Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Прагненням до громадських користей. Терещенки.

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Заголовок цього нарису, крім прізвища, взято з герба відомої в Україні і далеко за її межами родини Терещенків, родини, сини і дочки якої ось уже два століття дивують світ своїми багатогранними талантами та інтересами в різних галузях людського буття, чи то торгівля і виробництво цукру та інших товарів, громадська діяльність чи державна служба, освіта, охорона здоров’я, меценатство і благодійність, підтримка розвитку музики і літератури, взагалі будь-якої творчості і діяльності на благо рідного краю. Важко навіть назвати галузь, в розвитку якої вони не брали б участі. Написати цей нарис спонукало ще і те, що вигнаний колись з батьківщини рід, повертається до свого народу. Внук останнього міністра закордонних справ в Тимчасовому уряді Росії, Михайла Івановича Терещенка, Мішель Терещенко, повернувся на батьківщину своїх предків, отримав українське громадянство і на останніх виборах до місцевих рад обраний міським головою Глухова.


Рід цей походить з козаків Глухівської сотні Ніжинського полку. У кінці війни з Наполеоном, в 1915 році, 21-річний Артемій Терещенко разом з іншими чернігівськими козаками потрапив до Франції і побачив там, десь за кілька десятків кілометрів від Парижа, в місті Бове, як французи вирощують цукрові буряки. Тоді й загорівся мрією вирощувати і переробляти їх у себе на Сіверщині. Цю мрію засновник роду втілив в життя, збудувавши перший цукрозавод за 30 кілометрів від Глухова. Під кінець життя мав їх уже три.


Перед смертю заповів синам 80% прибутку віддавати на благодійні справи. Усі його нащадки сумлінно дотримуються цього заповіту. Ще на початку ХІХ століття Артемій Якович Терещенко разом з дружиною Єфросинією Григорівною перебрався до колишньої гетьманської столиці з досить віддаленого від неї села в надії „вибитись в люди”. Брався за будь-яку роботу, і за ощадливість, величезну енергію і любов до праці, уміння заробити зайву копійчину земляки прозвали його колоритним ім’ям - Карбованець. Свій шлях у комерції розпочав із торгівлі на глухівському базарі так званими колоніальними товарами, а по суті всякими дрібницями, потрібними в повсякденному житті, а згодом і свіжоспеченим хлібом власного виробництва, торгуючи спочатку із свого воза, а згодом у відкритій там власній крамниці.


Дружина подарувала Артемію Яковичу трьох синів – Миколу (Ніколу), Федора і Семена, З юних років батько учив їх: ”Чесно працюйте, робіть людям добро і тримайте слово, тільки порядна людина може чогось досягти своїм горбом”. Цей заповіт засновника роду був дороговказом для всіх його нащадків. З часом Артемій Якович поступово став відомим на Чернігівщині купцем, поряд з яким осягали непросту науку комерції і його сини. Старшому з них, Миколі, судилося перевершити батька в усіх його починаннях. Маючи від природи надзвичайно кмітливий розум, успадкувавши від батька підприємливість, ощадливість і ділову енергію, він з юних років зайнявся самостійною торгівлею хлібом і вів її, опираючись на батьківську науку, зі справжнім мистецтвом, що і принесло успіх молодому комерсанту.


Йшли роки. Артемій Якович став багатим і впливовим комерсантом, купцем першої гільдії. Ряд років працював бургомістром Глухівського міського магістрату. Протягом 9 років, починаючи з 1851-го, працював старшим бургомістром магістрату і його старший син Микола. Наступні 14 років Микола Артемійович був на посаді міського голови Глухова.


За заслуги перед громадою А.Терещенку в 1862 році присвоюють звання почесного громадянина Глухова, нагороджують церковними, громадськими і державними відзнаками. У 1870 році російський імператор Олександр ІІ „в ознаменування його особливих заслуг, наданих справі впровадження в Південно-Західному краї (тобто в Україні) російського землеволодіння і заохочення доброчинної діяльності його, возведено з усім наступним потомством по чоловічій лінії, в спадкове дворянство Російської імперії”.


Г.Милорадович в монографії „Родословна книга Чернігівського дворянства” підкреслює, що дворянське звання надане Артемію Яковичу „за справи його старшого сина Миколи”. Говорять, що цар спочатку хотів відзначити даруванням дворянства саме Миколу, однак той доклав величезних зусиль, щоб не допустити цього. Підставою для такої поведінки Миколи вважають його небажання, гордого нащадка козаків, ставати на коліна перед царем, коли той буде вручати йому відповідний документ. Хворому ж Атемію Яковичу таке приниження не загрожувало. Леви на гербі – це уособлення Артемія Яковича. Варто глянути на його обличчя і зразу ж в голові виникає образ царя звірів – високе чоло та округле обличчя, обрамлене густим пухнастим волоссям та бакенбардами.


Цікаві роздуми викликає і дворянський герб Терещенків. Виконаний він в українських національних кольорах – синьому і жовтому. На гербі бачимо трьох левів, погляд на яких викликає в уяві портрет засновника роду, на якому його обличчя обрамлене густим, дійсно, наче у лева, волоссям. Два леви, які підтримують щит на гербі, зображені також і в цих кольорах, один - у синьо-жовтих, а другий - у жовто-синіх. Чомусь, дивлячись на цю гамму кольорів, спливає в голові порівняння з нині діючим державним гербом і національним прапором тим, який існував в часи Центральної Ради при гетьманстві П.Скоропадського і дотепер.


Найпоширенішою формою заохочення в імперії, в значній мірі успадкованою і в Радянському Союзі, було надання чинів та нагородження орденами і медалями. Існувало 15 таких орденів і 12 чинів. Найвищий, чин таємного радника, що відповідав званню генерал-лейтенанта, в родині Терещенків мав Микола.


Протягом життя він був удостоєний кількома найвищими нагородами імперії. Серед них ордени польського Білого Орла, Святої Анни і Святого Станіслава 1-го ступеня, Святого Володимира 2-го ступеня та іншими. Брати, Федір і Семен, мали чин на ранг нижчий, тобто були дійсними статськими радниками. Найвищою ж формою заохочення, без сумніву, було надання спадкового дворянства.

 

Таке дворянство всі три брати отримали двічі, спочатку як сини Артемія Яковича, а потім як носії чину, що давав право на таке дворянство.


Варто згадати, що 1784 року Глухів спіткало велике нещастя. Місто майже повністю вигоріло. Імператриця Катермна II заборонила його відбудовувати. Та в країні, як наслідок поразки імперії в Кримській війні і провалу реформ Олександра II-го, на арену вступає нова, що охоплює майже все суспільство, сила – земство. В неї, в першу чергу на місцевому рівні, вливаються нащадки колишньої козацької старшини. На Глухівщині це були Трохименки, Амосови, Бєловські, Кваснікови і, звичайно ж, Терещенки. Саме завдяки взаємодії цієї сили і місцевого дворянства місто на кінець ХIХ-початок ХХ століття перетворюється на значний культурний і освітній центр.


