Мелодія його життя

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Цікаві люди - цікаві зустрічі

Опубліковано: П'ятниця, 05 грудня 2014, 09:22

 Сьогодні, як ніколи, стали цінувати мир, стабільність у суспільстві, в особливій шані людське ставлення один до одного, готовність одних прийти на допомогу іншим. Про нашого земляка – людину з добрим серцем і хочу розповісти у цих рядках. 

У перший день жовтня ветерани, хто працював на підприємствах залізничного вузла, зустрілись, аби відзначити День людей похилого віку. Зазвичай запрошуємо на урочистість керівників міста і району, і нашого благодійника, депутата обласної ради Г.В. Данька. Приємно, що Григорій Володимирович теж побував у нашому гурті. Ми, деповці, вважаємо земляка своїм гостем, бо саме у вагонному депо працював його батько. Володимир Іванович був трафаретником, трудився в малярному цеху. Жив він у своєму світі, бо нас не чув і не міг вимовити ні слова. Спілкувався жестами, та ми його навчилися розуміти. Ще тоді звернув увагу на міцний потиск руки старшого Данька і на пругкі м’язи, коли одного разу, вітаючи зі святом, обдарував нас щирою посмішкою і міцно, по-батьківськи обійняв кожного.

Данько молодший якраз починав заявляти про себе на європейських чемпіонатах. І подумав, що саме батьківська міць передалась синові...

Тоді, на зустрічі ветеранів, Григорій Володимирович поздоровив нас зі святом, побажав кожному всіх гараздів, здоров’я, щастя. Був небагатослівним, що притаманне людям, для котрих найголовніше - справа. А ще не гаяв час, аби почути спів хорового колективу, який він підтримав матеріально, дав змогу зіп’ятись на ноги. Думаю, депутат залишився задоволеним.

Як заходить розмова про Данька, найчастіше чуємо: меценат, благодійник, спонсор. Лунає на адресу добродія: дав, допоміг, посприяв. І за всім тим забуваємо, що наш земляк видатний спортсмен, який підіймав авторитет держави у спорті. Григорій Данько завоював півтора десятки золотих, 10 срібних та 8 бронзових медалей. Перші перемоги ще підлітком виборов на районних змаганнях, потім були обласні. На талановитого юнака звернули увагу і запропонували шліфувати майстерність борця у спеціалізаваній школі. Він виправдав довіру. Ставав чемпіоном України, Європи, здобув Кубок Світу. Мріяв про олімпійські відзнаки. І хоча особисто тих нагород не здобув, можна вважати, що мрія здійснилася – виховав сина-олімпійця. Тарас Данько на Олімпійських іграх у Пекіні здобув бронзову медаль. Та перемога має подвійну вагу, бо засвідчила не лише майстерність молодого українського борця, а й батькове звання Заслуженого тренера України.

Скільки маємо прикладів, як у відомих спортсменів подальше життя складається не як слід. Але Григорій Данько після припинення активних виступів на борцівському килимі у житті не загубився. Він уже мав освіту інженера-будівельника, але роки, віддані спорту, не дозволяли легко розлучитися із захопленням молодості. І він продовжив навчання у Київському державному інституті фізичної культури та спорту. Нині він викладає сам, Григорій Володимирович - завідувач кафедри спортивних єдиноборств та силових видів спорту, кандидат педагогічних наук, заслужений працівник фізичної культури та спорту України. Нагороджений орденами “За заслуги” ІІ та ІІІ ступенів.

У героя моєї оповіді стільки звань, регалій. Він займав кілька авторитетних посад, що я ледь не забув згадати: Данько – професор, автор і співавтор кількох наукових праць, які видані окремими книгами.

