Усі, хто користується залізницею, село Халимонове знають як зупинку у московському напрямку. Бахмачани старшого покоління село Халимонове пов`язують з ім`ям В.Сіденка. Герой соціалістичної праці, голова колгоспу-мільйонера ім.Ватутіна залишив вагомий слід в історії нашого краю, і я думаю, що його життєвий шлях ще чекає свого мемуариста.  А ось мені, наприклад, Халимонове асоціюється зі стуком кінських підків, у пам`яті майже казкова картинка: асфальтованою вулицею Бахмача скаче дівча на коні, гнідий красень поводить на мене вологим оком і гордовито пропливає повз мене, немов чудове мариво. Та то була реальність: кінники з Халимонового брали участь у бахмацьких святах, 9 травня і 9 вересня.

І було це зовсім недавно - не вміємо ми берегти нажите роками, кожен новий виток в нашій історії починаємо з революційного «ми старий мир разрушим до основанья, а потом...» А потім може вже не бути. Як от з цим чудовим маревом.

Ні, коні у Халимоновому ще є, але вже немає дива й краси. Веду розмову з людиною, яка це диво творила, разом з іншими. Із Світланою Семеренко мене звів випадок – і я тому випадку вдячна.

 

Людина безмежно захоплена своєю справою, просто закохана у коней, вона й селянкою стала завдяки цій любові. А сама з міста Корюківки, виросла на 4 поверсі, та коней полюбила з дитинства. І хоч батьки були одразу й проти, зрозуміли, що вперте дівча свого доможеться – відпустили у Бобровицький сільськогосподарський технікум.

«Нас із технікуму постійно возили на екскурсії у відомий на Україні колгосп імені Ватутіна. Василь Максимович Сіденко фанатів всіх збирав: тут були величезні теплиці – огірки, помідори, квітникова теплиця. Тут був такий спеціаліст з бджільництва, що задавав тон всій Україні». (На жаль, Світлана не пам’ятає імені цієї, вже покійної людини, та ми сподіваємося, що на наш заклик ділитися спогадами про цікавих, неординарних земляків, відгукнуться жителі району, і ми зберемо такий своєрідний архів – «Видатні земляки», початок якому вже покладено).

Водили їх, звичайно,  і на кінний комплекс, а він тоді саме розбудовувався (у 1986 офіційно відкрито кінноспортивний комплекс, вона закінчила технікум у 87-му), і вони з подругою вже тут і залишилися серцем. На практику приїхали сюди, а потім, через рік, за заявкою Василя Максимовича, й на роботу. «Він, як бачив, що людина до того небайдужа, охоче брав до себе». У неї, з червоним дипломом, вибір був: запрошували і на звіроферму, і в Крим, але ні, вона – тільки до коней. Так і опинилася у Халимоновому. Почала працювати й заходилася поступати далі – в Московську сільгоспакадемію, найпрестижнішу тоді у Союзі Тимірязівку. Закінчила у 1992 році, повернулася у село, що стало вже зовсім рідним, бо ж і долю свою тут зустріла – чоловік теж до коней не байдужий, як і всі, напевно, халимонівські хлопчаки того часу, хоча й став вчителем. Кінноспортивний комплекс вже розвивався, велася племінна робота, халимонівських коней відправляють на вітчизняні іподроми: Київський, Харківський, Львівський. Тренери з верхової їзди були московські, потім й самі стали займатися. Вирощувати верхових було вигідно: якщо рисак коштував тисяч 3-5, то така – від 12 тисяч рублів. Світлана працювала і зоотехніком (згадує з вдячністю старшу колегу Інну Миколаївну), і тренером. Групи дітей набиралися і з своїх, і бахмацьких, і навіть з Конотопу приїздили. Влаштовували свята на стадіоні. Це вже було при наступному керівнику, Петро Миколайович Рибний, згадує Світлана, завжди щодо свят підтримував: і призи, і вся матеріальна частина підготовки була за ним.

Та якось поступово вся ця краса потухла. Ось це фото – з іподрому сьогоднішнього: від глядацьких трибун  залишилися лише металеві стояки (і то не всі – розтягують), бігові доріжки заросли... 

 

 

Світлана на комплексі вже не працює, але коней – свою любов – не покидає, тримає і в особистому господарстві.  Вони, говорить, рятують й у тяжкі хвилини: підійдеш – обнімеш, просто постоїш поруч і то вже легше. Коні –це великий енергетик, друг. Є випадки, що коні виліковують ДЦП. До них приїздять знайомі, щоб просто, як кажуть, відійти душею, стрес зняти.

А перші коні з’явилися у селі в 1983, поголів’я тоді було велике і приміщень для всіх навіть не вистачало, поступово зводилися стайні, манеж, спеціальні приміщення для племінної роботи. Задумав Василь Максимович започаткувати цю справу, побувавши разом із завідуючим механізацією А.М. Доненком на конезаводах країни. І взагалі, говорить Світлана про свого першого голову, йому треба було жити в цей час. А тоді за ініціативність, незвичну для радянського керівника діловитість (те, що зараз називають підприємливістю) попадало йому частенько – рятував авторитет Героя соціалістичної праці. «Оборотистий був, господарник від Бога. Крутився всюди, по всьому Союзу - те, що зараз називається бізнес. Скільки він зробив для села: майже всі будівлі  з’явилися при ньому. Спортзал, секції працювали. А в центрі, пам’ятаю, як приїхала я тільки на практику, величезна долина була,  а він же придумав - красиву клумбу зробили, квіти насадили (осипається зараз з неї «шуба»-схожа на покинуту сироту та клумба – Н.Т)  Без тієї підприємливості не було б, напевне,  і цього комплексу».  Світлана показує вирізку з газети: яке видання – невідомо, підпис під статтею «Летіть, коні буйногриві!»- Н. Суходольська. Це була неординарна подія – кінноспортивний комплекс у селі!

«У Халимонове  з’їхалися гості з інших районів, областей, навіть республік... Передаючи ключ спортсменам, В.М. Сіденко висловив впевненість, що він буде в надійних руках...»

...Ми йшли стайнею, на нас дивилися розумні очі красенів-коней. У величезному ангарі, де колись в холодну пору року проводилися змагання, красиві свята, зараз сумно-тихо, шугає лише вітер.

І ще зараз зберігся потенціал – якби його та розвинути, прибутки могли б бути чималі, говорить Світлана. «Адже саме зараз в Україні пішов бум на коней, багаті люди можуть собі дозволити це недешеве задоволення, тож саме зараз час для розвитку кінноспортивної школи. Тим більше, не з нуля ж починати, є приміщення, площі, спеціалісти, є коні. Треба, щоб прийшла людина з грошима. Зробити ремонт, об’їздити коней, навіть хай вони зараз по якості як супереліта і не тягнуть, але як коні для прогулянки  - це чудовий варіант. Це ж той зелений туризм, про який так багато  говорять. Фаетони є, хоч зараз пускай людей кататися».

Так, передовсім треба кошти, але як впевнена ця залюблена в коней людина, і того замало: не просто спонсора потребує ця, не зовсім стандартна, галузь. Коням потрібна людина, яка їх любить. Якщо ж вони будуть такою собі машиною для збагачення, то це не той варіант – з цими гордими красивими істотами він не проходить.

Перед від’їздом з Халимонового я зайшла на кладовище. На пам’ятнику видатному нашому земляку Василю Максимовичу Сіденку викарбувані слова: «Справа, якій присвятив своє життя, вічна».