Довелося днями побувати в Батурині. Не могла оминути оселі спортивної гордості Бахмаччини – сестри і брата Сидоренків. Своїми перемогами вони прославили і рідний Батурин, і свою, як кажуть, фамілію – тобто родину.

Анастасія та Василь Сидоренки стали героями лижного сезону 2010-2011 рр. Нагадаю, що у лютому цього року юні батуринці відстоювали спортивну честь України у складі Національної збірної у норвезькому олімпійському Лілліхамері. Виступили, як вважають тренери  Микола і Арсен Журавлі,  достойно. А от на головних національних змаганнях з лижного орієнтування сезону 2010-2011 – Чемпіонаті України - брат і сестра були абсолютними чемпіонами, привезли всі золоті медалі, 14-річна Настя виконала норматив кандидата у майстри спорту, а Вася у свої п’ятнадцять став майстром спорту.

Оскільки будь-який успіх починається далеко від п’єдесталу, насамперед – у сім’ї, вирішила поспілкуватися з батьками чемпіонів. 

 

На одній із звичайних батуринських вулиць приваблює погляд не зовсім звичайна садиба. Цікаво і оригінально господарі поєднали європейські та національні мотиви дизайну: паркан кам’яної ручної кладки і український тин (або ж, як його ще називають, ліса, пліт), а попід вікнами добротного будинку височіють сосни – не зовсім традиційні, скажімо, дерева для української оселі. „Так, власне, це й було приводом для обговорення сусідів: прикмета, казали, погана. А я їх, хвойні усіх видів, бачив від Босфору до Гібралтару – в Європі це улюблене дерево біля будинків, - говорить Павло Сидоренко. – І скажіть, вони живуть гірше від нас? Не в соснах справа, напевно. Мріяв: коли повернуся додому - біля свого будинку обов’язково посаджу сосни”. Тато юних чемпіонів, у недалекому минулому відпрацювавши 20 років помічником капітана, осів у рідному Батурині, звів будинок і ... якби не ці сосни, можливо, й не зустрівся б з їхньою мамою. Марина, тоді новоспечений інженер лісного господарства, проходила з подругою повз його будинок – одразу побачила сосни, а вже потім – його. Відтоді, вже разом, вони - дизайнери власної оселі: їхнє подвір’я – чудовий куточок природи, де мирно вживаються хвойні і плодові дерева, екзотичні і місцеві квіти, де так приємно пройтися стежками із пеньків (ні, не так, як у Межигір’ї обрані журналісти стрибали, - дуже комфортно), посидіти на дерев’яному ослінчику і поговорити з приємними людьми. Мами Марини саме не було – справи, тато Павло поділився „секретами” виховання.
- Та ніяких секретів. Коли купували комп’ютер, уклали з дітьми  письмовий договір:  вони роблять зарядку, підтягуються щодня, допомагають мамі й татові по господарству. Це було років 5 тому, так і зараз уже все це робиться автоматично, і посуд у тому числі миється. Зарядку ж тепер вони з Арсеном Миколайовичем роблять – щодня на тренуваннях. Таку, що вже з татом зараз не побіжать (Так, Павло Васильович спорт не полишає – бігає постійно - Н.Т.). А те, що будуть займатися спортом – було однозначно. Звичайно, у першу чергу – це здоров’я. Сам я в дитинстві так позбувся хронічних ангін, старший брат був чемпіоном України з біатлону у 70-ті роки – тож і я разом з ним став на лижі. Чому саме лижі? Тому що в Батурині  відмінна лижна школа – я тренувався ще у Рустама Хасаншина, Рустам Абдулович передав естафету старшому Журавлю, а Микола Дмитрович тепер – Арсену Миколайовичу.

- У першу чергу, завдяки Арсену Миколайовичу - він „достає”, оббиває пороги, мотається по кабінетах, по спонсорах. Допомагають дідусь і бабусі, ну і ми, звичайно – таке ось спільне фінансування. Але, самі розумієте, якщо одні професійні лижі коштують від 300 євро, а „вкатка” в Росії минулої осені обійшлася у 8 тисяч, то це для сімейного бюджету – важкувато. Не говорячи вже про Норвегію – це 20 тисяч.

- Так, бачу, але хотілося б, щоб і держава побачила. Не так, як зараз. Думаю, що ще раз такий рівень, як чемпіонат світу, ми навряд потягнемо, тут потрібна державна підтримка.

Настя і Вася добре навчаються і в школі – усе встигають. І з маленьким братиком няньчитися. Трирічного Іллю вже теж поставили на лижі – аби сфотографувати для сімейного альбому. Та, гадаю, його перемоги також у перспективі. Бо інакше й бути не може у такій родині. І у таких тренерів.

Завуч Бахмацької дитячої спортивної школи Іван Олександрович Малашенко говорить:” Таким ентузіастам, тренерам від Бога,  як батько і син Журавлі, треба за життя ставити золоті пам’ятники”.

Про родину Журавлів моя розповідь ще попереду. Але зараз, доречно, пригадалося, що Арсена батько поставив на лижі у два роки. У свої 30-ть він уже 26-разовий чемпіон України, неодноразовий учасник і призер міжнародних змагань, член Національної збірної, майстер спорту, визнаний кращим тренером Чернігівщини 2010 року.

 Ось так, хотіла розповісти про чемпіонів Настю і Василя, а вийшло – про родинне виховання! Бо нікуди від цього не подінешся – пам’ятаєте народне прислів’я про гени? Як сказав мені при розмові Павло Васильович Сидоренко: „Так, якщо батько побіг, то й діти будуть бігати”. А на моє запитання: „Ви щаслива людина?” – відповів, на мить замислившись: „Щасливий, бо живу своїм розумом, займаюсь улюбленою справою і хочу цього й для своїх дітей”.