Його окрасою стає Трьох-Анастасівський храм, за ним перший в Україні спеціалізований навчальний заклад – учительський інститут (1874р. нині це педагогічний університет ім. О.Довженка) та інші споруди. Усі вони виникали на давніх, ще гетьманських часів, традиціях, коли тут була заснована, до речі, з ініціативи гетьмана Д.Апостола, перша в усій імперії співацька школа, в якій навчали саме київського, так званого партесного стилю, а не „московского столбового пения”, ще на початку ХVІІІ століття стає театральною столицею України. Театральна трупа діє в приміщенні, яке нині носить назву будинку Міклащевських. Тут ставлять п’єси Расіна, Мольєра, Корнеля та інших авторів. З ініціативи того ж Д.Апостола в козацькій державі вперше приймається державний бюджет та перший правовий кодекс „Права, за якими судиться малоросійський народ”.. 1763 року Старшинська рада ухвалила рішення про припинення виборів гетьмана та передачу цього звання і посади в спадкове володіння нащадками К.Розумовського, а вже наступного року і саме звання гетьмана, і автономна Гетьманщина були російським урядом скасовані.


На їх місці з’являється Малоросійська колегія, очолювана П.Румянцевим-Задунайським. У період його правління ліквідовується сотенно-полковий устрій, скасовуються українські козацькі полки. На їх місці створюються регулярні карабінерські, завершується закріпачення селянства, на Україну поширюється дія „Жалуваної грамоти дворянству”, проведено секуляризацію монастирських маєтків...


На ту пору, тобто середину позаминулого століття, Глухів перетворився на один з найбільших центрів хлібної торгівлі всього Лівобережжя України. Значна частина цієї торгівлі з часом зосередилась в руках батька і сина Терещенків. Дотримуючись високих моральних принципів Микола Артемійович легко завойовував довіру місцевих поміщиків, які продавали йому зерно в кредит. Практично не можна знайти випадку, коли б він порушив без поважних причин домовленість чи дане ним слово. Скоро йому стало тісно в Глухові, і нові ринки збуту він знаходить у Криму. Тут йому допомогли брати Федір і Семен. Валка запряжених волами возів, до верху завантажених зерном, попрямувала на Південь. У Криму брати вдало його розпродали, встановили ділові зв’язки з місцевими підприємцями, і, завантажившись рибою і сіллю, повернулися до Глухова.


Так вони, розширюючи ділові зв’язки з Кримом, збудували великі склади для зберігання товару, розширили торгівлю. Для його доставки з Півдня тепер наймали місцевих чумаків. Та ось на тому Півдні спалахує війна. Микола Артемійович, скориставшись сприятливою діловою ситуацією, отримує в ці роки значні прибутки. В ході Кримської війни (1853-1856рр) М.Терещенко береться за виконання державних замовлень на постачання російській армії і флоту корабельного лісу, пороху, продовольства, обмундирування тощо. Залізниць в імперії ще не було і всі ці товари доставлялись гужовим транспортом. Ряд з них, наприклад, той же порох, чи продовольство, які тут вироблялись, везли з рідної Чернігівщини, що здешевлювало транспортні видатки.


Середина того століття ознаменувалась для Російської імперії скасуванням кріпосного права, реформами 1860-1870рр, тобто утвердженням капіталістичних відносин, інтенсивним промисловим переворотом, в ході якого створилася велика машинна промисловість. Це прискорило розвиток капіталізму і в сільському господарстві. Успішно розвивається тваринництво, цукрова промисловість, гуральництво, а, отже, і вирощування цукрових буряків. Ось в ці надзвичайно прибуткові галузі економіки Терещенки і вкладають свої, на той час уже немалі, капітали. Після скасування кріпацтва багато поміщиків розорились, бо вести господарство без дармової робочої сили не уміли, а часто і не хотіли. В цих обставинах, тим більше що були скасовані дворянські привілеї на право набуття земельної власності, Терещенки скуповують великі маєтки, в першу чергу з цукроварнями та гуральнями на Чернігово-Сіверщині.


Одночасно Терещенки розгортають бурхливу діяльність і в Київській та Волинській губерніях, де в їхні руки переходять кілька великих маєтностей польської шляхти з цукроварнями, особливо тієї, що брала участь в повстанні 1863-1864рр. В 1870 році вони засновують „Товариство цукробурякових і рафінадних заводів братів Терещенків” з початковим капіталом у 3 мільйони карбованців. На кінець століття він становив уже 8 мільйонів карбованців. Штаб-квартирою Товариства стає місто Київ. На початок ХХ століття у власності братів перебувало понад 200 тисяч десятин землі, 11 цукроварень, 10 гуралень. Їм же належали парові і водяні млини, цегельні і лісопильні заводи, суконна фабрика та родовище солі. На землях, якими володіли Терещенки, була створена висока культура землеробства та виробництво тваринницької продукції.

Про це одне з тогочасних видань, „Відомості сільського господарства і промисловості”, писало в ті часи: ”Якщо землеробська культура в Південно-Західному краї (Так тоді в імперії називали всю Україну – Б.К.) тепер перебуває на достатньо високому рівні розвитку, якщо міцні підвалини тієї ж культури закладаються нині за Дніпром, то чимала заслуга в цьому належить Миколі Артемійовичу Терещенку. Будучи одним із найбільш впливових членів Київського Земельного синдикату, він у своїх маєтках запроваджував і розвивав усі галузі сільського господарства, кожна з яких була наочною практичною школою для даної місцевості, грунту і клімату”.


У 1875 році брати, Микола і Федір, поселяються в Києві, віддаючи йому свої знання, повагу та любов і мешкають тут до самоїсмерті. Сім’я Миколи оселяється на Бібіківському бульварі № 12. Разом з дружиною Пелагеєю Георгіївною вони виховали двох синів, Івана і Олександра та чотирьох доньок: Варвару, Марію, Ольгу та Єфросинію. Усі вони успадкували від батьків не тільки великі статки, а й високі моральні якості та любов до громадських справ, мистецтва, широкого благодійництва і меценатства, залишили після себе помітний слід в історії України.


Видатний російський художник М.В.Нестеров залишив про цю неординарну людину такий спогад: „Пам’ятаю два відвідування мене Миколою Артемійовичем Терещенком, як українці його звали „старим Миколою”. Микола Артемійович був людиною надзвичайного розуму і характеру. Вийшовши з народу, він розвинув цукрову справу в Київській губернії до величезних розмірів. Його багатство рахували на десятки мільйонів. Працював він з раннього ранку, о 5 – 6 годині до нього вже з’являлися з доповіддю. На перший погляд Микола Артемійович був звичайнісінький українець, невеликий на зріст, з живими, глибоко посаджении очима. Коли по Києву, бувало, їхала його старомодна карета, запряжена великими вороними кіньми, кияни казали: „Он старий Микола поїхав...” Потрапити до нього було зовсіч нелегко. Гострий розум його бентежив і бувалих людей...”


Старший син Іван був людиною, обдарованою від народження. По своєму характеру, у поглядах на життя він був справжнім однодумцем і продовжувачем справи свого великого батька, який його глибоко поважав і любив, бачив у ньому відповідального і достойного продовжувача знаменитого роду. Саме тому у своєму заповіті більшу частину належного йому майна, серед якого тільки нерухомість оцінювалась в 30 мільйонів карбованців, і заповів Іванові. Не забув Микола Артемійович заповісти витрати і на благодійну діяльність.


