Поточний рік  -  рік 65-річчя перемоги над фашистською Німеччиною та її союзниками, рік закінчення Другої світової війни. Тема ця постійно присутня в нашій свідомості, на сторінках преси та в програмах радіо й телебачення. І це закономірно, як закономірно й те, що, говорячи й пишучи про війну, ми віддаємо данину вдячності й поваги прекрасній половині нашого народу, вклад якої в спільну перемогу над ворогом не менший від вкладу чоловіків, хоча ми й називаємо жіноцтво слабкою статтю. «Кожному своє», – сказано в Біблії, саме з цієї точки зору ми й говоримо про вклад жіноцтва в спільну справу й рівність чоловіків і жінок. Війна, звичайно, діло не жіноче. Так було споконвіку. Та остання війна змусила жінку діяти там, де, як вважалось, повинні бути тільки чоловіки – у сухопутних військах і авіації, на флоті й шахтних вибоях, не говорячи уже про традиційні жіночі справи – виховання дітей і збереження домашнього вогнища, медицину й плекання сім’ї, ім’я тим справам – легіон.

„Порадник” уже розповідав про славних дочок нашого народу – Шуру Селіванову, льотчицю з Щучої Греблі, що героїчно боролася з ворогом і загинула в Сталінграді, і Катерину Зеленко, також льотчицю, що здійснила понад 40 бойових вильотів (згідно з секретним наказом Й.Сталіна звання Героя Радянського Союзу присвоювали за 20 і більше бойових вильотів). Катерина була єдиною жінкою у світі, яка в жорстокому повітряному бою пішла на таран і ціною свого життя перемогла противника. Уламки двох літаків, Катерининого бомбардувальника Су-2 й німецького „Месершмідта”, на очах жителів полтавського села впали на землю Лівобережжя. Сталося це у вересні трагічного 1941 року. Звання Героя було присвоєно К.Зеленко в 1990 році, й астрономи Кримської обсерваторії назвали її ім’ям одну з малих планет.

 

  Сьогодні наша мова про ще одну доньку України, Євдокію Завалій, також єдину жінку у світі, що стала командиром взводу морської піхоти, того формування, яке фашисти називали „чорною смертю”. Можна тільки дивуватись і захоплюватися силою духу тендітної дівчини, якою вона була на початку війни! Цілком закономірно, що Укрпошта вшанувала її, заслуженого ветерана, у поточному 2010 році випуском пам’ятної поштової марки.  Утім, не судилось побачити їй славний ювілей 65-річчя, відійшла у вічність за 4 дні до свята Великої Перемоги.

У липні 1941 року німці скинули повітряний десант у Новий Буг Миколаївської області, рідне село Євдокії Миколаївни, якій у ту пору йшов 15-й рік. Розгорівся жорстокий бій 96-го кавалерійського полку з десантом. Сили були нерівними - і полк змушений був відступити. Пішла з ним і Євдокія, яка кинулась у гущу того бою перев’язувати поранених бійців. Приховавши вік, Євдокія зуміла переконати командування, що їй близько 18, і дівчину залишили в лавах полку сані-таром. У боях на Дніпрі була вперше поранена і, потрапивши після одужання в запасний полк, стала в ньому „Євдокимом”, як розшифрував  ініціали „Євд. Мик.” у її посвідченні один капітан третього рангу, що підбирав у тому полку бійців для своєї частини, і з її ж згоди направив у 6-ту десантну бригаду. Як це не дивно, але протягом 8-ми місяців морські піхотинці так її і не розсекретили, вбачаючи в Євдокимі  свого хлопця, мужнього й ініціативного. Бо саме Євдоким, коли загинув командир взводу, підняв їх в атаку. У тому бою Євдокію Миколаївну було поранено, ну а в шпиталі містифікація зі статтю була розкрита.

Після госпіталю, хоч це й було дуже не просто для дівчини, Євдокію Завалій, як досвідченого, хороброго й ініціативного воїна, направляють у 1943 році  в глибокий тил, аж у Середню Азію, на 6-місячні курси молодших лейтенантів. Після закінчення курсів Євдокія Миколаївна стає командиром десантного взводу 83-ї бригади морської піхоти. Спочатку було всього – командира-жінку морські вовки просто не визнавали, не виконували її наказів. Однак терпіння й наполегливість, а особливо власний приклад,  робили своє – з часом молода жінка стає для своїх підлеглих незаперечним авторитетом, людиною, за якою вони готові були йти у вогонь і саме пекло. Не випадково один з тих неслухів, Іван Посівних, у боях за Будапешт прикрив командира своїми грудьми від пострілу ворожого снайпера.

Куди тільки не закидала військова доля мужню десантницю і її, що став на той час уже легендарним, взвод. Один перелік місць, які доводилось штурмувати й брати десантникам, вражає – Севастополь, Керч, Тамань, Констанца в Румунії, Варна в Болгарії, Югославія, Угорщина... Бої за столицю Угорщини Будапешт були виключно тривалими, жорстокими й кривавими. Тут, у центрі Європи, „Фрау Чорна смерть” (як на той час уже називали її вороги) одержала важке, проте важливе бойове завдання – захопити штаб німецького командування.
Виконати наказ традиційними способами нічого було й думати, усі підступи до ворожих позицій, тим більше в його тил, були щільно перекриті. Залишалось одне – скористатись шляхами підземними, тобто міською каналізацією. яка в древньому місті, та ще й столиці держави, була широко розгалужена й прокладена практично під усіма міськими районами. Але ось біда, каналізація та була вщерть заповнена нечистотами й здавалась, на перший погляд, абсолютно непрохідною. Виручили трофеї – кисневі подушки для допомоги пораненим. Назбирали їх аж 18, а пробиралися в тил ворога разом зі своїм командиром взводу 35 морських піхотинців. Отже, одна подушка на двох,  і користувались ними по черзі – вдихнув і передай товаришу.... Чи ж не іронія долі – морські піхотинці змушені були пливти в морі нечистот? Та виплили, хоч і не всі, двоє з них навіки залишились у тому морі нечистот і отруйних газів. Повезло й тут: один з люків вивів прямо під ворожий танк - і десантники вибрались на поверхню, так і не помічені ворогом.        
Наступні дії були, як кажуть, справою техніки. Наробили шуму в тилу ворога, який довго не міг зрозуміти, чому стріляє свій танк, захопили ворожий бункер, завдання виконали на 150 відсотків з гаком, адже серед захоплених „язиків” виявився навіть один генерал. Після того підземного плавання по каналізації перед усіма учасниками операції постало непросте завдання – як відмитися від усього того бруду й незвичних ароматів. Процес той почали відразу ж після закінчення операції, скориставшись запасами якогось парфумерного магазину поряд. Однак відтоді Євдокія Миколаївна до кінця життя не користувалася більше парфумами, вони стали для неї просто бридкими.

Демобілізувалася вона в 1947 році, поселилась у Києві. Прожила зі своїм чоловіком Михайлом довге й щасливе життя, як хтось сказав би буденне, сповнене турбот про двох дітей, а потім чотирьох внуків і чотирьох правнуків. А от відсвяткувати ювілей великої Перемоги не судилось, не встигла...