За горами гори, хмарою  повиті,
засіяні горем, кровію политі.

Хто не знає цих слів? Це початок поеми Т.Г.Шевченка „Кавказ”, написаної, очевидно, на початку вересня 1845 року і присвяченої Якову Петровичу де Бальмену, художнику-аматору й офіцеру, з яким Тарас Григорович познайомився в 1843 році і який став для нього одним з найближчих друзів. Минуло тільки два роки від першої зустрічі, а людини вже не стало. І як безсмертний пам’ятник їй - поема „Кавказ”. Кавказ, який і сьогодні не сходить зі сторінок преси, з передач радіо та екранів телевізорів. Кавказ і сьогодні, говорячи словами Ю.Щербака, знаходиться в зоні турбулентності.

Яків Петрович народився 10 серпня 1813 року в селі Линовиці поблизу Прилук. Його незвичне для нашого вуха прізвище говорить, що предки були іноземцями. І це дійсно так: коріння Якова де Бальмена в Шотландії, країні, чия історична доля схожа з долею України.

 

Волелюбний шотландець змушений був емігрувати до Франції, а потім і в Росії опинився. Пішов на службу до царя, присягнув на вірність. Служив справді вірно, відзначаючись, як і весь рід де Бальменів, військовою хоробрістю, волелюбством та щирістю поглядів. Зробив в імперії блискучу військову кар’єру, став графом. У середині ХVІІІ століття П.А. де Бальмен одружився на доньці М.І.Башилової, яка була власницею села Линовиці, і отримав його як посаг за молодою дружиною. Наприкінці століття звів у маєтку новий будинок, а в 1819 році і муровану Успенську церкву, яка стала родинною усипальницею Бальменів. Будинок той зруйнували, здається, ще в роки революції. У 1843 році, під час першої подорожі по Україні, у цій садибі зупинявся Т.Г.Шевченко. Один з де Бальменів  в 1816-1821 рр. був російським комісаром на острові святої Єлени і привіз звідти деякі речі Наполеона, які й зберігались у тому будинку. Де то вони тепер?  Церкву „розібрали” в 1985 році. Муляла вона, очевидно, комусь із місцевих бонз. До наших днів на місці тієї садиби збереглася хіба що брама та занедбаний парк з Шевченківським дубом в ньому.

Яків був старшим сином у сім’ї, батьки дали йому, як і братам Сергію, Олександру та сестрі Наталії, добру домашню освіту. З 1829 до 1832 рр. навчався в знаменитій уже на той час Ніжинській гімназії вищих наук. Гімназія в ті роки переживала не кращі свої часи.  З неї саме виживали викладачів з прогресивними поглядами на життя, а закінчилося все, як це часто буває в житті, звільненнями та висилкою з Ніжина окремих професорів. Утім та підкилимна боротьба серед верхів гімназії мало впливала на низи, тобто її учнів. Яків мав багато друзів, і серед них - Євгена Гребінку. Навчався Яків добре, часто його відзначали як кращого, тож і випустили з гімназії з правом чину ХІІ класу, що відповідало за рангом вихованцям університету. Гімназія вищих наук давала своїм випускникам дипломи про вищу освіту.

В останні роки навчання юнак закохується в юну Софію Вишневську, яка відповідає хлопцю такими ж гарячими й щирими почуттями. У стосунки молодих людей втручається їхня хрещена мати Волховська, жінка з непростим,  важким і свавільним характером, яка вважала, що Якову потрібна багата наречена, а дівчині – багатий жених. І добилася-таки свого - розлучила закоханих. Для юнака це було перше й останнє кохання, під впливом якого він створює ряд чудових поетичних творів, прекрасних малюнків.

Після закінчення гімназії перед Яковом постало питання : що далі? У родині підростали брати і сестра, на їх навчання потрібні були кошти, яких у сім’ї було обмаль. Обирає традиційний для Бальменів шлях – стає військовим. Служить він у Білгородському уланському полку в Чугуєві, потім у Царстві Польському та в Одесі. Проте захоплення літературою і живописом стає для нього основою духовного життя. Бездоганна служба, щирість у стосунках з товаришами по службі, культура і порядність, освіта й обдарованість викликали симпатію молодих офіцерів, і він завжди мав добрих друзів. Та в житті - як на довгій ниві: молодий офіцер у 1843 році потрапляє під командування генерала О.М.Лідерса. Людини жорстокої і підступної, хитрого і жадібного хабарника. Від товаришів-офіцерів Яків знав, що генерал надавав їм відпустки на батьківщину за хабар від одної до шести тисяч карбованців. І платили, бо ж не були впевненими, що в тій війні проти чеченців та інших „азіатів” уціліють, а побачити рідних кожному хотілось. Не любив генерал де Бальмена за його авторитет серед колег, уміння відстояти гідність, нарешті, просто за культуру і талант.

Були це роки, коли вождь кавказьких народів Шаміль добився в боротьбі проти загарбників значних успіхів, взявши під контроль майже весь Дагестан і Чечню. І російське командування вирішило нанести удар по резиденції Шаміля-Дарго. Фортеця була взята і спалена, але війська повернулись без  яких-небудь вирішальних результатів, втративши 330 солдатів і офіцерів. Операція виявилась безуспішною, довелося міняти всю тактику війни проти горців. Але перед цим розлючений Микола І викликав „на килим” до столиці командуючого операцією графа Воронцова і генерала Лідерса.

Щоб якось ухилитися від гніву імператора і спрямувати його незадоволення на когось іншого, генерали підсунули йому карикатурний малюнок Якова де Бальмена – „Соте і останнє підкорення Кавказу”.  В одному з персонажів Микола І легко впізнав себе. Важко тепер сказати, як воно тоді було насправді. Цілком можливо, що цар якось натякнув на доцільність усунення „художника” або побажав, щоб він загинув десь у бою з чеченцями. Приклади і технології розв’язання таких „делікатних” проблем в імперії уже були, згадаємо хоча б долю іншого „кавказця” - М.Ю.Лермонтова. Невипадково ж і „неистовый Виссарион” Бєлінський рекомендував і Т.Г.Шевченка відправити на Кавказ. Напевне ж - не для милування засніженими вершинами гір.

В усякому разі О.Лідерс саме так зрозумів царя. Повернувшись на Кавказ, він у надзвичайно складних бойових умовах, коли горцями був відрізаний один з бойових підрозділів, послав Якова на зв’язок з Воронцовим, знаючи, що проїхати туди неможливо, тобто на вірну смерть, навіть не приховуючи цього, цинічно заявив: „На удачу”.

Згодом від неугодного офіцера знайшли тільки похідну сумку з альбомом малюнків. Похід на Кавказ закінчився поразкою, а от організатори усунення Я.де Бальмена були щедро нагороджені Миколою І. Загинув Яків 14 липня 1845 року. Про це було повідомлено в пресі: „высочайшим приказом»  від 6 вересня того ж року Я.П. де Бальмена виключено із списків офіцерів.

Сумну звістку про загибель друга Тарас Шевченко зустрів у селі Березова Рудка поблизу Пирятина Полтавської губернії. На неї відгукнувся словами:

І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну. Довелось запить
З московської чаші московську отруту!

В імперії було зроблено все, щоб забулося саме ім’я Якова Петровича, сама пам’ять про цю талановиту людину. Та через 14 років після його загибелі - у 1859 році, у німецькому місті  Лейпціг вийшла друком збірка „Нових віршів Пушкіна і Шевченка”, а в ній поема Т.Г.Шевченка „Кавказ”, написана і присвячена Якову де Бальмену ще в 1845 році.

О  друже мій добрий! Друже незабутий!
Живою душею в Украйні витай…

А „незабутий друг” також залишив слід свого таланту у творчості поета: разом з художником М.Башиловим вони виконали по 39 ілюстрацій, заставок, кінцівок і заголовних літер до рукописного „Кобзаря”(1844р.) Він,   зокрема, ілюстрував поеми „Гайдамаки” та „Гамалія”.
Тож у шевченківські дні віддамо данину пам’яті ще одному нашому видатному земляку – Якову де Бальмену.