„Наша сім’я була заможною. Мали будинок, клуню, кузню.Тато, Флоріан Станіславович Гречинський (1889 р. н.), у ній весь час стукав. Тримали коня, корову, телят.

Навесні 1936 р. люди в чорних шинелях сказали нам, щоб сходились до сільради. Відчуваючи недобре, ми все, що було, на себе одягнули і в кишені, що могли, понакладали. З собою нічого не дозволяли брати. Зібравши майже всю Федорівку, нас погрузили в смердючий потяг.  Вагон з чоловіками скинули в прірву. У дорозі хто помирав – викидали з вагонів. Брат Фелікс захворів, то щоб не  викинули, ми його  під солому заховали. Раз на добу щось давали поїсти. Через неділю привезли до станції Таянча (Казахстан). Ми переночували під відкритим небом, а вранці нас допровадили в степ. Тільки небо, кінець землі й кінець неба. Жодного деревця, жодної пташки. Виділили нам велику палатку й сказали: „Будете в ній жити”. Кожна сім’я отримала в палатці по два метри. Мама пригадала, як колись мені приснився пророчий сон: „ До нас прийшли солдати. Вони знищили піч, а потім  всіх загнали у великий мішок”. Так воно і трапилось – у палатці всі були із Федорівки. Їжу готували на примусах: чай, казна-які супчики. Харчі привозили із Таянчі, доки не виросло своє. Про хліб не пам’ятаю: давали чи ні. Щоб перезимувати, із дерну робили маленькі сарайчики. Землю, змішану із соломою, клали в спеціальні дерев’яні форми і отримували саман. Із сухого саману чоловіки будували будинки, які називали „сталінські”. В таких маленьких хатинках животіло  по декілька сімей.

Ми жили поблизу рівчака, з якого брали пісок на будівництво. Багато людей в ньому потопилось, серед них і всі мої друзі. У 1938р. році повінь заповнила рівчак водою і утворилось озеро. Говорили, що це так тече Іртиш чи Ішим. Всі будиночки вода розмила. 

 

Пізніше виявили, що на другому боці рівчака в земляних юртах жили казахи. Заприятелювали. Одяг у них був із шкіри. Чоловіки носили бороди, як у кіз. Малі діти ховались під мамині спідниці. Їхній аул складався з 10 будинків. На вулиці лежав круглий камінь, на якому пекли лаваш. Казахи розводили овечок, верблюдів, коней. За багато кілометрів від житла вони могли випасати тварин. На відміну від нас, гарно харчувались. Їли все руками. У степу було багато суниць. Наберемо ягід повні відра, а казахи нас зустрінуть і повисипають. Кричать: „Не їжте – помрете”. А потім й самі стали ними смакувати.

У нас побудували кузню, МТС. Коли казахи дізнались, що тато коваль, то приїжджали на верблюдах і забирали його в аул підковувати коней. За роботу батьку давали м’ясо, коржі, масло. Ми навіть із сусідами ділились. Я ходила до тата на роботу кожного дня. Він мені зробив маленьку косу і я косила. Трава була з різними квіточками, висока і  красива.

Із побудованих нами будинків утворилося три вулички. Так, постало с. Донєцкоє [с. Донєцкоє виникло в 1936 році як поселення  № 2  для спецпереселенців з України. У ході  сталінських репресій  30-х років було прийняте рішення про переселення німецьких і польських господарств із прикордонних тоді областей СРСР – Постанова Ради Народних Комісарів СРСР №776-120 від 28 квітня 1936 року „Про виселення з Української РСР і господарський устрій в Карагандинській області Казахської РСР 15 000 польських і німецьких господарств”. З 1965 року по 1997 р. село було в складі Чкаловського району Кокчетавської обл. ].

Уночі в селищі чергували троє людей: жовтеня, піонер, комсомолець, які голосно стукали в калаталки. Їх  роботу перевіряли коменданти Габасов та Шостак, у них були пістолети.

 За 3 км від нас  збудували Подольськ, за 10 км – Вишнівку, за 15 – Ясну Поляну, за 13 км – Зелений Гай і так далі. Усіх  поселень було 13. „Чотирнадцятим” ми називали кладовище. Так  пустинну місцевість заселили українцями.

