримав серед полонених печальну і промовисту назву „Уманської ями”. Неволя, голод, постіль – сира земля, а воші просто заїдали нещасних людей. В таборі зустрів Івана Петровича Цибулька, з яким воював в одному взводі.  Познайомились ще з двома ровесниками, яких привезли в табір  із-під Керчі, вдруге вже захопленої німцями. Вчотирьох і почали готуватись до втечі. Іван Петрович додому не дійшов – заарештували. Знову табір, знову втеча і так аж до страшного табору смерті Дахау. Вижив. Після звільнення і перевірки в органах безпеки – Сибір, робота на військовому заводі. Згодом повернувся на Україну. В січні 1987 році написав до Курінської сільради листа з проханням допомогти знайти побратима. Писав : „ Павло був рослий хлопець, мав великі відкриті очі, повні губи”. Не забув за 45 років ! Восени того ж року відбулася зустріч однополчан в Бахмачі. Три дні тієї незабутньої зустрічі пролетіли як одна мить, в спогадах і розмовах.  

... Навколо табору – два ряди колючого дроту, а їхня землянка поряд. Прорили вночі лаз до тієї огорожі, Павло пролазив через огорожу останнім  і коли минув перший ряд огорожі, почув кроки. Відстань між рядами -  метрів три, а він лежить просто між ними - на стежці, де ходить варта. „ Вартовий туп -туп, а в мене серце калатає, готове вискочити з грудей, волосся сторчаком, думаю: прощайся, Павле, з життям. Було мені тоді 20 років. Притискуюсь до землі, а кроки вартового все ближче і ближче. Зараз, здається, дасть чергу з автомата. І все. Ця хвилина здавалася вічністю. Ось вартовий зрівнявся, на секунду призупинився наді мною... і пішов далі. Можливо, не помітив, а може, йшов добрий чоловік ( нас охороняли латиші), пожалів.”

Кілька тижнів добирався до рідної Курені. В дорозі було всякого – навіть кілька разів потрапляв в руки поліцаїв та все обходилось, відпускали. Маючи при собі фотокарточку всієї родини, показував її, розповідав про Бахмаччину. Люди співчували, давали поїсти, а інколи і притулок на ніч. Підлих людей було мало - ніхто не видав за довгу дорогу. В кінці серпня 1942 року добрався, разом з товаришем, Васьковим, в Курінь. Жив у батьків, інколи працював в общині, як тоді німці називали колгоспи. Товариша ж затримали, відправили в табір до Конотопа, та він і звідти утік, пережив війну. У 1946 році прислав Павлові листа з Донбасу.

9 вересня 1943 року Курінь була звільнена, а вже 15-го польовий військкомат мобілізував всіх чоловіків призовного віку. Павлу пощастило, що не попав у піхоту. Коли у військкоматі вишикували мобілізованих, офі-цер скомандував: ”Хто служив в артилерії, два кроки вперед!”. Павло, як колишній артилерист, вийшов - і воював до скінчення війни, а майже всі  з того строю загинули через два місяці при форсуванні Дніпра, біля села Ясногородки, на Лютізькому плацдармі. Ходили чутки, що їм навіть військової форми не видали. Загинули на фронті і два брати Павла Андрійовича - Григорій і Степан. Степан загинув і похований в Чехословаччині, а доля Григорія так і залишилась невідомою.   

Після війни Павло Андрійович став учителем і 38 років працював, як і його дружина Надія Олексіївна, у школах району, в тому числі директором Бахмацької школи №2 - 31 рік. Понад 20 років, на громадських засадах, очолював районну профспілкову організацію працівників освіти. Як і багато інших сільських інтелігентів, разом з дружиною-біологом, тримав пасіку. Виростили і вивели в люди двох синів і дочку. За заслуги перед Батьківщиною на війні і в мирний час нагороджений орденами „Слави”, „Вітчизняної війни”, „Знак пошани” та численними медалями, не говорячи вже про грамоти  і значки. Помер  наш славний земляк 8 січня минулого, 2008 року в селі Бахмачі, де і похований. Вічна йому пам`ять!