У Бахмацькому районному історичному музеї відкрилась виставка вишитих робіт неповторної майстрині В.О.Котлобулатової.

Валентина Олександрівна народилась у 1941 році на Київщині, але з 7–річного віку її життя тісно пов’язане з Бахмаччиною, за винятком 8 років – навчання в Ніжинському педінституті на факультеті англо – української мови та літератури і 3 років  вчителювання на Львівщині. Повернувшись у 1968 році в наше місто, вона весь час працювала методистом у районному відділі освіти.

Як і коли прокинулась у неї нестримна любов до вишивки? У дитинстві... Оселі бабусі й маминих сестер у рідних Новосілках рясніли рушниками, і вона не уявляє українську хату без них. У її бабці зі сміливим, життєдайним прізвищем Корінь до того ще й скриня повнилась вишитими сорочками. А от у нашої родини на Житомирщині все забрали під час розкуркулювання і цим самим, як я тепер розумію, витравили в нащадків оте майже релігійне ставлення до таких родинних цінностей, як вишиті рушники і сорочки. Тому я по–доброму заздрю тим почуттям, які виникли до вишивки у Валентини Олександрівни.

Крім вишивання, Валентина змалку пройнялась трепетною ніжністю до природи, її зачаровувало все –річка, пісок, польові квіти, ліс. До того ж її мама Поліна Федорівна обожнювала квіти – їх у них пізніше, у Бахмачі, було багато - і любов та, зрозуміло, передалась чутливій до всього прекрасного дівчинці. Саме мама, незважаючи на свій поганий зір, учила Валю вишивати. У школі тоді не велись уроки  вишивання, зате вдома стояла книга „Уроки домоводства”, з якою вона міцно подружила.  Студенткою   Валентина не вишивала, але три роки життя в с.Мокротин  Кам’янко  - Бузького району зміцнили раннє захоплення, адже на західноукраїнських наших землях традиція вишивання ніколи не переривалась, незважаючи ні на які новомодні віяння, у тому числі й визнання вишивки міщанством у 50-х роках.

Поступово її талановиті руки освоїли не тільки техніку хрестика, а й гладі та мережки.

 

Ось рушники, орнаменти для яких збирала багато років.  Увібравши в себе щедрий талант найкращих народних майстринь, переплавлені розумом, вмінням і почуттям прекрасного нашої вишивальниці, вони стали новими зразками мистецтва. Від трьох її рушників не можна відвести очей! Птахи з розквітлими гілочками   у дзьобиках, неймовірно вельможні павичі й квіти, квіти, квіти ...кількома стрічечками тягнуться по горизонталі від  одного кінця до іншого, ряди яких розділені  чудовими мережками. Дивишся і думаєш: „ Що може бути прекрасніше за українські рушники?” Урівень з ними за своїм глибоким духовним  світом стоять, на мій погляд, хіба що ікони, мистецтво вишивання яких є також нашою давньою українською традицією. Благоговіння охоплює перед цим рукотворним дивом!  Дві Казанські Богоматері, але які вони різні! Особливо вразила одна з них своєю світосяйністю, вишита надзвичайно красивими нитками. Ця Богоматір ніжно промениста, а інша  дуже скорботна. А на рідкісній іконі   „ Взыграние младенца”, про яку багато хто навіть нічого не знає, Пресвята Діва  схиляється ніжно - преніжно до пустотливого сина – немовляти. Це справжній світ божественно високих почуттів. Перед такою іконою моляться  жінки , які чекають на дитину або ж які хочуть її мати. Усього на виставці 6 ікон. А всіх робіт - 86.

 

 

 

Натюрморти, пейзажі, де бачиш пташок на гілочках, квіточках чи в польоті, тваринок серед розкішної або тендітно скромної природи. Якої неймовірної краси дрібнесенькі незабудки у кошику! Багато різноманітних віночків із квітів, а також букетів – справжня „ікебана” у вишивках.

Гладь у Валентини Олександрівни вишукана, тонка – на скатертині, носових хустинках і картині. Усе виконано з високим професіоналізмом. Якби не стільки життєвих турбот, думається, що майстриня оволоділа б й іншими непростими техніками. Усі, хто знає В.О.Котлобулатову, без будь – якої упередженості чи похвальби говорять : „Талант”. І дивовижна вона не тільки в цьому занятті, а й вражає своєю надзвичайною ерудованістю( прекрасним знанням вітчизняної та зарубіжної літератури, поезії) і шляхетністю.  Моя багаторічна дружба з нею передала їй бажання збагатити музейну скарбницю – крім  того, що вишила в подарунок ікону „Богоматір в окладі”, знайшла також для музею немало вишивок та інших цінних речей, якими ми дорожимо. ЇЇ співчутливе  серце пройнялось розумінням нелегкої долі репресованих народів і національних меншин,  у результаті чого з’явився етюд „ Джерельце на Лукавцях”( опублікований в журналі „Березіль”) та вірш „Осіння елегія” (який друкував і „Порадник”).

На виставці кілька робіт її доньки Наталії, в іншій техніці вишивання – стрічками. Вона шиє сукні, косметички, подушки тощо, оздоблює їх квітами зі стрічок – також довершені роботи.  Справджується давній український вислів, але в хорошому  його розумінні:  „Яблуко від яблуні недалеко падає”.

Нехай на їхніх життєвих нивах буйно колосяться добро і щастя.

На жаль, а може й на радість шанувальників цього високого мистецтва, Валентина Олександрівна хоче продати свої роботи через велику матеріальну скруту своєї родини. На урочистому відкритті її виставки побували не тільки учасниці клубу вишивальниць, до виникнення якого  Валентина Олександрівна має безпосереднє відношення, школярі, а також голова районної Спілки жінок Ольга Допа і представник народного депутата І.Рибакова Ірина Шандровська, які вручили майстрині  подарунки на пам’ять. Вражені талановитими роботами, пообіцяли обговорити питання про придбання деяких її витворів для музею, щоб його відвідувачі могли завжди любуватись ними.