„Порадник” продовжує друкувати матеріали до 65-річчя перемоги над німецьким фашизмом. Однак і досі в суспільстві точаться гострі суперечки про характер минулої війни, навіть саму її назву. Одні твердять, що це була Друга світова, а війна між Німеччиною і СРСР була тільки її складовою частиною, інші ж переконані, що це була Велика Вітчизняна війна народів Радянського Союзу за своє визволення, за визволення інших поневолених країн. Парадокс  же полягає в тому, що обидва опоненти, якщо можна так висловитись, мають рацію.

23 серпня 1939 року Радянський Союз підписав з фашистською Німеччиною договір, у таємному додатку до якого йшлося про поділ Європи на сфери впливу. А 1 вересня Німеччина напала на Польщу. Почалася Друга світова війна. 17 вересня того ж 1939 року Радянський Союз увів війська, без оголошення війни, на територію Польщі, узявши під захист, як говорилося в офіційному повідомленні, народи Західної України й Західної Білорусії. Трохи згодом ці території були включені до складу УРСР і БРСР. Український і білоруський народи возз’єдналися в складі радянських республік. Факт, без сумніву, позитивний, давно очікуваний і жаданий! Трохи дивними на цьому фоні виглядали тільки спільні паради німецьких і радянських військ на честь перемоги над Польщею, про що, втім, згодом воліли не згадувати... Із сказаного видно, що шлях до об’єднання українських земель був дуже суперечливим і заплутаним, непростим і багатозначним.

 

Щось подібне спостерігаємо і в стані націоналістів, які теж боролися за об’єднання українських земель і її незалежність. Спочатку вони вели перемовини й співробітничали з німцями, надіючись знайти в їх особі союзників, та коли побачили, що то марні сподівання, уже 6 липня 1941 року проголосили відновлення  української державності, яке було сприйняте керівництвом Райху як антинімецький акт: кого заарештували, інших розстріляли, керівника ОУН С.Бандеру запроторили до кінця війни в концтабір. З боку націоналістів почалася безнадійна війна на два фронти, у ході якої була створена УПА  і т.д. Символічним у цьому відношенні було знищення фашистами в Бабиному Яру в Києві групи української національної інтелігенції, у тому числі відомої поетеси Олени Теліги.

Отже,  як бачимо, ідеологічні противники в якійсь мірі ставили перед собою схоже завдання – об’єднання України. Майже в повній мірі вдалося здійснити це тільки Радянському Союзу.

Зробимо відступ у часи дуже віддалені від нас. У Біблії розповідається про ізраїльського царя Давида (1012-932 роки до нашої ери), на службі якого перебував хетський найманець Урія. Сталося так, що цар закохався в його дружину Вірсавію і, щоб оволодіти нею, організував убивство Урії. Вчинок, як бачимо, далеко не моральний. Утім, від того дивного шлюбу народився хлопчик, відомий в історії під іменем царя Соломона. Більше того, з роду Давидового походить і Ісус Христос, людина, за ідеями чи божими заповідями якої живе значна частина людства ось уже понад дві тисячі років. Ось таким дуже заплутаним, часто незрозумілим, був шлях розвитку, який привів до позитивного й благодатного результату. Чи не таким був і шлях об’єднання українських земель в єдиній соборній державі?

Історію змінити неможливо, її просто треба знати, щоб не робити помилок у майбутньому, здається, саме так говорив наш видатний земляк Панько Куліш. Майже десятиліття тому мені на очі потрапила німецька газета „Берлінер цайтунг”(„Берлінська газета”), датована 22 червня 1991 року, і фотокопія цілком таємного документу від 18 січня 1943 року (в Сталінграді ще йшли бої!), опублікованого в ній.  Мав він пряме відношення до нас - і я зберігаю копію тієї газети до наших днів. Понад 40 років  пролежав він у таємному архіві НДР у фондах „Імперського кредитного товариства”, а після об’єднання двох німецьких держав був переданий до Центрального державного федерального архіву в Потсдамі. У документі йдеться про війну проти Радянського Союзу, точніше про цілі, яких домагалася значна частина німців, їхньої еліти й уряду Німецького Райху (імперії) стосовно України.

Документ цей – короткий протокол про доповідь високопосадовця радника Детєна перед невеликою групою провідних фінансистів з Німецького клубу, до якого належали провідні керівники промисловості, високі посадовці з різних міністерств та окремі науковці. Сама доповідь була виголошена 15 січня 1943 року. Її автор поряд із своєю посадою в імперському міністерстві сільського господарства був одночасно оберстштурмбанфюрером СС, співробітничав із сумнозвісним дослідним інститутом „Аненербе”, про який і сьогодні можна часто почути по телебаченню чи прочитати в газетах. Автор документу Бернард Беннінг вважав, що Україна, поряд з захопленою польською і єврейською власністю, повинна „компенсувати видатки на війну”. Автор доповіді відкрито, як це тільки можливо, виклав основні лінії політики стосовно України (цитую):

1. Очікувана українцями автономія рішуче відкинута фюрером. Україна є не звільненою, а завойованою територією. Вона повинна залишатись у числі завойованих земель і експлуатуватись колоніальними методами. Україна повинна „заплатити за ведення війни”.

2. Виходячи з цієї мети слід будувати політику й по ставленню до її населення. Україна повинна постачати дешеву робочу силу як для Райху, так і для підприємств на її території. Тому ні в якому випадку не можна допустити створення керівного прошарку з місцевого населення. Університети й інститути, що працювали в радянські часи, повинні бути закриті. Освіта населення повинна бути обмежена чотирирічним початковим навчанням, яке б давало своїм учням можливість оволодіти тільки примітивними формами рахунку, читання та письма.

3. Церковна політика в Україні повинна проводитись за принципом „divide et impera” („Розділяй і володарюй”-Б.К.) В Україні існують дві церкви, які конкурують між собою. Устремління українських інтелектуалів до їх об’єднання слід підривати, таке об’єднання небажане для німецької сторони.

4. Країна повинна утримуватись на низькому життєвому рівні, тому що тільки за такої обставини Європа може отримати  необхідні переваги і ресурси.”
Пригадується, що з приходом окупантів у 1941 році першим офіційним розпорядженням нової влади був наказ №1, згідно з яким усі люди повинні залишатися на своїх місцях, відновити роботу, особи єврейської національності носити на лівій руці пов’язку із зіркою Давида  і т.п. За порушення наказу передбачалась практично єдина кара – розстріл. Серед установ почала працювати й школа, за навчання в старших класах, як і за радянської влади, стягувалась плата. Та через кілька тижнів без будь-якого пояснення причин навчання в школі було припинено, навіть гроші повернуті батькам учнів. Закриті були університети в Києві та Харкові, інститути в інших містах. Звичайно, ми тоді навіть не догадувались, що то виконувався таємний гітлерівський людоїдський наказ, тільки частина детально розробленого секретного плану „освоєння” завойованих на Сході земель, „Генерального плану Ост”, якого, до речі,  і до сьогоднішнього дня повністю не знайшли.

Тим дивнішою була політика радянської влади на визволених від окупантів територіях. Коли вчителів, що навчали грамоті дітей в початкових школах, до речі, за радянськими ж підручниками (бо інших просто не існувало), інколи арештовували „за співробітництво з німецько-фашистськими окупантами” й відсилали засмагати до білих ведмедів. А найчастіше просто не допускали до роботи в школах. Заборону цю відмінили тільки після смерті Й.В.Сталіна. Пам’ятається, у 1956 році до нас, у Григорівську середню школу, прибула викладати українську мову та літературу Лаптієнко Варвара Іларіонівна, уродженка селища Парафіївки. Вона, учитель з вищою освітою, поневірялася без роботи більше 10 років. І це при катастрофічній нестачі кадрів! На педагогічну роботу брали вчорашніх випускників середньої школи, щоправда, зобов’язуючи таких „учителів” згодом вступити на заочне навчання. Та й пізніше ставилися до таких осіб, як до людей другого сорту. Це вже значно пізніше ми дізналися, що перебування на окупованій території було навіть зашифровано в номерах і серіях паспортів. Так що керівництво і «кадровики», приймаючи на роботу, зразу орієнтувалися, з ким мали справу. До речі, ще О.П.Довженко у своїх щоденниках, які вів у роки війни, пророче передбачив саме таке ставлення чиновної братії, „визволителів” з дальніх і ближчих тилів до своїх же громадян.

Україна в 1941-1942 роках повністю була окупована. У боротьбі за своє  визволення вона понесла колосальні втрати. Понад 10 мільйонів її синів і дочок загинули в тій війні, найбільше з усіх народів світу, що брали участь у війні, отже, для нас вона справді була Великою, Вітчизняною і Визвольною. Цей внесок у спільну перемогу був визнаний світовою демократичною спільнотою ще в 1945 році – Україна була запрошена стати одним із засновників Організації Об’єднаних Націй. Дорогою ціною досталося нам звільнення від окупантів, дійсно, як говорив великий в’єтнамець Хо Ші Мін: „Нема нічого дорожчого, ніж свобода й незалежність”.