Закінчивши київський університет Святого Володимира (тепер національний університет ім.Т.Г.Шевченка – Б.К.) і захистивши там дисертацію на звання кандидата юридичних наук, він пішов служити в гвардійський полк кінної артилерії. Минув рік, і корнет І.Терещенко вийшов у відставку. Його тут же обрали гласним міської думи. Йшов йому тоді 32-й рік. Іван успадкував від батьків не тільки ділові якості бізнесмена, а і добре серце, кмітливий і допитливий розум, любов до громадської діяльності, колекціонування творів мистецтва, благодійності і меценатства.


Беручи приклад з батька, опікувався кількома навчальними закладами в Києві і Глухові, протягом 8 років виконував обов’язки гласного київської міської думи та члена ряду доброчинних товариств. Це саме на його кошти існувала знаменита рисувальна школа М.Мурашка, із стін якої вийшла ціла плеяда талановитих українських художників.

Беручи приклад з батька, опікувався кількома навчальними закладами в Києві і Глухові, протягом 8 років виконував обов’язки гласного київської міської думи та члена ряду доброчинних товариств. Це саме на його кошти існувала знаменита рисувальна школа М.Мурашка, із стін якої вийшла ціла плеяда талановитих українських художників. На фінансування цього єдиного тоді в Україні подібного навчальноо закладу він витратив протягом півстоліття, понад 150 тисяч карбованців. Іван Миколайович фанатично любив збирати твори живопису, у першу чергу, українських та російських майстрів пензля.


За досить короткий час його колекція живопису, яку знавці оцінювали у багато сотень тисяч карбованців, стала відомою в усій імперії. М.І.Мурашко свідчив про мрію Івана Миколайовича „стати для Києва тим, ким був для Москви П.М.Третьяков”. Не випадково той на одному аукціоні, зустрівши свого незмінного конкурента, зі злістю вимовив: „Якщо Терещенко щось побачить, то буде торгуватись до сліз і все ж таки купить...”


Він планував заснувати в Києві художньо-промислове училище та музей мистецтв. Проте невиліковна хвороба стала на перешкоді цим планам і помер всього через три тижні після смерті батька. Газета „Киевское слово” в ті печальні дні написала: „...Іван Миколайович був прекрасною людиною – доброю, чуйною, яка близько до серця брала чужі потреби. І.М.Терещенко прихиляв до себе людей, які з ним стикалися. Він умів вчасно підтримати художника-початківця, мало хто в Києві з молодих художників, що торували собі дорогу, не знав Івана Миколайовича.”


Одружився Іван Терещенко з донькою високого начальства, генерал-лейтенанта, інтенданта Київського військового округу М.А.Саричева. Генерал мав крутий норов, і коли Іван приїхав до генерала просити руки його доньки, той майже відмовив, відклавши свою згоду до пори, „поки земля не побіліє”, тобто до зими. Нареченого така відмова не збентежила.


Уже наступного ранку земля перед будинком генерала справді побіліла, вкрита шаром білосніжного цукру, а в санях на тому „снігу”, очікуючи наречену, сидів претендент на її руку і серце. Довелось батькові нареченої, бо ж його умова була виконана, давати згоду на одруження доньки і благословляти молодих. Утім така бравада корнета не прийшлась до душі його батьку. Івана відлучили від управління цукрозаводами. Стосунки сімей батьків нареченого і нареченої, після їх одруження, з часом стали надзвичайно дружніми і сердечними.


В Івана Миколайовича і його дружини Єлизавети Михайлівни було четверо дітей, які успадкували кращі родинні риси. Серед них слід особливо виділити старшого сина Михайла. Йому були притаманні такі риси як: потужний розум, дивовижна працездатність, підприємливість, любов до благодійності, а також тонкий художній смак і особиста привабливість, риси, які особливо пригодились при виконанні обов’язків міністра фінансів, а згодом і міністра закордонних справ Тимчасового уряду в 1917 році. Про нього згадано і в Українському Радянському енциклопедичному словнику такою напівправдивою фразою ”Під час Великої Жовтневої соціалістичної революції втік за кордон”. Правда тут полягає тільки в тому, що М.Терещенко дійсно опинився за кордоном. Але ця „втеча” була трохи інакшою...


Отже, Михайло Іванович Терещенко (1886-1956). Народився в Києві, закінчив там гімназію, навчався в університеті Святого Володимира, однак його не закінчив, переїхавши до Німеччини, де протягом 4-х років вивчав економіку в Ляйпцізькому університеті. У 1909 році екстерном здобув вищу освіту в Московському університеті. Маючи схильність до вивчення мов, ще малою дитиною вільно володів німецькою, французькою і англійською мовами. Усього ж знав і вільно користувався 13-ма живими і мертвими іноземними мовами. Отримавши вищу освіту, як і батьки, займався традиційним бізнесом, брав участь у громадському житті країни, займав ряд державних і громадських посад. „Став депутатом Четвертої Державної думи, щоб представляти в ній Україну”. Був двічі одружений. Від першої дружини мав сина Петра і двох доньок. Згадуваний далі в цьому нарисі Мішель Терещенко і є його сином - Михайлом Петровичем.


З початком Першої світової війни працював уповноваженим Червоного Хреста на Південно-Західному фронті, очоливши в липні 1915 року Київський військово-промислвий комітет. В ці ж 1915-1917 роки був товаришем (заступником) голови Центрального військово-промислового комітету, очолюваного О.І.Гучковим. Незадовго до Лютневої революції взяв участь у підготовці державного перевороту, а з її перемогою став міністром фінансів у першому складі Тимчасового уряду. Згодом був призначений міністром закордонних справ і очолював це міністерство аж до повалення Тимчасового уряду більшовиками і був арештований ними, разом з іншими міністрами, та ув’язнений в Петропавлівській фортеці. Тут варто сказати, що в Тимчасовому уряді був ще один земляк із Чернігово-Сіверщини – товариш (заступник) міністра народної освіти О.К.Рачинський, маєток якого знаходився в селі Рубанці нинішнього Бахмацького району. Один з його предків, Андрій Андрійович Рачинський, протягом 10 років очолював придворну капелу при гетьмані К.Розумовському в Глухові. Його син, Гаврило Андрійович, також композитор, скрипаль і гітарист, входив до знаменитого гуртка автономістів, що ставили завдання відновлення незалежності України, чи хоч її автономії в складі Російської імперії.


Якось прочитав твердження, що навесні 1918 року, за викуп в 100000 карбованців (Ось так і „втік за кордон”!) був звільнений з ув’язнення і виїхав спочатку до Фінляндії і Норвегії, згодом постійно проживав у Франції і Англії. Зустрічав в пресі і повідомлення про суму викупу в 1000 золотих карбованців, що, втім, суті не змінює, гроші ті теж були дуже не маленькі. Мішель Терещенко в жовтні 2015 року дав інтерв’ю журналістці журналу „Країна” Валерії Радзієвській, в якому дослівно про іншу версію звільнення свого діда Михайла Івановича сказав таке: „На еміграції дід Михайло Терещенко заборонив сім’ї розмовляти російською. Батько розповідав, що тільки раз, 1928-го, коли йому було 9 років, це правило порушили. Він гуляв із дідом Єлисейськими полями. Вони зустріли чоловіка – „великого як ведмідь”. З ним дідусь перейшов на російську. Це був Федір Шаляпін.


Дідусь помер, коли мені було 2 роки. Не пам’ятаю його. Бабуся розказувала, що колись наш рід жив у розкошах, мав колекції картин, будинки й дорогоцінний камінь. Батько бабусині розповіді називав „фантазіями старої жінки”. Я ж сподівався, що хоч 10 відсотків її слів – правда. Коли приїхав в Україну, зрозумів: вона тільки 10 відсотків від правди розповіла”. На запитання, як бабуся врятувала діда від розстрілу в Росії, заплативши коштовним алмазом, М.Терещенко розповів: „ Це синій алмаз у 43 карати, другий за розміром у світі. Дідусь подарував його бабусі на народження першого сина Івана у серпні1914 року. Цей алмаз, знайдений, очевидно, у Голконді в Індії, В.Терещенко придбав в Антверпені, і до огранення він мав вагу в 150 каратів. Обійшовся він йому „в захмарну ціну”, якої власник навіть не наважується назвати, в усякому разі в літературі чи періодиці вона мені не зустрічалась. Цей алмаз, який після огранки становив 42,92 каратів, знаменитий антверпенський ювелір Картьє зробив центральним елементом кольє, де гармонійно поєднувались сорок шість діамантів, що „паморочать розум”.

Коли більшовики заарештували дідуся, міністра Тимчасового уряду Росії, і посадили в Петроградську в’язницю, баба робила все, щоб його звільнити. Багатьох міністрів уже розстріляли. Надходила дідусева черга. Ленін не хотів звільняти його ні за які гроші, бо Терещенко мав документи про те, що Ленін був шпигуном і агентом Німеччини. Згодом генерал Е.Людендорф у своїх спогадах напише про роль В.Леніна в російських подіях 1917 року: „Відряджаючи Леніна до Росії, наш уряд узяв на себе особливу відповідальність. Під воєнним кутом зору цей захід був виправданий, Росію потрібно було повалити”.


Через одного французького журналіста бабця домоглася особистої зустрічі з Леніним у Петрограді. По один бік столу сиділи він і Троцький, по інший – бабуся й П’єр Дарсі, член французької військової місії, друг французького соціаліста А.Тома, тодішнього міністра оборони Франції. П.Дарсі і родина М.Терещенка були добре знайомі, бо проживали в столиці в одному будинку – місія на першому поверсі, а помешкання Терещенків – на другому. Дружня допомога П.Дарсі дорого йому обійшлася. Скоро його арештували, відправили в московську в’язницю, де він незабаром і загинув. Л.Троцький, очевидно, не хотів мати зайвих свідків…


Бабуся запропонувала викуп за чоловіка – алмаз. Ленін був непохитним. А Троцький слухав і думав про своє, йому, скаже він згодом, були негайно потрібні гроші на створення «робітничо-селянської червоної армії». Таємно від Леніна, в обмін на алмаз, погодився влаштувати дідову втечу. Наступного дня по нього у в’язницю прийшли два матроси. Він думав – на розстріл. Його вивели з фортеці й віддали чемодан з одягом – костюм міністра, в якому його заарештували.


Посадили у вагон товарняка. Той їхав у Мурманськ. Коли дід витягнув піджак, здивувався, що в кишені залишився старий золотий портсигар з ініціалами М.Т. та кількома сигаретами. Був кінець лютого 1918-го. Із Мурманська діду допомогли перебратись до Фінляндії. А потім – до Норвегії, і врешті до Франції. Там він мусив починати все з нуля”. Ця версія, якщо пригадати, що в кінці 30-х років в Кремлі був нарешті відкритий сейф Я.Свердлова і в ньому, крім кількох закордонних паспортів, було знайдено величезні суми грошей в золотих монетах, які більшовики, як багато хто вважає, зберігали як своєрідний резерв ,,на випадок своєї поразки, для продовження підпільної боротьби з буржуазією”, відповідає реаліям існування радянської влади в перші тижні і місяці. На початку 1918 року до впевненості в остаточній перемозі соціалістичної революції було ще дуже далеко.


У тому ж інтерв’ю він згадує, що на початку 30-х рр минулого століття збанкрутував австрійський банк „Кредит-Анштальт”. Діду, як видатному і впливовому фінансисту міжнародного класу, удалось його майже повністю реанімувати. Тим часом уже йшлося про приєднання (аншлюс) Австрії до Німеччини. М.І.Терещенко встиг переказати всі його кошти на офшор в Монако. Гітлер за це оголосив його особистим ворогом. Мішель же і сьогодні заявляє: „Я дуже гордий, що і Ленін, і Гітлер хотіли вбити мого діда, але це їм не вдалося”. Згодом ці кошти дуже пригодились при післявоєнній відбудові Австрії.


Під час еміграції М.І.Терещенко займався бізнесом у Франції та в її колоніях. У 1950-х роках, особливо не афішуючи цього, займався благодійництвом, створюючи притулки для емігрантів з України, опікувався їх облаштуванням на роботу та з житлом. Після закінчення Другої світової війни англійський король Георг V вирішив подарувати дворянський титул лорда кільком особам, які не були підданцями британської корони, як подяку за принесені жертви та значний внесок у перемогу над спільним ворогом. Потрапив у цей список і М.Терещенко. Михайло Іванович, за прикладом свого великого діда Миколи, який у подібній ситуації не став на коліна перед російським царем, на церемонію вручення королівської нагороди, на превелике здивування учасників урочистості у англійського короля, не з’явився. Замість участі у придворних заходах в Лондоні він обрав подорож в швейцарські Альпи, щоб покататися там на лижах.


Роздуми над долею міністра закордонних справ Тимчасового уряду М.І.Терещенка та його товаришів приводять нас, чернігівців, до з`ясування цікавого історичного феномена. Виявляється, що в тому уряді працювали й інші наші земляки. Товариш, тобто заступник міністра народної освіти О.К.Рачинський, предки якого зробили ім`я в Глухові при дворі українських гетьманів, та інший заступник того ж міністра народної освіти М.П.Василенка. Останній народився на Глухівщині, закінчив у місті прогімназію “з нагородою”. Про рівень знань цього випускника прогімназії говорить вільне володіння ним грецькою, латинською, німецькою та французькими мовами, крім, звичайно, рідної української та російською, якою проводилося навчання у прогімназії, втім як і у всіх навчальних закладах імперії. Усі вони були палкими українськими патріотами.


У червні 1917 року створюється перший український уряд – Генеральний секретаріат, який перебирає на себе владу в українських губерніях і започатковує тривалі переговори з Тимчасовим урядом про автономію України. Розпочинає одночасно відновлення української державності, декларуючи на той момент федеративний зв’язок з Росією. Відновлювалися тоді власні збройні сили, запроваджувалася окрема грошова система, формувалася освіта рідною мовою тощо. У липні 1917 року в Київ, для переговорів з Центральною Радою, прибуває повноважна делегація Тимчасового уряду, очолювана міністрами О.Керенським, М.Терещенком і І.Церетелі.


На початку 1950-х років я навчався в Харківському університеті. Це були часи, коли помер Й.Сталін і починалась хрущовська відлига, багато що з історії і для студентів, і взагалі для більшості радянських громадян стало шокуючим відкриттям. До цих пір пам’ятаю блискучі лекції з історії України, які читав нам доцент С.М.Королівський. Саме з цих лекцій уперше довідався про хід української революції в 1917-1918 роках, про багатотисячні мітинги і демонстрації в Петербурзі, Києві та інших містах імперії, над якими майоріли тисячі синьо-жовтих прапорів, чи як тоді говорили жовто-блакитних (порядок кольорів як на національному так і державному прапорах був змінений за гетьмана П.Скоропадського, що залишається і в наші дні, і уже, напевне, так воно буде і в майбутньому), а також про приїзд до Києва міністрів Тимчасового уряду.


Зустрічати ту високу делегацію із Санкт-Петербурга вийшли десятки тисяч киян. Авто з міністрами пливло в безкрайому морі людей, що розлилося від залізничного вокзалу в напрямі до сучасного пам’ятника М.Щорсу і далі до педагогічного музею, в якому засідала Центральна Рада (у наші дні – Будинок учителя. Подібні велелюдні зібрання можна було спостерігати хіба що в дні майдану. Втім населення міста з тих пір зросло в кілька разів – Б.К.). Були ті лекції, як крапля води в пустелі для спраглого, бо ж мова йшла про велике і доленосне, про те, про що до того часу не можна було навіть заїкнутись.


Переговори з Центральною Радою тривали з 26.06 (11.07) по 30.06 (16.07) 1917 року. На переговорах М.Терещенко дотримувався поміркованої точки зору, яка зводилась до того, що українське питання повинні розв’язати Всеросійські Установчі збори, призначені на жовтень того ж року. Згодом скликання Установчих зборів перенесли з 13 жовтня на 6 грудня, оскільки, як говорив М.І.Терещенко „на той час ми не встигли підготуватися до проведення Установчих зборів. Поглинені нашою гарячковою щоденною діяльністю…” Склад Установчих зборів було обрано 12 (25) листопада 1917 року. Більшість в них належала меншовикам і соціалістам-революціонерам (есерам). 06 (19) січня 1918 року Збори були розпущені, практично розігнані, відповідно до декрету ВЦВК.

Інший син Миколи Артемійовича, Олександр, звичайно ж, займався великим бізнесом, успішно управляючи цукровими заводами та великими маєтками, на яких вели інтенсивне сільське господарство. Одночасно, підтримуючи і збагачуючи сімейні традиції, незмінну увагу приділяв і справам громадським. Будучи обраним гласним Київської міської думи, починаючи з 1883 року і до кінця життя трудився почесним попечителем двох київських гімназій та почесним мировим суддею також двох округів. Одночасно опікувався рядом благодійних товариств, лікарні для чорноробів, нічліжного притулку, амбулаторії благодійного товариства в Києві та міського училища, лікарні Святої Єфросинії та гімназії в Глухові. Цей перелік доброчинних справ можна було б продовжувати і продовжувати, одночасно підкресливши, що в усіх цих турботах він знаходив доброзичливу підтримку і розуміння з боку своєї дружини Єлизавети Володимирівни.


Вражають масштаби господарської діяльності родини Терещенків у Києві. Але не менше вражають і масштаби благодійної діяльності в рідному місті. Це в основному завдяки їм Глухів перетворився не тільки на один з найбільших центрів хлібної торгівлі на Лівобережжі, а і відродився після минулої слави часів Гетьманщини як освітній і культурний центр Сіверщини. Усього на розвиток Глухова родина Терещенків передала понад півтора мільйони повноцінних золотих карбованців.


У колишній гетьманській столиці Терещенки збудували чоловічу і жіночу гімназії, повітовий банк, ремісниче училище, притулок для сиріт, лікарню для бідних, названу на честь померлої дружини (ім’ям Святої Єфросинії). Подбав Артемій Якович і про відновлення служби Божої в Трьох-Анастасіївській церкві, уклавши в це 4 тисячі карбованців і був обраний її старостою. Згодом уже Микола і Федір перебудували церкву на справжній собор. На його будівництві „використовувалось усе найкраще: матеріали і мармур звозились звідусіль, у тому числі із Італії; найвідоміші художники, такі як: Верещагін, Журавльов, Мурашко, Пимоненко і брати Свідомські були запрошені розписувати церкву”.


Цей, практично новий храм, було освячено в 1893 році і сюди, в його підземну усипальницю, було перенесено прах Артемія і його дружини Єфросинії Терещенків. У цьому ж підземному склепі упокоївся і їхній син Федір, що помер в 1892 році у Києві. Микола Артемійович помер 19 січня 1903 року також у Києві. Два дні місто прощалося з ним, відспівували промисловця і мецената у Володимирському соборі, а потім гроб з тілом покійного було перевезено у Глухів і поховано у Трьох-Анастасіївській церкві. У 1909 році на пожертвування жителів міста в Глухові було встановлено йому пам’ятник.


У роки радянської влади те бронзове погруддя скинули з постаменту і знищили, а в пошуках золота і дорогоцінностей, потривожили і поховання. На щастя, прах золотошукачі не зайняли. Причина банальна – страх. Перед смертю один із них написав листа, просив прощення і розповів, що коли відкрив саркофаг Миколи, йому здалося, що той ще живий. Грабіжник перелякався і втік. У 2003 році за допомогою глухівського краєзнавця Ю.Коваленка поховання Миколи було знову віднайдено.


Із-за кордону приїхав родич покійного, на той момент громадянин Франції, що вів аграрний бізнес в Україні, Мішель Терещенко, який про ту подію сказав таке: „Я був присутній при ексгумації тіла. Відкрили гробницю, і я побачив нетлінне тіло прапрадіда. Сто років він пролежав в могилі і зберігся як живий! Виглядів так, ніби вчора помер”. А в книзі „Перший олігарх” згадує: „1943 року через центральний купол храму пройшла 300-кілограмова російська авіабомба, але не вибухнула”. Якби вона вибухнула, то і собор, і поховання в ньому неминуче були б знищені. Ось так, незбагненним чином, двічі прах засновників роду уник здавалось би неминучого знищення. У роки війни історичний центр Глухова був майже повністю зруйнований. Однак 9 будівель, зведених у свій час Терещенками, і стародавня церква Святого Миколи, в якій колись проголошували українських гетьманів, як не дивно, вціліли. Нібито вищі сили захищали їх від людського божевілля. Усі вони, у меншій чи більшій мірі, як той же будинок Міклашевських, потребують ремонту.


Глибокий слід у культурній і матеріальній історії Києва залишив Микола Артемійович, який не згладили ні війни, ні революції. Щоб тільки перелічити все це, треба було б списати не одну сторінку. Тому назвемо тільки дещо із його благодійної спадщини, в яку він уклав близько п’яти мільйонів карбованців. Невипадково ще на початку минулого століття відомий київський краєзнвавець С.Ярон писав: „Не існує жодної благодійної чи освітньої установи, якій би Микола Терещенко не надавав би допомогу більшого чи меншого розміру”.


Це саме з його допомогою в 1881 році було відкрито перше в усій неозорій імперії училище для сліпих. Він виділив гроші на будівництво притулку для дітей, нічліжки на 500 бездомних, четверту і п’яту гімназії (тепер в будинку гімназії №5 працює Транспортна академія), тощо. Брав участь у спорудженні Володимирського собору і Політехнічного інституту, Троїцького дому (тепер театр оперети) та Міської консерваторії, чоловічого і жіночого училища (тепер теаральний інститут ім. І.Карпенка-Карого), „безплатну лікарню цесаревича Миколая для чорноробів” (тепер «Охматдит»), музеї в Києві та Глухові, тощо.


На останньому, тобто музеї київському, варто зупинитись трохи більше. Заглянув в Український Радянський Енциклопедичний словник, але там, крім московських музеїв, інформації про українські не знайшов. Пригадалось, як в 70-80-х роках минулого століття, ми, учні і вчителі Дмитрівської середньої школи, колективно, а я часто і індивідуально, неодноразово відвідували Музей західного і східного мистецтва, як тоді називали це терещенківське творіння. Якось звернув увагу, що велике полотно, яке висіло праворуч від входу в залі першого поверху, на момент нашої екскурсії вже чомусь зникло. Екскурсовод на запитання про причину такого явища відповіді по суті не дала, та коли ми залишали зал, якась жінка, яка стояла в дверях ліворуч в кінці того приміщення і слухала розповідь екскурсовода і нашу бесіду з нею, при переході групи до наступного приміщення зупинила мене і тихим голосом та, озираючись, коротко розповіла, що згадана картина уже прикрашає кабінет якогось високого начальства. Для бюрократії, як завжди, ніколи не було нічого святого...


Жінка та була прибиральницею, що, втім, не перешкоджало їй переживати за долю музейного експонату. Очевидно, що якісь підстави для такої тривоги у неї були, бо ж владі жінка не довіряла. Мені ж пригадалась ще й інша, але в чомусь подібна історія. Незадовго до смерті, відчуваючи погіршення стану здоров’я і вболіваючи за долю своєї мистецької колекції, 10 квітня 1917 року, Богдан Ханенко склав заповіт про передачу Києву цієї колекції та двох будинків на вулиці Терещенківській за умови, що зібрання буде називатись „Музей Ханенків”. Однак виконання цього пункту заповіту розтяглося на багато років. Тільки в наші дні музей став носити ім’я його фундаторів - Варвари і Богдана Ханенків... Виконавицею заповіту він призначив свою дружину Варвару Миколаївну, яка повинна була залишатися довічним розпорядником зібрання та обох будинків, тобто довести до кінця справу всього їхнього життя і підготувати колекцію до перетворення її на міський музей.

Маючи похилий вік і далеко не бездоганне здоров’я В.Ханенко бере на тендітні жіночі плечі весь тягар виконання заповіту чоловіка, що стає основною метою останніх років її життя. А робота була непроста. Адже у зв’язку з війною, частина зібрання була перевезена на квартиру подружжя в Петрограді, а інша - на зберігання в московському Історичному музеї. Варвара Миколаївна в першу чергу перевозить колекцію з Петрограда, залучає до її опису і систематизації ряд видатних київських мистецтвознавців. Один з них, Г.Лукомський, стає першим хранителем музею. Ускладнюється ситуація і в Україні та її столиці, влада неодноразово переходить із рук в руки ворогуючих сторін.


В.Ханенко відмовляється від будь-яких пропозицій про подальшу долю колекції, наприклад, про перенесення її до Берліна, і непохитно стоїть на позиції виконання заповіту чоловіка. З цією метою вона вирішує передати колекцію до Української Академії наук, поскільки Акдемія, як державна установа, повинна була б існувати при будь-якій владі. Після тривалої тяганини тільки 7 листопада 1920 року загальні збори академії нарешті ухвалюють рішення про прийняття музею до свого відомства. Незабаром затверджується і статут „Музею мистецтв імені Б.І. та В.М.Ханенків Української Академії наук”, визначаються його штати. Варвару Миколаївну до них не включають.


Жінку виселяють з будинку. Вона доживає віку у своєї давньої вірної служниці Дуняші. Померла В.Ханенко 7 травня 1922 року і похована поруч з могилою чоловіка біля Михайлівської церкви Видубицького монастиря. У кінці 1923 року радянська влада, „ ...з огляду на відсутність у Ханенків революційних заслуг зняла з назви музею їхні імена. Більше того, вони були приречені на тотальне забуття і замовчування протягом багатьох десятиліть. І тільки з утвердженням незалежності України повернулися в назву знаменитого музею. Вагомий внесок зробив Б.Ханенко і в заснування та створення в Києві в кінці ХІХ - початку ХХ століття Художньо-промислового та наукового музею, який згодом було перетворено на національний.


14 жовтня 1899 року минуло 80 років від дня народження Миколи Артемійовича. Ювіляра прийшли привітати близько 150 делегацій від громадських комітетів, товариств, навчальних закладів Глухова, Чернігова, Києва, інших міст і сіл України, сотні приватних осіб. Листоноші несли все нові і нові телеграми, листи, вітальні листівки. Київська міська дума перейменувала вулицю Олексіївську, на якій Терещенки в свій час спорудили два музейні приміщення, на Терещенківську. Після ряду перейменувань все повернулось „на круги своя”, вулиця сьогодні знову носить це славне ім’я. Міська управа Києва адресувала ювілярові вітальне послання, піднесла альбом з світлинами всіх закладів, збудованих в місті завдяки його пожертвам. У Володимирському соборі було відправлено молебень. У ряді газет, в тому числі зарубіжних, з’явились матеріали, присвячені цій неординарній людині.


Середній з трьох синів Артемія Яковича, Федір, як відомо, з юних років активно допомагав батькові і старшому братові в комерційних справах. З другої половини ХІХ століття, коли батько постарів, уже в парі зі старшим братом активно долучився і до справ громадських. Неодноразово підміняв брата, коли той відлучався з Глухова, на посаді старшого бургомістра міського магістрату, а згодом і міського голови. Протягом кількох років його обирали почесним мировим суддею. З 1870 по1883 рік виконував обов’язки чиновника з особливих доручень впливового столичного імператорського Людинолюбного товариства. Після переїзду до Києва масштаби його благодійної і громадської діяльності помітно розширились. Протягом 11 років Федір працював гласним міської думи, одночасно, за власні кошти, заснувавши і підтримуючи кілька освітніх, медичних та філантропічних товариств не тільки в Києві, а і в Глухові.


Ще в Глухові захопився творами живопису і з часом перетворився на пристрасного колекціонера. Особливо це стало помітним з переїздом Федора Артемійовича до Києва. Тут він відкрив своє зібрання для відвідування по суботах. Наплив відвідувачів був справді грандіозним і обчислювався сотнями, а то й тисячами шанувальників живопису. І справді, подивитись було на що. Адже в колекції мецената були твори Ярошенка, Куїнджі, Крамського, Шишкіна, Рєпіна, Перова та інших російських художників, а також українських майстрів: Пимоненка, Костенка, Світославського, Трутовського та інших.


Було це цілісне зібрання і просто дивно, що в радянські часи його знищили, виділивши твори російських художників в окремий музей. Більша частина його зібрання, на щастя, в роки революції і громадянської війни вціліла. Ці шедеври є окрасою трьох київських музеїв, до створення яких та збору експонатів доклали свої знання і кошти старший брат Микола та його діти - Іван і Олександр, Ольга і особливо Варвара та її чоловік Богдан Ханенко, ім’я яких і носить один із цих музеїв. Мова йде про музей мистецтв, про який уже згадувалось у цьому нарисі.


І ще один епізод з історії художніх шедеврів, зібраних Терещенками. Давній, ще з 1918 року, друг і сусід Володимира Івановича, Жан де Люберсан, в 1944 році, незабаром після вигнання окупантів, опинився в Києві як офіцер союзників, що забезпечував зв’язки з радянськими військами. Відвідав знайому вулицю і побачив в Терещенківських вцілілих будинках повний розгром. Картини валялись на підлозі, деякі були вирізані з рам, інші просто були викрадені, або скинуті купою у ванній кімнаті.


Пам’ятаючи про свого вірного друга, офіцер, глибоко замислившись над проблемою подарунку для нього з батьківщини, нарешті вирізав з рам два полотна, з портретами батька Михайла Івановича - Івана і діда Миколи Артемійовича. Намотав їх на поранені ноги і вкрив гіпсом. У такому вигляді поранений француз і пересік лінію розмежування із східним союзником. Як же був здивований Володимир Іванович, коли побачив ці безцінні полотна російського художника Кузнецова, написані ним ще 1892 року!


Варто розповісти й про долю сина Федора Артемійовича - також Федора. Обдарований хлопець якось випадає з усталеного уявлення про Терещенків як комерсантів, промисловців і меценатів. Федір Федорович навчався в Київському політехнічному інституті, дружив з таким же студентом Ігорем Сікорським. У якийсь момент свого життя друзі „захворіли небом”. Федір залишив навчання в інституті, щоб зайнятись конструюванням літальних апаратів. До речі, І.Сікорський став видатним авіаконструктором, ще в 1913 році створивши на батьківщині перші в світі багатомоторні літаки „Ілля Муромець” та „Руський вітязь” Як відомо, в 1919 році емігрував до Сполучених Штатів і став там всесвітньо відомим підприємцем, а з 1939 року – конструктором гвинтокрилів.

Епіцентром діяльності Федора Терещенка стало село Червоне Житомирського повіту. Майстерню для будівництва літаків та аеродром при ній він влаштовав у маєтку батька, яку мріяв у майбутньому перетворити на авіабудівний завод. У кращі часи у цій майстерні працювало понад 300 робітників й інженерів. Льотчиком-випробовувачем у нього працювала одна із перших жінок-авіторів у Росії - Любов Галанчикова. З наближенням фронту, під час Першої світової, роботи в Червоному довелось згорнути. У наші дні там панує повне запустіння.


Будучи не тільки підприємцем, а й талановитим авіаконструктором, він створив легкі літальні апарати власної конструкції „системи Терещенка”. З кожною новою моделлю зростала їх досконалість, поліпшувались льотні якості. У 1913 році конструктор направив на Всеросійську промислову і сільськогосподарську виставку в Києві аероплан „Терещенко-5” довжиною 7,1 м і з розмахом крил 10м, що міг піднімати вантаж 150 кілограмів на висоту до 2000 метрів. Від часу успіху на цій виставці Ф.Терещенко почав отримувати замовлення від військового міністерства, літаки його конструкції були взяті на озброєння російської армії.


Через рік почалася Перша світова війна і Ф.Терещенко, крім літаків власних моделей, випускав для армії і аероплани відомих тоді систем „Фарман”, „Моран-Сольньє” та інших. У 1916 році з’явилася машина „Терещенко-7”, остання його конструкція, яка втілила в собі наймодерніші досягнення тодішнього літакобудування. Це був двомісний літак. Отже, його можна було використовувати для коригування артилерійського вогню, розвідки і т.п. Цю модель літака конструктор створив у майстернях Київського політехнічного інституту. Під крилами своїх літаків Ф.Терещенко встановлював кінокамери, що давало змогу робити перші аерофотознімки. Створюючи нові літальні апарати, він зробив і запатентував кілька винаходів світового значення в галузі літакобудування. Розповідаючи про свого родича, Мішель Терещенко говорив: „Він захоплювався авіацією і вкладав кошти в конструювання і будівництво аеропланів. Він підтримував авіаторів і сам брав участь в польотах”.


Із Глуховим пов`язана доля ще одного піонера літакобудування. Уродженець села поблизу давнього міста, родина якого переїхала до Києва, Карпека Олександр Данилович (1894-1918) спроектував і збудував у 1911 році у майстернях уже згаданого Ігоря Сікорського, біплан «Карпека-1», а згодом також ще три інших. Серед них у 1913 році - двомісний літак «Карпека-3». Якийсь час навчався у Київському університеті святого Володимира та Санкт-Петербурзькому політехнічному інституті, та з початком Першої світової, на хвилі загального патріотичного піднесення в імперії, з перших її днів пійшов добровольцем на фронт. Воював на Румунському фронті в складі 4 авіазагону винищувачів. У 1917 році повернувся до Києва, в надії завершити вищу освіту. У ті роки доля до нього не була милосердною. У 1918 році молодий авіаконструктор захворів тифом і помер. Похований у Києві.


Мішель (Михайло Петрович) Терещенко народився 14 вересня 1954 року в Парижі. Вихованець вищої школи економіки і бізнесу, Мішель на початку трудової кар’єри займався дослідженням підводного світу та створив фірму з продажу спорядженя для підводнго плавання та розведення водорослів на Філіпінах та Мадагаскарі. У 2003 році поселився в Києві спочатку в центрі міста, а потім переселився на Оболонь. На батьківщині предків зайнявся вирощуванням льону та ненаркотичних конопель в Чернігівській, Сумській і Житомирській областях, тобто там, де колись процвітали терещенківські цукрозаводи.


Під час однієї з перших поїздок в Україну Михайло Петрович, вивчаючи можливості відновлення традиційного сімейного бізнесу з вирощування цукрових буряків і виробництва цукру, завітав і до Бахмача. Візит цей був зумовлений значними посівами цукрових буряків в навколишніх селах та наявністю зручних транспортних можливостей бахмацького залізничного вузла. Вирощені тут буряки перероблялись на цукор на цукроварнях поблизу Глухова. На жаль, те що він побачив, оптимізму не вселяло. Посіви під буряками постійно скорочувались, а цукрозаводи закривались. Останній у Сумській області закрили ще минулого року, а новоспечені „хазяї” спродали обладнання на металобрухт. Не краще становище і в нашій Чернігівській області.


Нагадаю, що північно-східна частина Чернігово-Сіверщини була включена до створеної в 1939 році Сумської області. З тих пір чомусь зринають інколи дитячі спогади про дмитрівські магазини, на вивісках яких обов’язково значилась їхня приналежність до „Конотоп торгу”, тобто про приналежність Конотопської округи до Чернігівської області. Може, через постійне і довготривале стояння в чергах за будь-якою покупкою? Так за брезентовими черевиками і штанцями із бахмацького сукна довелось вистояти в багатолюдній черзі більше доби. Підмінити учня не було кому, брат ще ходив пішки під стіл, а мамі треба було поспішати в ланку на проривку буряків.


Про приїзд до міста іменитого гостя, звичайно ж, дізналися в місцевій газеті „Голос Присеймів’я” і відправили на зустріч з ним добре знаного в Україні письменника і художника, автора ряду літературних творів та живописних полотен, члена двох національних творчих спілок, а тепер уже і журналіста - Просяника Івана Герасимовича, що на той час тільки кілька місяців тому став членом колективу редакції, із завданням узяти інтерв’ю в заморського гостя. Скоро те інтерв’ю перетворилося в жваву співбесіду не просто зацікавлених, а в чомусь і уже знайомих людей, знайомих за подіями давно минулих років. З’ясувалося, що дід журналіста, Варчак Самійло Степанович, агроном за фахом, і вирощував цукрові буряки для терещенківських цукроварень.


У 30-х рр. минулого століття, як „добровільний посібник і вірний прислужник” капіталіста, С.Варчак був оголошений ворогом народу, навіть членом сфабрикованої в надрах НКВС СВУ (Спілки Визволення України), і засуджений та відправлений «загоряти під гарячим сонечком» Соловецьких остовів на Білому морі. Для багатьох арештованих у ті часи такі судилища, або і без них, а тільки за вироком печально відомих „трійок”, скінчались „вищою мірою соціального захисту”, тобто розстрілом. Добрі знайомі і просто порядні люди зуміли вберегти Самійла Степановича від такого вироку. Тільки в 1947 році він повернувся з ув’язнення в Печорлагу і через рік, обтяжений невиліковними хворобами, здобутими на півночі, помер.

Очевидно, між співбесідниками створилась якась духовна аура, взаєморозуміння і повага. Тут же пан Мішель послав свого секретаря до авто. Та принесла останню на той момент його книгу про Трьох-Анастасіївську церкву в Глухові, яка стала усипальницею кількох його родичів, і, з належною присвятою, вручив журналістові, додавши до подарунка візитну картку та побажання продовжити в майбутньому це несподіване для нього знайомство.


У Глухові, біля озера, М.Терещенко купив невеликий будинок, в якому і проживає. Орендує під офіс приміщення на першому поверсі будинку, в якому знаходиться науково-дослідний інститут луб’яних культур. У цьому інституті працювало 135 науковців, колектив яких і досягнув в 1995 році давно очікуваного успіху, вивівши в ході двадцятирічної напруженої роботи згадані ненаркотичні коноплі. 2002 року колишні земляки звернулись до пана Мішеля з проханням допомогти вийти з цим відкриттям на французький ринок. Наступного року французи купили технологію вирощування ненаркотичних конопель, що врятувало інститут від закриття. Тут створили господарство, в якому і працює „французький українець чи український француз”, як він з гумором себе називає.


Цей будинок ще в середині позаминулого століття спорудили його предки. Як згадував М.Терещенко: „Прадід Нікола щодня о 4.00 молився на усипальниці своїх батьків. Але оскільки керував 30 цукровими заводами, то зранку біля дому на нього чекала черга людей – з питаннями чи з проханнями. Щоб безперешкодно діставатися до усипальниці, Нікола (Микола) зробив підземний тунель від дому до храму Трьох Анастасій – 250 метрів. Коли родина виїхала, тунель закрили. Розкопали його під час будівництва водонапірної башти 1927 року”. Та башта збереглася до наших днів. Пан Мішель інколи запрошує на неї своїх гостей, щоб з висоти пташиного польоту показати Глухів та його околиці.


Вибір бізнесу в Україні свідчить про бачення М.Терещенком перспектив, які надають саме вирощування льону і ненаркотичних конопель вимоги 27-ми країн ЄС про використання в автомобілевиробництві для облицювання салонів і багажників тільки натуральних матеріалів. Однак в країнах ЄС природні умови для вирощування льону і конопель, на відміну від України, дуже обмежені. В офісі М.Терещенка у Глухові уже зараз можна побачити вироби із застосуванням вирощуваних ним культур – бруски для виготовлення меблів із 40-відсотковим вмістом льону, водонепроникні чоботи із конопель і пластику, частини багажників для автомобілів.


Будь-кому, хто має голову на плечах, а не ящик для прийому зловорожих чи пустопорожніх передач, зрозуміло, що виробництво всього цього вимагає створення нових робочих місць, можливості робітникам заробляти кошти для утримання своїх сімей, тощо. І промисловість ця – це не вкрадене чи придбане за безцінь підприємство, а створене своїм горбом виробництво, що приносить користь і його організатору, і всьому суспільству. У 2015 році отримав українське громадянство і, наслідуючи предків, балотувався під час місцевих виборів на посаду міського голови. Не випадково опоненти Мішеля чинили такий шалений опір його обранню головою міста Глухова. Однак самі жителі міста виявились більш розумними, віддавши за нього понад 60 відсотків голосів виборців. Він, втім як і багато інших громадян, проводить чітку лінію між:


а) тими, хто отримує гарні прибутки власною працею і реінвестує 80% їх в покращення життя на своїй землі і людьми, які всі свої гроші переказують на рахунки в Швейцарії, Люксембурзі чи Андоррі, а в Україну приїздять тільки для того, щоб зібрати прибуток.


б) Терещенки не наживали статків через приватизацію чи рейдерські захоплення – вони будували свій бізнес з нуля.


Усі роки радянської влади діяльність і досягнення синів і дочок славного роду замовчувались або подавалися викривлено і, головним чином, із негативними епітетами. Ситуація змінилась тільки із розпадом Радянського Союзу. Ми нарешті вчимось давати об’єктивну оцінку своїй історії, її більш чи менш активним діячам, чи й відсутності такої діяльності.


25 липня 2008 року Національний банк України випустив в обіг срібну монету „Родина Терещенків” номіналом 10 гривень, а ще через кілька місяців з того ж металу викарбували також 10-гривневу монету „Глухів”. Укрпошта 23 червня 2004 року емітувала художній маркований конверт „Іван Терещенко (1834-1903) Український цукрозаводчик, землевласник і меценат”, 11 листопада 2008 року було емітовано художній конверт з оригінальною за малюнком маркою „Богдан Ханенко (1849-1917) – колекціонер української старовини і творів мистецтва, археолог, меценат”, Укрпошта в 2014 році в серії „Славетні роди України” випустила в обіг пам’ятний блок із двох марок, на одній з яких подано портрет засновника роду Артемія Яковича, а на другій – герб роду Терещенків. На живописних полях блоку зображено портрети Семена, Федора (1832-1894), Миколи, Івана, Олександра, Михайла та Федора (1889-1950) і ряду будівель, споруджених ними, долає на блоці повітряний простір і терещенківський аероплан.


Борис Киричок,
краєзнавець, смт.Дмитрівка

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове