Один із фундаторів нашої академії наук - Василенко

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 07 лютого 2014, 21:45

Українська національна Академія Наук, втім як і її нинішній президент Б.Є.Патон, у листопаді 2013 року перейшла через 95-річний рубіж. З цієї нагоди варто пригадати події і людей, які стояли біля витоків цього наукового закладу світового масштабу і значення.

Ідея створення загальнонаціонального наукового центру виникла ще в XIX столітті. Однак утілити в життя цю ідею в поділеній між сусідніми імперіями Україні було практично неможливо. Про підросійську Україну навіть мова не йшла, бо тут „на всіх язиках все мовчить”, а от у підавстрійських українських землях режим був більш ліберальним, і цим скористались українські патріоти, створивши в 1873 році у Львові Літературно-Наукове Товариство ім.Шевченка.

Незадовго до цього Єлизавета Іванівна Милорадович-Скоропадська, до речі уродженка Тростянця (тепер на Чернігівщині), пожертвувала на його створення чималу суму грошей, про що відомий історик Д.Дорошенко писав: ”...на капітал, пожертвуваний українською поміщицею-патріоткою з Полтавщини Єлизаветою Милорадовичкою у Львові куплена типографія і віддана в розпорядження заснованого в 1873 році „Товариства імені Шевченка”.

Фундаторами „Літературно-Наукового Товариства ім..Шевченка”, крім, звичайно, Є Милорадович, стали О.Кониський, Д.Пильчиков, М.Жученко, С.Качала. Та в кінці 80-х років у середовищі київської Громади виникла ідея про перетворення Товариства у виключно наукову установу. Гарячими прихильниками цієї ідеї були В.Антонович, О.Кониський та група галицької інтелігенції, очолюваної О.Барвінським.

О.Кониський у львівській газеті „Правда” обґрунтував потребу реформи Літературно-Наукового Товариства в Наукове, вимогою, щоб воно стало „засновником будущої українсько-руської академії наук”. У 1892 році Товариство приймає назву Наукове Товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Головним його завданням було: „плекати і розвивати науку і штуку(штука – мистецтво, галицький діалектизм. Б.К.) в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам’ятки старанності і предмети науки України-Руси”.

Отже, ідея визріла і була посіяна в родючий ґрунт. Минає ще чверть століття і народжується могутній науковий центр – Українська Академія Наук. Біля її витоків, у сузір’ї видатних інтелектуалів, бачимо ще одного нашого земляка, видатного державного діяча і вченого, наступного, другого, після В.Вернадського, президента Академії Наук – Василенка Миколу Прокоповича (1866-1935).

Народився майбутній академік 1 квітня 1866 року на хуторі біля села Есмань на берегах однойменної річки в Глухівському повіті Чернігівської губернії (тепер село Червоне Глухівського району Сумської області). Стосовно дати народження існує повна плутанина. В основному йдеться про дати, близькі до наведеної вище, а ось УРЕС чомусь називає 1877 рік, що аж ніяк не коригується з подіями його життя.

Рід Василенків мав козацькі корені і батько, Прокіп Іванович, закінчивши Глухівське земське училище, працював писарем у глухівському повітовому суді, а згодом приставом в Есмані. Отже, добре розумів значення освіти в житті людини і доклав усіх сил, щоб дати її своїм дітям. Збереглися також свідчення, що він надавав правову допомогу як землякам, так і всім, хто до нього звертався. У 1875 році влаштував сина на навчання до Глухівської шестикласної прогімназії.

Глухів, як відомо, певний час був резиденцією гетьманів Лівобережної України (Гетьманщини) і 6 років, проведених Миколою в колишній гетьманській столиці, позитивно вплинули на становлення світогляду юнака. Місто пробудило у нього інтерес і любов до історії рідного краю, історії козаччини. Очевидно, саме тому проблеми краю знайшли помітне місце в його науковій і творчій діяльності.

Був він людиною серйозною і цілеспрямованою, до навчання відносився відповідально, розуміючи, що від того, які знання він одержить, залежить його майбутнє. Закінчив прогімназію добре, „з нагородою”, здобувши ґрунтовну загальну освіту, про що говорить хоча б знання грецької, латинської, німецької та французької мов, крім, звичайно рідної української та російської, якою проводилось навчання в прогімназії.

Про сімейну атмосферу у Василенків і виховання дітей власним прикладом батьків говорить і такий епізод із життя родини. Влаштувавши сина на навчання в Глухові, Прокіп Іванович одночасно привіз туди з Есмані, вирощені ним вдома саджанці сріблястої тополі і висадив їх перед приміщенням прогімназії. З часом тут піднявся парк, що став окрасою давнього міста, який радує його мешканців своїм затишком і сьогодні. Уже згодом, згадуючи про свої перші роки життя, Микола Прокопович у своїх спогадах „Моє життя” писав: „Краси не було, але був затишок. І ми всі любили наш хутір, нашу Есмань”.

Після прогімназії Микола Василенко навчався на історико-філологічному факультеті Дерптського (тепер Тартуського університету в Естонії) і закінчив його в 1890 році. Молодий фахівець переїхав до Києва і займався науковою та викладацькою діяльністю. Поряд з нею редагував газету „Київське слово” брав активну участь в українському національно-визвольному русі, став членом Київської Громади.

Згодом вступив до Товариства українських поступовців, нелегальної міжпартійної громадсько-політичної організації, що діяла в Наддніпрянській Україні в 1908-1917 роках, співробітничаючи одночасно з журналом „Киевская Старина”. У 1905 році редагував газету національно-демократичного напрямку „Киевские Отклики”, за публікацію антиурядових статей був заарештований і засуджений до одного року ув’язнення, яке відбував у петербурзьких „Хрестах”.

Його дійова натура не мала спокою і у в’язниці. Тут він напружено займається самоосвітою, ґрунтовно вивчаючи юриспруденцію, готуючись тим самим до одержання другої вищої освіти. І справді, вийшовши на волю, він екстерном складає екзамени за курс юридичного факультету в Новоросійському (Одеському) університеті. Отримавши диплом юриста, працює повіреним (адвокатом) спочатку одеської, а згодом київської судових палат.

У 1906 році в Києві було засновано з ініціативи М.Грушевського та групи київських громадівців, за зразком львівського Наукового Товариства ім.Шевченка, Українське наукове товариство з метою організації та розвитку української науки і пропаганди її здобутків серед широкого загалу. Головою УНТ стає М.Грушевський. М.Василенко, поряд із Ф.Вовком, Б.Грінченком, В.Антоновичем та іншими, стає одним з його найактивніших членів, одним з редакторів наукових „Записок УНТ”.

У 1909 році М.Василенка обирають приват-доцентом Київського університету святого Володимира. У 1917 році стає попечителем (куратором) Київської шкільної округи. Активного й ініціативного працівника помітили в столиці і запросили до Петрограда. призначивши товаришем (заступником) міністра освіти Тимчасового уряду. Його колегами були В.І.Вернадський та О.К.Рачинський, також заступники міністра. Варто наголосити, що всі вони працювали під високою рукою міністра освіти, академіка С.Ф.Ольденбурга (1863-1934), відомого вченого-сходознавця, одного із засновників наукової індологічної школи в Радянському Союзі.

Тут він особливо зблизився з Володимиром Івановичем Вернадським, широко відомим уже ученим-геофізиком. Колеги в ті дні обговорювали в міністерстві питання „про великі центри наукової роботи” у країні і, як згадував В.Вернадський, саме у Миколи Василенка „першого виникла думка про створення Української академії наук. У нас із ним одразу утворився дорогий для нас обох дружній зв’язок”. Та скоро Тимчасовий уряд було повалено, у Києві проголошено УНР, і М.Василенко повернувся на батьківщину.

У Києві він долучився до процесу національно-державного будівництва. У часи правління Центральної Ради М.Василенка призначили членом колегії Генерального суду. Здійснивши державний переворот 29 квітня 1918 року, гетьман П.Скоропадський призначив М.Василенка міністром освіти і мистецтв та тимчасово виконуючим обов’язки міністра закордонних справ Української Держави, як відтепер офіційно називалась країна. Таке призначення пояснювалось політичними поглядами М.Василенка, який був членом Конституційно-Демократичної партії (кадетом).

У липні 1918 року його призначають ще й президентом державного сенату Української Держави, найвищого судового органу країни, створеного замість Генерального суду. Сенат наглядав за діяльністю всіх судів держави і поділявся на генеральні суди: адміністративний, цивільний і карний. При кожному із цих судів був прокурор.

М.Василенко, як міністр освіти і мистецтв, проводив політику поміркованої українізації освітніх закладів. Зважаючи на її бойкот в Київському університеті святого Володимира, він зініціював створення київського та Кам’янець-Подільського державних українських університетів. Використовуючи свої можливості міністра, він повернувся до ідеї створення академії наук, ідеї, яка ніколи не залишала ученого.

Для її практичного втілення в життя і належного сприяння, він запросив до столиці свого давнього друга і колегу Володимира Вернадського. Тут Володимир Іванович очолив комісію з розробки статуту академії та інших необхідних документів. Перше засідання комісії відбулося 9 липня в кабінеті міністра і, той, відкриваючи його, зазначив, що створення УАН має велике національне значення, що це завдання бере на себе українська держава. Маючи на увазі діяльність НТШ і УНТ, М.Василенко підтвердив, що завдання створення академії наук не під силу товариствам учених.

Відбулося 23 засідання комісії, на яких було підготовлено законопроект про утворення УАН та проект її статуту. Підсумок роботи комісії було оформлено і представлено уряду у вигляді „Пояснювальної записки до законопроекту про заснування Української академії наук у Києві” і підписано міністром М.Василенком. 14 листопада 1918 року гетьман П.Скоропадський підписав закон про утворення академії та затвердив Статут УАН та її персональний склад.

Перші Загальні збори новоствореного наукового закладу, Української Академії Наук, відбулися 27 листопада того ж 1918 року. На Зборах її першим президентом було обрано видатного вченого сучасності - Володимира Івановича Вернадського. Не забули там і про роль М.Василенка у створенні академії і уже на її других Зборах прийняли до нього листа такого змісту:

„Вельмишановний Миколо Прокоповичу! Загальні збори Української академії наук у Києві 30 листопада 1918 року, уперше зібравшись на ділову роботу після виборів своєї президії, одноголосно ухвалили направити Вам своє щире вітання й теплу подяку, що, будучи міністром народної освіти, Ви всією душею поклопоталися про установу Української Академії Наук і вписали буквами, що не стерти, своє ім’я в історію Академії”. У 1920 році , уже при радянській владі, його обирають академіком, а 18 липня 1921 року – другим президентом УАН.

В.Вернадський працює президентом Української Академії Наук у 1918-1919 роках. Залишивши цю посаду, він стає професором Таврійського університету в Сімферополі (у наші дні цей університет носить його ім’я). Після встановлення радянської влади в Криму, переїжджає на північ, створює в 1922 році радієвий інститут і працює його директором, згодом очолює ряд інших наукових установ в Радянському Союзі.

Вірною супутницею життя академіка Василенка стала Наталія Дмитрівна Полонська (1884-1973), з якою вони побралися в 1923 році. Походила дружина із дворянської родини, що проживала в Харкові. Її батько, М.Меньшов, був істориком. Середню освіту дівчина здобула в Києво-Фундукліївській Маріїнській жіночій гімназії, яку закінчила в 1890 році. У 1905-1911 роках навчалася на історико-філологічному відділенні Вищих жіночих курсів у Києві. 1913 року склала екзамени на історико-філологічний факультет Київського університету святого Володимира.

Мала пряме відношення до відкриття знаменитої трипільської культури. Адже в 1909 році працювала в археологічній експедиції під керівництвом В.Хвойки, і ті незабутні враження та практичний досвід запам’ятались і залишились з нею на все життя. Стала вона і талановитим педагогом. У 1912-1924 роках викладала історію і географію в ряді київських гімназій, працювала також у 1912-1916 роках асистентом.

У 1916 році повернулася на Вищі жіночі курси, де колись навчалась, але вже професором кафедри російської історії. Так би мовити побіжно, склала магістерські екзамени при Київському університеті, і з 1916 по 1920 рік працювала приватдоцентом цього університету, ставши таким чином однією з перших жінок-професорів цього університету. Н.Полонська-Василенко була також членом київського Товариства Нестора Літописця, Київського товариства пам’яток старовини та мистецтва, Таврійської вченої архівної комісії.

Із встановленням радянської влади відкинула пропозицію переїхати в Росію для роботи в Петербурзькому і Московському університетах. Тоді ж за короткий час опанувала українську мову і надалі, аж до смерті в 1973 році, усі свої наукові праці писала винятково українською. У 1918-1925 роках працювала в Київському археологічному інституті. А з 1924 до 1941 року (з перервою в 1934-1938рр, коли була звільнена з роботи з політичних мотивів.) – у Всеукраїнській академії наук. Паралельно, у 1927-1932 рр, працювала професором Київського художнього інституту.

Незабаром після одруження у вересні 1923 року її чоловіка, Миколу Прокоповича Василенка, було заарештовано, буцімто за приналежність до міфічної контрреволюційної організації „Київський обласний центр дій”. 7 квітня 1924 року Київський губернський суд оголосив вирок. Близько 20 осіб, що проходили по справі, отримали великі строки ув’язнення, у тому числі М.П.Василенко з братом, по 10 років кожен.

На захист свого недавнього очільника стала Академія наук. Сивочолі мужі науки, проявляючи неабияку громадську мужність, відмовилися виключити його із складу членів ВУАН, зверталися із клопотаннями до вищих органів влади про звільнення Миколи Прокоповича. Тільки до Президії ВУЦВК було направлено п’ять звернень, під якими стояли підписи видатних і авторитетних учених М.Грушевського, К.Воблого, О.Гілярова, Д.Граве, С.Єфремова, О.Корчак-Черурківського, А.Кримського, І.Шмальгаузена, П.Тутковського та інших.

Президія ВУЦВК шість разів розглядала клопотання академії, його дружини Наталії Полонської-Василенко та його самого. У травні 1924 року вирок було скорочено наполовину, а у вересні того ж року було замінено адміністративною висилкою за межі України, до Оренбургу. На цьому боротьба за звільнення академіка від несправедливого покарання не скінчилася. Вона продовжується далі. Клопотання до столичного на той час Харкова ішли як від окремих членів академії, як ,наприклад, М.Грушевського, так і від її президії. І ось нарешті перемога, 24 жовтня 1925 року Секретаріат Президії ВУЦВК звільнив Миколу Прокоповича „від усіх заходів соціального захисту, до яких його було засуджено Київським Губсудом”. Запущений у 1917 році маховик репресій тільки набирав сили і ще не набув тих обертів, що в 30-х роках, тому і стало можливим звільнення колишнього президента ВУАН.

Талановитого педагога звільняють з роботи, і все ж вона напружено працює, досліджуючи історію рідного народу. 1940 року Наталія Дмитрівна захистила докторську дисертацію на тему „Нариси з історії заселення Південної України в XVIII ст. (1734-1775)”, стали однією з перших жінок-докторів наук в УРСР.

Та ось увірвалася війна. Київ окупували німці. Уже в наказі №1 окупанти «повелівають» усім громадянам залишатись на своїх місцях і працювати там, де вони трудились до приходу „визволителів”.

У жовтні-грудні 1941 року Н.Полонська-Василенко на посаді директора Інституту археології Академії наук, а з грудня вже Київського центру архіву давніх актів. До міста наближається фронт, і вчена переїжджає на Захід. Із жовтня 1943 року вона працює референтом культурної праці Українського центрального комітету, переїжджаючи з часом до Праги. Там вона читає лекції в Українському вільному університеті, а з 1945 – професор УВУ в Мюнхені.

У 1965 році професора обирають віце-президентом Українського історичного товариства, а з наступного, 1966 року, і деканом філософського факультету Українського вільного університету. Мужня жінка працювала на благо рідного народу до останніх днів життя і померла 8 червня 1973 року в місті Дармштадті в Німеччині.

Наталія Дмитрівна залишила нащадкам велику наукову спадщину. Вона є автором численних праць з історії України, зокрема „Палій і Мазепа”, „Хмельниччина”, „Історія Української церкви”, „Процес Центру дій”, „Українська Академія Наук” у двох томах, „Гетьман Мазепа та його доба” та багатьох інших. Її останньою працею стала синтетична „Історія України” в двох томах, видана в Мюнхені в 1973 та 1976 роках і вперше перевидана на батьківщині, у Києві, у 1992 році. Була вона одним із провідних представників так званої державницької школи в українській історіографії.

Зміна влади в Україні поставила М.Василенка перед складною проблемою, що робити далі, як жити за нових обставин? Пропозиції про еміграцію учений рішуче відкидає та відходить від політичної діяльності. Продовжує педагогічну діяльність, читаючи лекції в київських навчальних закладах. Одночасно підтримує наукові зв’язки з академією, очолює Соціально-економічний відділ, Комісію з вивчення західноруського і українського права та Товариство правознавців. У ці перші роки радянської влади ставлення до ученого лояльне і в 1920 році його обирають академіком, а 18 липня 1921 року і президентом УАН.

У країні панувала розруха, не вистачало елементарних речей, не говорячи вже про нормальне фінансування академії. Утім президент діяв енергійно і вміло, уживаючи заходів з поліпшення матеріального становища академії та її організаційного зміцнення. Цю найвищу в країні наукову установу з УАН перейменовують у Всеукраїнську академію наук (ВУАН), до академії обирають нових членів, відновлюється видавнича діяльність.

Президенту довіряють учені, плідно співпрацюють з ним, та відношення влади до нього інше. Йому не довіряють, в академії з’являється політичний комісар, який контролює всі академічні заходи і доносить про них куди треба, тобто до свого начальства, починаються необґрунтовані нападки, у тому числі великий тиск з боку наркома освіти УСРР Григорія Гринька. Усе частіше, говорячи про нього, згадують не його наукову діяльність, а перебування на посаді міністра за гетьмана П.Скоропадського, його членство в партії кадетів і тому подібні „гріхи”.

Не витримавши всього того тиску, М.Василенко в лютому 1922 року на Загальних зборах академії складає із себе повноваження президента. Він щиро подякував колегам за довіру, відзначивши, що відмовляється від посади президента „не з власної волі”. Тим часом у країні розгортається хвиля чистки академічної інтелігенції від „політично ворожих елементів” і у вересні наступного, 1923 року його, разом з молодшим братом Костянтином, арештовують.

Суд, ув’язнення і пережиті пов’язані з ними тривоги і стреси підірвали здоров’я ученого, та не припинили його наукової діяльності. З’являються такі монографії: „Павло Полуботок”. „Прикріплення селян у Малоросії”, „Територія України в 17 столітті”, „Матеріали для історії економічного, юридичного і суспільного побуту у Старій Малоросії”, „Правове положення Чернігівщини за польської доби” та інші. Червоною ниткою через всі ці дослідження, послідовно і аргументовано, проходить переконання про історичну самостійність розвитку українського права, у них автор глибоко розробив його джерельну базу. Усього М.П.Василенко опублікував близько 500 наукових праць з історії та права.

У Радянському Союзі на ім’я вченого було накладено табу. У жодному з довідників не можна було знайти відомості про нього. Не було його і в першому виданні (1960) Української Радянської енциклопедії. Тільки через 6 років, в енциклопедичному довіднику нарешті з’явилось 5 рядків, що подавали інформацію про нього. Але яку інформацію? Неправдиву і перекручену, рік народження взяли невідомо звідки, виходило так, що він пішов до прогімназії за два роки до народження. Про те, що вчений був президентом УАН, ні слова...

Тільки в кінці 80-х років минулого століття з’явився документ, у якому говорилось про його президентство. Це була постанова Президії АН УРСР „Про актуальні маловивчені питання історії заснування і перші роки діяльності Академії наук Української РСР”. У ній і зафіксовано той факт, що М.П.Василенко був другим президентом академії. У постанові передбачалось видання його вибраних праць та здійснення інших заходів з увічнення пам’яті вченого.

Постанова, звичайно, мала внутрішній характер та все ж тодішній президент академії Б.Є.Патон неодноразово звертався до органів безпеки та прокуратури з цього питання. Тільки 28 червня 1991 року Пленум Верховного Суду УРСР задовольнив протест прокурора республіки М.Потебенька, скасувавши вирок Київського губернського суду, закрив справу за відсутністю складу злочину. Для такого рішення знадобилось майже 70 років.

Після розпаду Союзу РСР, у нашій незалежній державі, ім’я Миколи Прокоповича нарешті прийшло до людей й знайшло всенародне визнання і шану. Національна Академія наук встановила і присуджує премію його імені. Інститут держави і права ім.Корецького видав тритомник його вибраних праць, а також і книги про нього. У Києві одній з вулиць міста названа його ім’ям. А на будинку Президії НАН України та на батьківщині академіка встановлено меморіальні дошки.

Національний банк України 11 липня 2006 року в серії „Видатні особистості України” випустив у обіг пам’ятну монету „Микола Василенко 1866-1935” номіналом 2 гривні.

Наука – могутня продуктивна сила, локомотив економіки. Але цю свою функцію вона може виконувати тільки при достатньому фінансуванні, чого не скажеш про сучасне забезпечення нашої академії наук. Видатки на неї, порівнюючи з 1991 роком, скоротилися більше як у десять разів. У проекті бюджету на 2014 рік також намічається подальше скорочення. Шкода! Не дивно, що науковці з досвідом, зі світовими іменами звільняються, залишають науку і молоді фахівці...

Б.Г.Киричок, краєзнавець, смт.Дмитрівка

• < Попередня
• Наступна >