Нещодавно знадобився шматочок прополісу, порадили звернутись на сусідню вулицю до Згонника, так дізнався, що давній мій знайомий,  Дмитро Петрович - бджоляр. При розмові з ним  виявилось,  що пасічник  ось-ось відзначить своє 90-ліття.  Вік, відверто скажемо, досить поважний, а те, що він  самотужки ще порається біля вуликів, справляло приємне враження.  Захотілось дізнатись про його життя більше.  А коли почув, що наш сусід ще й фронтовик,  вирішив розповісти про нього читачам.

Народився він  у Городищі, у нього були  старший і менший брати, а ще дві сестрички. Феня, яка народилася в 1931, через два роки цей світ залишила - був то 33-ій. Дмитро закінчив 8 класів, квапився якомога швидше реально допомагати батькам, мріяв про самостійну роботу. У шістнадцять  вже прийшов у колгосп імені Ворошилова, працював причіплювачем на  плузі. А як виповнилось  вісімнадцять і з’явилась можливість , закінчив курси трактористів при Батуринській МТС.  З ра-дістю й гордістю  прокладав повесні  свої перші борозни, співаючи на повні груди, здавалось, підспівував йому і шипастий ХТЗ.

Життя налагоджувалось, ставало заможнішим.  У квітні 1941 призвали в армію. Потрапив у Туркменію, та довго там не затримався, бо скоро розпочалась війна і врешті-решт  опинився під Смоленськом.  Тут 105 дивізія перекривала шляхи наступаючій  орді фашистів, яка рвалася до Москви.  На жаль, досвіду радянській армії не вистачало і за два-три дні  німці зім’яли оборону. Залишки  частин  влились у 120 дивізію, яка вела бої  більш вдало, командував нею Георгій Васильович Іванов – генерал-майор , майбутній Герой Радянського Союзу, якому пощастило зі своїми  частинами дійти до Берліна.   А наш герой  служив у артилерії, був наводчиком  76-міліметрових гармат, які „давали жару” ворожим літакам і танкам. Дмитру Згоннику  і його бойовим друзям  пощастило і на командира підрозділу. Лейтенант-сибіряк навчав артилеристів: «У першу чергу гинуть боягузи. Будемо сміливо вести вогонь, матимемо більше шансів уціліти. Побіжимо – поляжемо».

 

 

Запам’ятався масовий наліт ворожої авіації. Було це під Орлом. Хвиля за хвилею німецькі літаки намагались знищити батарею. Артилеристи  увігнали в землю  одинадцять  «Хенкелів-111». Здавалось, бій тривав вічність. Насправді ж  це пекло  вирувало лише 15 хвилин. Лейтенант похвалив всіх. Особливо відзначив наводчика. А скоро на грудях  нашого земляка  засяяла його перша нагорода –  медаль «За відвагу».

Після Курської дуги  почалось  просування радянських частин на захід.  Неподалік рідної сторони проліг шлях і його дивізії, адже йшли через Шостку, Новгород-Сіверський.  Дивізії присвоїли звання  гвардійської,  звільняла вона  Рівненщину, Люблін, Варшаву, Познань, штурмувала Берлін.  Ще пройшли  сто верст  далі, аж до Ельби, там і зустрілись з американцями. Деякий час  залишались на території Німеччини: через тиждень-два прочісували територію, виявляючи есесівців, які прагнули  перейти  в окупаційну зону  союзників.  На початку  літа  дивізія  повернулась  на Батьківщину. Розташувались на Дніпропетровщині. У липні  городищанин отримав  нарешті  довгоочікуваний наказ про демобілізацію.

 Кожен  вчорашній боєць поспішав до домівки. Службовці комендатури  збивались з ніг , намагаючись відправити якомога більше  вчорашніх фронтовиків. Потяги відходили вкрай перевантажені, їхали  скрізь -  в тамбурах, на дахах вагонів, на підніжках, багато хто «осідлав» товарні потяги.  Дмитро Петрович  , опинившись у Бахмачі,  ледь впізнав поруйноване містечко. До рідного села добирався пішки.  У руках тримав  фанерні валізи з нехитрим скарбом.  Було там обмундирування, котелок і фляжка, з якими пройшов всю війну. Окремо зберігались трофеї: бритва для гоління з відмінної сталі, новенька губна гармошка, ліхтарик-«жучок», який світив  від стискання  в долоні, два шматки краму – все це подарунки рідним. Йшов полем, де колосились ячмені, здавалось,  що це тягнуться до сонця сходи, які засівав він ще  перед призовом в армію. Горів бажанням  одразу ж сісти на трактор, хотілось знову злитись з колективом, щоб працювати на землі, яку оборонив від лютого ворога…  Старший його земляк, теж фронтовик, охолоджував наміри Дмитра:

- Доки  є можливість, перебирайся, друже, в місто. У селі ще довго не буде  ладу.

Молодому трактористу слухати те було дивно  і прикро.  Думав про рідне село, про хліборобську справу. Згадував  про мрії  на фронті, як повернеться на рідні лани… Наступного ж дня  пішов у Батурин , в МТС. Там зустріли радо:

- Ось на тебе чекає новенький тракторець.

Той і справді ще не розгубив аромат фарби. Дмитро поспішив у військкомат стати на облік, потім  улагодив прописку . А коли через день знову завітав на знайоме дворище, вже готовий приступити до роботи,  виявилося, що трактор віддали  іншому.

- Ремонтуй ось цей, - указали на за-іржавіле залізяччя.

- А запчастини ?!

- Шукай, купляй, - почув  у відповідь.

- Чому  не прийшов ще вчора? – картав себе  вголос механізатор-невдаха.

- Не переймайся, той трактор – лише приманка, - відкрив йому правду хтось із парубків на подвір’ї. – Обіцяють кожному, хто приходить сюди.

До Городища знову повертався пішки, був час поміркувати. Ображало, що його патріотичний настрій  нікому не потрібний.  А ввечері зустрівся  з Анатолієм Цвєтковим , теж фронтовиком.  Розповів про свої поневіряння.

 - Ходімо до нас у воєнізовану охорону. Це залізниця, а там - дисципліна і порядок. Тобі, вчорашньому військовому, до цього не звикати. І зброю знаєш. Зваж, справа майже фронтова, охоронятимеш державне майно. Не про себе думай, скоро заведеш сім’ю, чим дітей годуватимеш? Трудоднями ?!

   - Так я перетворився «в человека с ружьём», - жартує  Дмитро Петрович. - Відслужив 35 років.

Робота була в нього своєрідна. Майже весь час  у дорозі, біля цінних вантажів. Спека чи завірюха,  посуха чи мжичка – він  на посту і годину, і дві, і п’ять, а то і більше. І так хочеться часом  перекинутись з кимось хоча б словом.

Як пішов мій герой на заслужений відпочинок, занудьгував, захотілось до людей. Під час попередньої роботи заздрив тим,  хто працює на  великих підприємствах, у велелюдних колективах. Якось поділився  тими  думками.

- Приходь на «Хіммаш», роботи вистачає.

Так опинився Дмитро Петрович на заводі. Опановувати верстата у шістдесят років запізно, йти в охоронці не хотілось. Погодився стати оператором котельної. Думав  попрацювати рік-два, а залишився там на 13 літ. Коли остаточно пішов на пенсію, вирішив зайнятись вуликами, щоб заповнити корисною справою вільний час.  От ми  і зустрілися, і наговорилися.

- Як думаєте, що найважливіше ви здійснили у  своєму житті? – запитую Дмитра Петровича.

- Це те,  що відстояли свою землю, ворог он який сильний був, віроломний, нахабний, жорстокий.

- Чи вважаєте себе щасливим ?

- Міра щастя в кожного своя.  Прийшов з війни -  хіба це не щастя ? Із 32 земляків із Батуринського району, з якими  призивався у 41-му , повернулось лише двоє. А з 300, що  відправляли з Чернігова, залишилось нас 12. Маю трьох онуків, двох правнуків.  А могло бути інакше. Днями, дай Боже,  зустріну 90-ліття.  Тож ображатись на Господа  гріх. Спасибі небесам.