Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Зобов’язаний саме їй

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Продовжимо розповідь про зустріч бахмачан із заслуженими земляками, яка відбулася ще у лютому. Серед запрошених був тоді і В.П.Ломако. Ось що він розповів про себе.


- Як тепер усвідомлюю з висоти прожитих років, пісня cтала моїм талісманом, саме їй у найбільшій мірі зобов’язаний всьому, чого досяг у житі.


Народився у Мартинівці, на сусідній Ічнянщині. Дитинство випало на роки війни і на літа розрухи. Разом із радістю перших днів визволення восени 43-го до нашої оселі прийшла сумна звістка. Про неї дізналися із сіренького клаптика паперу, де повідомлялось, що наш батько поліг у боях на Курській Дузі, навіть вказали, у якій братській могилі поховано бійця.


Я у смерть тата не вірив. Навіть коли закінчилась війна, коли стали повертатися фронтовики скалічені, подзьобані ворожими кулями, я все ще чекав на батька. Вдома вже вкотре поминали полеглого, а я продовжував жити надією.


Не доведи Господи такого життя, яке випало нам нам у ті роки. Залишилось нас у хаті п’ятеро: дві жінки – мама і бабця Ганна і троє хлопців – я з братами. Сотні земляків не прийшли з війни. Безліч повернулися каліками. Робочі руки потрібні були скрізь. З самого малечку знайшлася справа і для мене – пас на околиці села гусенят. Із маленьких пухнастих грудочок до осені виростали великі поважні гуси. Часто компанію мені складало сусідське дівчисько, аби не сумувати ми співали. Спочатку у репертуарі було кілька пісень, але захопились, прислухались до співу на вуличних вечорницях, запам’ятовували і потім відтворювали їх у полі проти неба. Старався, співав від душі, мабуть, хтось на небесах оцінив моє завзяття, як оцінив і мою віру в живого батька. Аж у 1953 році, через 10 літ після звільнення села листоноша приніс лист із дивною зворотньою адресою, то була вісточка від батька. Не стану переповідати, що коїлося у моїй юній душі.


А вийшло так, що потрапив наш захисник у полон і після німецьких концтаборів посмакував ще і радянського ГУЛАГу. До того ж, тодішній вождь заборонив ув’язненим навіть переписку. Повернувся тато лише в 55-му. То зростали напівсирітами.


Найбільше вабила мене школа. Вчився охоче, а потім ще займався у всіх гуртках і в технічних, і в решті. Цікавило все, та найбільше, врешті-решт, привернув співочий. Може тому, що не потребував витратних матеріалів, потрібні були лише хист, бажання і завзяття. Якось так склалось, що кожен концерт шкільної самодіяльності потребував моєї участі. Ще у школі вже твердо знав, де продовжу навчання. Документи подав до Харківського інституту культури. Прибув на екзамени, неприємно здивувався. Конкурс був неочікувано жорстким – на одне місце претендувало 28 абітурієнтів. Почали складати екзамени, але і тут переможці не визначились, то організатори вдались до додаткових іспитів. Я вже відчув, що мені, сільському випускникові, тут нічого не світить, подався додому.


Майже два роки пропрацював завклубом і готувався до нового вступу. Коли раптом відчув, що більше мене вабить не клуб, а школа. І вирішив не шукати своєї долі прахами, а вступати в сусідній Ніжин, де був цікавий для мене факультет, який готував викладачів української мови і літератури та співів. Оте магічне „співів” було найпереконливішим аргументом мого рішення.


І ось я з дипломом, отримав роботу у Красилівській школі. Звісна річ, потягнувся до пісні – організував учнівський хор. Охочих займатися назбиралося 70 школярів. Перший же районний огляд назвав нас одними із переможців. Якось склалось, що комсомольсько-молодіжна ланка заходилася створити вокальний асамбль. Став займатись з ними у клубі. Запропонував їм залучити в колектив знайомих хлопців, аби з’явились чоловічі голоси. Мало помалу склався хоровий колектив. У співочому жанрі красилівці талановиті від природи. Та все ж успіх у цій справі на 90 відсотків залежить від завзяття. І почали шліфувать свою майстерність і поповнювати репертуар. Пісень розучили нелічено, а виконували їх так, що скоро жодна значима районна подія не обходилась без нашого виступу. Побували не лише у обласному Чернігові, а й у Гомелі. Нас показувало телебачення. У 1973 році Красилівському хору було присвоєно високе звання самодіяльного Народного колективу.


Ще кілька літ продовжував викладати у школі, а потім запропонували очолити відділ культури. Працював секретарем райкому партії, відповідаючи за гуманітарну сферу. На заслужений відпочинок пішов з посади завідуючого районним відділом освіти.


Та де б не працював, не залишав дружити з піснею. Навіть зараз, коли досяг поважного віку, із великим задоволенням займаюся у хоровому колективі ветеранів районного Будинку культури.


Пісня для мене і друг, і порадник, і розрада. І те, що свого часу удостоєний звання „Заслужений працівник культури” зобов’язаний саме їй, пісні.


Борис Бобришев

У зв'язку з активізацією спамерів коментарі тимчасово відключено

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове