Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Моя відповідь комуністам

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

На матеріал «Хто винуватий?!», опублікований «Порадником» в №27 від 5 липня, надійшло багато листів. Як і обіцяли публікуємо найбільш цікаві з них.

 

Так і хочеться запитати: «Чи не причетні ваші родичі до голоду на Україні?» Бо ви прагнете сховати цей злочин проти наших земляків. Моя бабуся, Лященко Меланія Василівна, (1890 – 1972 ), і мій батько, Лященко Микола Євдокимович, (1911 – 2006), жили в селі Бахмачі-Першому по вул. І. Франка (Деркачівка). Мати, Сиплива Таїсія Іванівна, (1919 – 1990), жила в м. Бахмачі по вул. Дачній. Усі вони розповідали про жахливий голод 1932–1933 років. Із їх розповідей запам’яталося наступне.


Бахмацький район у 1932 році окупували війська чекістів. Із півдня України на Ленінград та Москву масово тікали люди, бо в Білорусі та Росії голоду не було. Загороджувальні загони перевіряли по 3 – 5 разів кожен поїзд та викидали людей із вагонів (і вантажних, і пасажирських), бо квитки не продавали. Залізницею могли їздити тільки військові, міліція, чекісти, або керівники залізниці по телеграмах-викликах не далі Гомеля і Калуги.


Голодних, опухлих людей, котрі чинили спротив, убивали біля залізничної колії. У самому Бахмачі та околицях тисячі людей вмирали голодною смертю. Про це говорили всі, хто залишився живим. Мені особисто говорили свідки тих подій, що в ці голодні 32 – 33 роки конфіскований у селян хліб топили в річці Десні під Черніговом та в озері Байкал: „Чекісти висипали зерно із вагонів у воду.”


У районі Бахмача Київського був продпункт, де видавали пайки робітникам та пекли хліб у залізничній пекарні. Голодних людей, яких викидали з вагонів, там убивали сотнями кожного дня солдати-чекісти або офіцери. Бо нещасні лізли нахрапом, аби що-небудь поїсти.


Сім’я мами жила в трикутнику: стадіон – стара електростанція – завод продтоварів. За пайком ходили один раз на три дні. Збирались групами по 20 – 50 чоловік, озброювались ломами, палицями, трубами та молотками. Йшли по Робітничій, Брехайлівці (двір школи №4 та міськторгу) і виходили до Бахмача-Київського. Тисячі голодних людей стояли на Брехайлівці і навколо продпункту. Вони не пропускали тих, хто прийшов за продуктами і хто вже одержав пайок. Доводилось відбиватись від голодуючих всім, що було в руках. Після себе залишали на дорозі помираючих від побоїв. Біля продпункту були три окремі перевірки документів і у списках державних підприємств. Моя мати розповідала, що куток вулиць Глінки, Дачної, Робітничої охороняли самі мешканці, щоб туди не потрапили сторонні та не крали харчів. У Бахмачі мало місце людожерство – голодні люди вбивали одне одного та їли, щоб не вмерти голодною смертю. Люди пухли від голоду і молили одне одного: «Дай поїсти!» Траплялись випадки, коли сердешні люди давали пухлому-голодному шматок хліба, а тому вже несила було його проковтнути. Голодний, як правило, заштовхував хліб собі в горло і душився тим хлібом.


Тоді й народилася найстрашніша лайка: «Щоб тобі шматок хліба став поперек горла!!!» Адже багато бахмачан бачили голодну смерть власними очима. За шматок хліба віддавали золоту сережку або золоту обручку. Щоб вижити, люди крали все, що могли, але за це жорстоко карали. Сусід моєї матері із вул. Глінки украв на хлібоприймальному підприємстві один цукровий буряк, а у кишені набив зерна, за що отримав 7 років ув’язнення. Школяр у свої 14 років за банку тушонки із вагона одержав 10 років каторги. А мешканець вул. Івана Франка, який працював вантажником, поцупив мішок цукру і сів за грати на 25 років. Продовжувати перелік людей, які від голоду крали їжу, можна нескінченно.


У селі Бахмачі, як і по всій Україні, голодовку робили місцеві комуністи, але і вони довго не жили - їх убивали сусіди, бо комуністам видавали пайок в райкомі комуністичної партії, а прості люди голодували.


Щоб вижити на Деркачівці, моя родина об’єдналася на кутку з іншими сусідами і захищала свою вулицю від чужих (голодних людей, яких викидали із вагонів, що намагалися доїхати у великі міста). Хто жив і харчувався окремо від кутка (вулиці), той просто помер від голоду, бо приїжджі забирали харчі.


Зброєю селян були вила, ціпи та палиці, якими відбивалися від голодних.


Трупи ховали на городах, бо не вистачало сил тягнути їх на цвинтар.


Усі комуністи мали зброю і часто застосовували її проти своїх сусідів, бо боялися погромів. Міліція, щоб залякати населення, хапала людей на вулицях. Ці нещасні пропадали безвісти.


Завжди вважав і вважатиму, що в тому жахітті, яке пережила Україна в 1932–1933 роках, винні саме комуністи.


Петро Лященко,
рухівець з жовтня 1991 року.

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове