Рід цей споконвіку чернігівський. Його засновниками були дочка гетьмана Івана Самойловича, нашого земляка з Красного Колядина, та завідуючий гетьманським господарством Марко, який і став гетьманським зятем. Діялося те в Батурині в кінці XVII- початку XVIII століть, а через сотню років бачимо серед нащадків цього подружжя багатьох талановитих людей, що залишили помітний слід в історії нашого краю і нашого народу. Найбільш відомим з Маркевичів (Марковичів) є Яків Андрійович -генеральний підскарбій, практично міністр фінансів Козацької держави, який залишив після себе цінні історичні мемуари - „Щоденник генерального підскарбія Якова Марковича”, виданий О.Лазаревським і В.Модзалевським.

Із цього козацько-старшинського роду походить також історик, поет і етнограф Микола Андрійович Маркевич.

 

Народився він 1804 року в селі Дунайці біля Глухова (тепер Глухівського району Сумської області) у відомій на той час родині. Початкову освіту Микола здобув  у Прилуцькому пансіоні відомого літературного критика, письменника і педагога П.Білецького-Носенка. Потім навчався в шляхетському пансіоні при Петербурзькому головному педагогічному інституті. Тут його товаришем був майбутній російський композитор Михайло Глінка, який згодом неодноразово бував на Чернігівщині, головним чином у Качанівці. Молодий випускник інституту вирішив було присвятити себе військовій службі і в 1820 році пішов до армії. Та батько був категорично проти такого вибору і домігся, щоб син у 1824 році пішов у відставку. 

 

Поселився Микола Андрійович у селі Турівка (нині Згурівського району Київської області). Із самого початку сільського життя підтримує тісні зв’язки зі столичними літературними колами. Публікує переклади Д.Байрона, збірник „Стихотворения эротические”, до якого включив свої переклади творів Д.Байрона та К.Парні, а також 23 власні оригінальні елегії. Однак славу і визнання приносять йому „Українські мелодії”, які видає в Москві. Поет оспівує в„Мелодіях” героїчне минуле рідного народу. Вплив цієї збірки простежується на деяких ранніх творах Т.Г.Шевченка („Перебендя”, „До Основ’яненка” та інших). Микола Маркевич одним із перших пов’язав мотив героїзму козацтва з політичною сучасністю тодішньої України та її національно-визвольними прагненнями.

Проживаючи в Турівці, зібрав велику кількість матеріалів з історії України та написав „Історію Малоросії”. Це був твір, який зробив  автора знаменитою людиною і викликав одночасно бурхливу полеміку в суспільстві. Причиною полеміки був захист національної гідності українців, їх права на самостійну історію. У п’ятитомній „Історії Малоросії” М.Маркевич подає її історію від найдавніших часів до кінця XVIII століття. Цю об’ємну працю поряд з іншими історичними творами грунтовно вивчав Т.Г.Шевченко.

З інших історичних досліджень Маркевича найбільш відомими є „Мазепа”, „Гетьманство Барабаша”, „Про перших гетьманів Малоросійських”, „Про козаків”. Збірка документів з історії України, зібрана ним, у наші дні зберігається в Москві.

У ці ж роки сільського буття Микола Андрійович зблиснув ще одною гранню свого таланту, поклавши в 1847 році на музику вірш Т.Г.Шевченка „Нащо мені чорні брови”. Тарас Григорович присвячує йому вірш „М.Маркевичу”:

Бандуристе, орле сизий,
Добре тобі, брате,
Маєш крила, маєш силу,
Є коли літати.
Тепер летиш в Україну,
Тебе виглядають...

Пише А.Маркевич музику до цілої низки народних пісень, займається етнографією. Найбільш відома з праць цього циклу - „ Звичаї, повір’я, кухня та напої сучасних малоросіян”- знайомить нас із щедрівками, колядками, класичними посівальними піснями, описами обрядів і звичаїв, українською демонологією. Своєрідністю відзначається останній розділ «Простонародна кухня, десерт і напої», де описано дев’яносто найтиповіших, простих у виконанні страв народної кухні, багато з яких незаслужено забуті: баба - шарпанина, кендюх, пундик, таратута та інші.

І все ж значну частину свого життя Микола Андрійович проводить в Санкт-Петербурзі. Тут його друзями і знайомими є такі видатні люди свого часу як  Василь Жуковський, Микола Гоголь, Тарас Шевченко, Іван Котляревський, Олександр Пушкін та інші.

Проживаючи на Чернігівщині, він особливо часто відвідує Качанівку, тим більше, що Григорій Тарновський доводився двоюрідним дядьком його дружині Уляні і був у них ве-сільним батьком. Тут він проводить час у колі своїх добрих друзів і знайомих: В.Забіли, В.Штернберга, М,Глінки та інших. В інституті ро-сійської літератури (Пушкінському домі) зберігається рукописний щоденник „Журнал, записки і спогади” М.Маркевича, в якому можна знайти немало цікавого про Качанівку. У „Журналі...” йдеться також про зустрічі з Т.Г.Шевченком в Петербурзі і в Україні, про перше видання „Кобзаря”, про „крамольні” розмови, які вів Тарас Григорович із селянами. До наших днів зберігся жартівливий лист до М.Маркевича від 22 січня 1844. року, який підписали Т.Шевченко, Яків де Бальмен, В. Закревський та інші. На звороті листа Микола Андрійович написав віршовану жартівливу відповідь. Ці записи дають гарне уявлення про культурно-побутове життя знаменитої садиби в першій половині ХIХ століття.

Помер М.А.Маркевич 9 червня 1860 року ще досить молодим, на 57 році життя. Наш знаменитий земляк зробив значний внесок у розвиток української культури, вдячні нащадки пам’ятають і шанують його спадщину. Укрпошта в 2003 році вшанувала його пам’ять випуском художнього маркованого конверта.

Син М.Маркевича Андрій Миколайович (1830- 1907) також залишив помітний слід у житті. Був він громадським діячем і етнографом, юристом, музикантом-аматором і навіть сенатором, помічником президента Імператорського філантропічного товариства та віце-президентом ро-сійського музичного товариства. Із 1898 року і до кінця життя очолював товариство імені Т.Г.Шевченка для допомоги нужденним уродженцям Південної Росії, що вчаться у вищих навчальних закладах Санкт-Петербурга. Знайомство з поетом було спочатку заочним і розпочалося  з листа А.Маркевича до Т.Шевченка в жовтні 1856 року. А  через два роки під час відвідин хворого поета в Москві познайомились особисто. Після видання Маркевичем збірки „Народные украинские напевы, положенные на фортепиано” Тарас Григорович, схвально оцінивши її, послав йому свій вірш „ Навгороді коло броду” з проханням покласти його на музику.

1907 року А.Маркевич домігся дозволу Департаменту поліції скористатися рукописами Т.Г.Шевченка з архіву колишнього „Третього відділу” для видання першого повного видання „Кобзаря” (1907р.) за редакцією В.Доманицького і передати їх до Чернігівського музею української старовини (музей В.Тарновського). За радянської влади частина експонатів цього музею поповнила фонди Державного музею Т.Г.Шевченка в Києві, а зібрання автографів передано до відділу рукописів Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка Академії наук України.
Помер А.М.Маркевич 24 березня 1907 року в Санкт-Петербурзі.