І все ж повернемося до його особистості, до тієї його особливості, що навіть серед непевного нашого сьогодення залишається напрочуд відгукливою, доброю людиною. Повернуся на майже півстоліття у минуле, у своє дитинство, у ті роки, що межували із юністю. Найбільша різниця, на мою думку, між тим і сьогоднішнім днем, що нині батьки не можуть випровадити нащадків на вулицю на свіже повітря, тоді ж, навпаки. Мами ледь загукували нас до домівок. Нас вабили футбол і баскетбол, волейбол і теніс, а як майданчики були зайняті, то могли пограти і серед вулиці у квача і лапту, жмурака або схованки. З Гришою ми були майже сусідами, я жив поруч із 49 школою, нині це п’ята міська, а він - біля ринку. Коли набридало шкільне подвір’я, йшли на базар. На порожньому вигоні можна було поганяти м’яча, хтось боровся на зеленому трав’яному килимі, любителі шахів і шашок опановували лавки для торгівлі. Навіть дівчата знаходили собі тут притулок, креслили по вологому грунту «класики» і весело стрибали по тих квадратах, намагаючись не наступити на прокреслені лінії. Гриша на сім років молодший, така різниця у підлітковому віці - то прірва. Зазвичай, таку «дрібноту» старші хлопці не помічають. Але Григорій таки привернув увагу.

...Над порожнім базаром лунало жалібне нявчання кошеняти, над ним знущались двоє узурпаторів. Третій байдуже за тим спостерігав. Багато хто повернувся у бік катувальників, та саме Григорій поспішив до хуліганів першим, зробив їм зауваження. Третій зліз з прилавка, із однозначним наміром став поруч з приятелями. Протистояння було, зрозуміло, нерівним. Але юний Данько не стушувався, підняв кошеня і пішов. То був вчинок.

Відтоді Григорія і запримітив, він вирізнявся серед своїх ровесників, здаючись старшим за них. Уже тоді хлопчина відчував потребу захищати справедливість. Отож джерела його доброти, відгукливості і бажання прийти на допомогу проявилися ще в дитинстві, сформували характер майбутнього мецената, спонсора…

Якось був свідком розмови, коли поважний мешканець Курені розповів про випадок із своєї ранньої юності. Він з батьком і приятелем приїхали «Запорожцем» у місто в справах.

Стареньке авто закапризувало і зупинилось неподалік ринку. Вечоріло, батько одного з них подався шукати підмогу, а оповідач залишився з другом біля авто. Звідкись з’явились місцеві хлопці. Їх було кілька. Вираз їх облич і поведінка не віщували нічого доброго. Справа в тому, що в ті троки було звичним задиратися до заїжджих. Найчастіше сутички між міськими та сільськими траплялись у військкоматі під час призову. Тоді до підлітків підійшов ще один, котрий вирізнявся і широкими плечима, і впевненою ходою. Від такого розкладу курінці зовсім занепали духом. Потенційні кривдники почали з прибульцем жваве обговорення ситуації, киваючи у бік принишклих гостей. Але той жестом остудив їх войовничість і повів гурт геть. Лише багато років згодом той курінець, вже ставши дорослим, збагнув, що то якраз і був Гриша Данько...

Досить ретельно стежив за його спортивними досягненнями, - все ж сусід. Пізніше з’явився додатковий стимул вболівати за успіхи земляка – з нами працював Данько-батько.

Знаю, що Григорію Володимировичу Даньку пропонували тренерську роботу за кордоном. Обіцяли солідну винагороду.Він і тут проявив характер – залишився з нами.

Уже говорив, що Григорій у дитинстві виглядав старшим за своїх однолітків. Дивна річ, тепер від ровесників здається молодшим. І справа, думаю, не лише у спорті. Упевнений, молодості надає йому його душевна доброта і щирі побажання вдячних людей, кому він допомагає.

Уявляю, скільки разів Григорій Данько на змаганнях різних рівнів змушував організаторів озвучувати Гімн Радянського Союзу, тепер учні талановитого тренера отримують нові перемоги, і звучить Гімн нашої України. Нехай ця горда мелодія не скінчується ніколи.

Василь Квокша

• < Попередня
• Наступна >