Він розписався на Рейхстазі

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 23 серпня 2013, 10:00

Дитинство випало йому непросте. 1933-й розділив дитячі роки навпіл - на світлу, сонячну сторону, з батьком і мамою, і на осиротіле життя без них. Померли вони від черевного тифу. Та найчастіше помирали тоді від голоду, який забрав багатьох його односельців, ровесників. Пригадує, як виснажений бригадир попросив Дмитра, старшого брата Павла, оглянути сільські подвір’я, зібрати померлих попід тинами дітей. Допоміг запрягти коня і вони вирушили вулицями села. Першого дня знайшли восьмеро закляклих дітлахів, наступного - ще шестеро. І так день у день...

- Перебралась до нашої хати бабуся Варя, Царство їй Небесне і доземний уклін, - згадує ветеран. - Чотирнадцять дітей народила ця жінка-трудівниця, троє померли у малому віці від різних хвороб, а решту поставила на ноги. Вона і нас вчила уму-розуму, наша і рятівниця, і наставниця, та, вважай, і друга мама.

Юність була звичайною, як і в багатьох у ту пору - працював у колгоспі. А от війна залишила по собі незабутні спогади. Найяскравіший із них - зруйнований Берлін, задимлений Рейхстаг і вони, четверо бойових друзів, пишуть на колонах гітлерівської канцелярії свої прізвища. Чи сподівався дійти до ворожого лігва...

Першу нагороду отримав у Польщі, то була медаль «За відвагу». Наступали на містечко Розвадов. Командир, вибираючи зручне місце для керування боєм, пробрався вперед. А в цей час німецька частина несподівано прорвала кільце оточення і, змітаючи все на своєму шляху, відчайдушно пробивалась до своїх. Ворожі міномети змусили червоноармійців залягти. Одна з мін, що розірвалась неподалік, тяжко поранила командира.

Дізнаюсь від Дмитра Леонтійовича, що коли він із своїми бойовими друзями, один з них - його двоюрідний брат Іван Пащенко, а другий - односельчанин Іван Ковалевський, підбігли до пораненого, побачили жахливу картину - тіло було покалічене уламками.

- Справжня війна - це вам не кіно, не телевізор, це - кров, жах і біль. Коли розповідаю про цей епізод, багато хто просить далі не продовжувати. А було так: понівечений майор Орлов лежав на решітках жнивного поля непритомний. Живіт розпоротий, тельбухи вивалились на стерню. Ми вже потяглись стягувати з голів пілотки, та раптом помітив, що майор дихає…

Я командував обслугою протитанкової рушниці. На правах старшого наказав підлеглим приготувати фляжки з водою, обполоснув життєво важливі органи, звільняючи від решток соломи, сухої трави, акуратно вправив у черевну порожнину . В мене була голка з ниткою. Спочатку зшив пліву, потім тканину м’язів і, нарешті, стягнув шкіру. Ми згорнули шинель, поклали на неї командира, а далі солдатськими ременями закріпили ношу під довгим дулом нашої рушниці. Несли полями, лісами, болотами, перш ніж знайшли польовий госпіталь.

Потім два дні наздоганяли нашу частину, яка стрімко наступала на захід. Пізніше за бої отримав нагороди: орден Слави ІІІ ступеня і орден Червоної Зірки. Та ті бої не згадуються так яскраво, як той, у Польщі.

Після перемоги наш 1031 стрілецький полк 280 Конотопсько-Коростенської дивізії перебрався до Ковеля на постійне місце дислокації. Самотужки відбудовували військове містечко, а пізніше готували на зиму провіант - квасили капусту у величезних чанах, солили огірки і помідори, припасали картоплю , буряки. Я пішов у чоботарі, ремонтував солдатське взуття. Згодились навички з дитинства, батько шив взуття для односельців, а я все горнувся до нього, прагнучи хоч що-небудь допомогти. Під час війни до села прибився поранений солдат з Підмосков’я. Він, одужавши після поранень, так і залишився, заробляв на хліб, ремонтуючи взуття. Багато чому навчився і в нього. Все це і знадобилось тут, у військовій частині.

На все життя запам’ятав Дмитро Леонтійович один з ранків пізньої осені 1945, коли полк підняли по тривозі. Була вона якоюсь незвичною. Особовий склад вишикувався на плацу. Окремо від командирів стояв полковник з трьома жінками, густий туман заважав розгледіти їх. Пролунала, як постріл, команда: «Струнко», а потім долинули слова: «Хто в серпні 44-го року рятував життя майора Орлова, п’ять кроків вперед». Та команда нашого земляка ошелешила, його напарники по тій справі отримали поранення і давно повернулись додому. То вийшов сам. Полковник стрімко, рішучими кроками рушив до нього, обійняв і міцно притиснув до грудей. Тільки тоді сержант Пащенко впізнав у ньому свого командира, котрого рятував. У полковника воложніли очі , та він того не соромився, звернувся до солдатських шеренг: «Я пройшов всю війну, бачив різне, та не зустрічав такого хороброго, цілеспрямованого, відданого присязі бійця». Командир говорив ще про госпіталь, про здивування військових хірургів... Та спантеличений несподіванкою Дмитро вже мало що вловлював. До того ж троє присутніх жінок, а були це дружина і доньки полковника, обіймали голінця, дякували і плакали, і він, вже зовсім розгублений, стояв зволожнілий від їхніх сліз.

Орлов змінив командира полку. Час від часу хтось отримував двотижневі відпустки. Підійшла черга і до нашого сержанта. Пащенко набрався сміливості і попросив дати днів хоча б зо три додатково, щоб встигнути пошити взуття братам. Вони теж воювали, та на початку свого бойового шляху були поранені і повернулися додому. Полковник не відмовив - продовжив відпустку на місяць, ще й дозволив взяти з трофейних складів матеріали, потрібні йому для чоботарської справи. Дмитро повзував рідню. Провідав усіх: тіток, дядьків, двоюрідних братів та сестер. Але найбільше розхвилювало серце знайомство з красунею Марійкою. Зустрілись вони за два дні до кінця відпустки, тож спілкувались зовсім мало , але вона пообіцяла чекати.

Повернувся Пащенко до рідного села восени 1946-го. З весіллям зволікати не стали, та спочатку він пошив їй чобітки з червоного хрому.

- Коли нас вінчали, прихожани милувались не подружжям, а чобітками моєї нареченої, - говорив з посмішкою Дмитро Леонтійович. Мабуть, жартував.

Повернувся до села у 1946-му. Пішов у колгосп. Починав їздовим, а скоро потрібно було підмінити завідуючого фермою. Так і відпрацював 50 років без жодної відпустки, практично майже без вихідних. Портрет передового керівника середньої ланки потрапляв на три районні Дошки Пошани.Спочатку у Дмитрівці, потім в Ічні, нарешті відзначили в Бахмачі – Голінка побувала у складі трьох районів. До бойових нагород додались ордени за сумлінну працю..

Після демобілізації він ще рік-два шив комусь чоботи, а потім часу не вистачало. Та й у торгівлі стало з’являтись взуття - боти, «руминки», черевики, «кирзаки». Пригадує Дмитро Леонтійович , що останню свою пару шив на прохання приятеля для його сина, і був то юний Потебенько, той самий, що став згодом Генеральним прокурором. Так ось буває у житті.

Зустрічалися ми на початку серпня, вже прощалися, достатньо наговорившись. Стояли біля фіртки, коли Д.Л.Пащенко пригадав ще один епізод.

- Німець наприкінці літа 1943-го казився, відчув, що вже не втримати стрімкий наступ радянської армії. Хапали все. Що не могли вивезти, висаджували у повітря, палили, нівечили. Тоді ж вдалися до масового вивозу молоді у рабство до Німеччини. Зненацька вхопили і мене з кількома голінцями. Вже везли нас у вагонах, у кожному був конвоїр. Виявились серед невільників радянські військовополонені. Дізнавшись, що у нас збереглась пляшечка самогону, вони її використали для справи, пригостили оковитою свого наглядача. Німець, зморений духотою і втомою, заснув під стукіт коліс. Військові вийняли з ворожої гвинтівки набої і стали чекати слушної нагоди. Скоро потяг зупинився на станції Рубанка, тобто у Дмитрівці. Кинулися хто куди, я втік з двома односельцями. З нашої трійки залишився на цьому світі лише один. Відбувалися ті події рівно 70 років тому, у серпні 1943-го...

Борис Бобришев.

• < Попередня
• Наступна >