Це велика щоденна робота – виростити гідну людину, а коли ще й не одну – це вже зветься Мати-героїня. Наша повага й шана таким Матерям.

Щоразу, зустрічаючи цю невисоку тендітну жіночку, захоплювався її енергією і працелюбністю. Краще взнати і поспілкуватися з  Марченко Людмилою Степанівною випала нагода тоді, коли випала честь вручати їй почесний знак „Мати-героїня”.

 Не попередивши Людмилу Степанівну, заходжу в  їхній будинок. Звичайна сільська оселя, у якій в усьому видно хазяйновиту руку господині – чистота і порядок. І майже міські умови – вода прямо підведена на кухню, холодна й гаряча.

 

- Це сини мені водичку підвели, щоб хоч на старість, кажуть, твої, мамо, руки відпочили, бо ж скільки за життя працювати довелося, - говорить господиня.

Народилася Людмила Степанівна 9 лютого 1944 року у місті Махачкалі. Доля звела її батьків саме там під час війни, коли батько Степан Антонович після важкого поранення лікувався у військовому шпиталі. Там і зустрів молоденьку санітарку, яка теж покохала вродливого юнака з України. Побралися. Слідом за старшою Людою на світ з’явилися два хлопчики і ще дівчинка. Один брат і сестра і зараз живуть у Махачкалі. А тоді, трохи згодом,  уся сім’я переїхала на Україну. Тяжко довелося жити молодій сім’ї, як і всьому народу після війни. А тому, лише закінчивши школу, Людмила пішла працювати, хоча завжди мріяла вчитися далі. Та,  видно, не судилося. Перші два роки сапувала буряки в ланці, працювала на точку, а взимку допомагала тваринникам доглядати корів і телят. Невдовзі і заміж вийшла за місцевого парубка Петра Марченка. У 1961 році народилася в  них донечка Валя. Після народження першої дитини Людмила Степанівна стала працювати на фермі, яка залишилась уже постійним місцем роботи - звідти й на пенсію вийшла. Береже жінка почесні грамоти, відзнаки, яких багато мала за сумлінну роботу, була завжди передовою дояркою.

Щастило молодому подружжю й на дітей: через два роки - знов дівчинка, яку назвали Світланою, а в 1968 народилася Галина.

Зі словами вдячності згадує Людмила Степанівна свого тестя Івана Івановича, який допомагав їм няньчити малечу, бо ж декретна відпустка тоді була не та, що зараз – майже одразу й на роботу, а дітей у сім`ї ще прибавилося. Підросли трохи донечки – і родина поповнилася двома синами-соколами, Іван і Микола народилися через рік один за одним.

І всі п’ятеро діток стали надійними помічниками мамі й татові. Спочатку дівчатка бігали на ферму допомагати доїти корів, а згодом  - і хлопці. Не були зайвими робочі руки, адже доїння тоді було триразове. І о четвертій Людмила Степанівна вже була на першому, ранковому, а потім поспішала додому, щоб зібрати до школи діток. Добре, що протягом 19 років і чоловік поряд працював: Петро Іванович возив молоко, тож і дружині міг допомогти.

- Та й подруги гарні у мене були, - хвалиться Людмила Степанівна. – Курило Ліда Петрівна і Пархоменко Неля Григорівна завжди і словом і ділом підтримували. Хочеться ще згадати й завідуючих фермою Товкуна Петра Панасовича і Гамалія Миколу Васильовича, уміли вони й роботу організувати, і з повагою до нас, своїх підлеглих, ставилися.

А вдома чекала хазяйку вся звична сільська робота, город площею 55 соток. І тут на допомогу приходили всі їхні п’ятеро діток.

- Дружно ми весь час жили, у злагоді, – згадує Людмила Степанівна. – І зараз, коли діти стали дорослими, ми ніколи не відчуваємо себе самотніми.

Мабуть, тому  що вдалося виховати хорошими людьми усіх п’ятьох – гордість і поміч батьків. Валентина і Світлана, хоч і не живуть у селі, постійно телефонують і навідуються в гості. А Галина, Іван і Микола поряд, у Гайвороні живуть і піклуються про батьків.

Хоча й сама Людмила Степанівна з тих, про кого кажуть: старість її вдома не застане. Увесь час  у  роботі, у турботах, вони, ці турботи житейські, у дружній великій родині зв’язують усіх в одне міцне коло – родинне, у якому все разом – і радості, і проблеми. Звісно, шкода, коли не все так вдається, як задумав. От приміром, мріяла мама п’ятьох дітей подарунок їм зробити – відкладала гроші на машину з тих тяжко зароблених, а вони й пропали у перебудовні 90-ті. Шкода, але то все – минуще.

Є головне у Людмили Степанівни – п’ятеро гарних дітей, шестеро онуків, які вже й трійко правнуків подарували бабусі. Рід продовжується!

І не лише рід Марченків. У нашому селі мати-героїня не одна. П’ятьох дітей виховали ще дві гідні нашої поваги жіночки: Сокол Галина Петрівна і Жовтун Ганна Сергіївна. Хочеться усім цим родинам побажати всіляких гараздів, добробуту й удачі на життєвих дорогах.