 Першого ж року почали  сіяти. Спочатку був великий врожай. Кожній сім’ї привезуть бастарку (центнерів 10) пшениці чи ячменю, щоб перебирали. Всі сидимо при лампі й працюємо. Кожна зернинка була під контролем. Нічого брати не можна, бо засуджували на п’ять років.

Після жаркого літа нічого не вродило. Ходили за 6 кілометрів збирати мерзлу та гнилу картоплю. Мама пекла з неї смачні пиріжки. Ще я ходила в Подольськ до родини Расновських. Вони були дуже заможні. Ставала навколішки й так голосно молилась. А дядько до тітки: ”Мариня, дай дитині нетравки (м’ясо, піджарене з мукою)”. Жінка винесла цілу тарілку нетравки, два шматки м’яса і трішки печінки. Нетравку швидко з’їла. Яка вона густа та смачна! М’ясо швиденько облизала і в торбу все склала. Дядько дав ще хліба і довгий пиріг. Расновські мене провели, щоб собаки не відібрали. Отак, помаленьку, й вижили. А потім знову був великий урожай. Ми з мамою коровою борознили, а пізніше з’явились трактори, віялки. Уночі трактори супроводжували. Проводир тримав вірьовку і вказував дорогу трактористу. Дуже багато траплялось нещасних випадків. Мого напарника трактор роздавив. Хтось дізнався, що за 15 км від нашого поселення - соляне озеро. Дві сусідки попросили матір відпустити мене. Взяли возик, діжку, „дечку” і пішли шукати. Скільки йшли – не пам’ятаю. Озеро було таке мальовниче: синє-синє, а дно - як сніг, біленьке, чистеньке. І нині пригадую його. Вірьовкою, кинутою з величезного урвища, діставали воду й на дечки наливали. Солі варилось дуже мало. Тоді набрали води в діжку і привезли додому. Поділили цю солону  воду між родичами. Пізніше проблем  з сіллю не було.

У школі три уроки навчалися, а потім нас відвозили на стан. Працювали на віялці, біля якої мозолилося троє: один крутить, другий засипає, а третій відгрібає чисте зерно, полову і відходи. Я не діставала крутити віялку, то лопатою засипала. Їсти  нам давали один ополоник вівса. Уночі в степу віяли це зерно. Ніч така місячна, а вовки так виють. Але їх не боялись. Нас машиною возили і в Зелений Гай. Там дуже тяжко працювали: хлопці ящики збивали, в які дівчата складали штики, мішки й рукавиці. Говорили, що все це для фронту А ще сіно скирдували і вантажили у вагони. Над нами стояв комендант. Пізніше в село привезли поляків. Який гарний в них був одяг. У шляпках з сіточками (вуальки?) А які люб’язні. Вітаючись, голову схиляли й називали „пан” чи „пані”. Директором школи була полячка Бєлєцкая. Поляки в нас жили три роки. Потім за одну ніч їх всіх не стало. Де ділись – невідомо.

Закінчивши 6 класів, пішла працювати санітаркою. У 1953 році помер Сталін і мене попросили зшити червоні прапори з чорними стрічками. Скрізь вивішували ці прапори. Як всі плакали. А згодом наказали знімати портрети, бо Сталін – ворог. Але вже ніхто не плакав.

А в 1956 році влада заявила: „З вас - знято. Можете їхати на Україну”. А що знято? Ми по сьогодні не знаємо. За що людей виселяли? Можливо, щоб степ заселити?

Ми, переселенці,  вдячні за допомогу казахам. Якби не вони, то загинули б усі. На станції Таянча на мармуровій дошці викарбувано: „Дяка казахам за їх підтримку переселенцям”.

Від редакції. А в Україні сучасній нинішня влада дозволяє встановлювати пам’ятники диктатору. І судить молодих патріотів.

Нагадаємо, що у травні 2010 р. запорізькі комуністи встановили пам’ятник Сталіну, невідомі відрізали голову статуї, а у новорічну ніч підірвали зовсім. Були заарештовані 10 хлопців із ВО „Тризуб”, завдяки втручанню народних депутатів їх відпустили на поруки на час слідства.  Наразі державне звинувачення пропонує дати їм умовний термін 2-3 роки. Оголошення вироку призначено на 12 грудня. При цьому Сталін знов „живіше всіх живих” – пам’ятник поновлено!