Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Гетьманша

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Якось уже на другий день після Великодня перед садибою зупинилось авто. З нього вийшов колишній мій учень, а нині уже одружений і солідний чоловік Вячеслав Ковальов. Після традиційного вітання він відразу ж перейшов до діла: «Я до Вас за консультацією!» У повітрі повис знак запитання. У відповідь Слава подав важкенький пакунок, розгорнувши який, я побачив, що то портрет, виготовлений з латуні чи бронзи. Це був так званий горельєф, портрет, виготовлений з якоїсь дуже давньої фотографії чи офорту. (Горельєф – високий рельєф, в якому зображення виступає над площиною тла – Б.К.). Техніка ця досить рідко використовується при створенні портретів.


Уважно придивився на портрет молодої красуні. Потім погляд ковзнув у лівий верхній куток незвичайного портрета і зупинився на родовому гербі Скоропадських. А вслід за тим помандрував у правий верхній куток зображення і помітив там дві латинські літери – Е і S, які тут же підсвідомо розшифрував як ініціали дівчини з славного козацько-старшинського роду. Внизу портрета стояла дата його виготовлення, 1901 рік, та прізвище митця – Paul Rossel, що створив цей шедевр. Отже, всі написи були зроблені німецькою мовою, що наводить на думку і про місце створення твору.


Вибір матеріалу для виготовлення портрета свідчить про особливе значення, яке йому надавалось у галереї знаменитого роду. Рік виготовлення підказував ім’я господаря, яким на той момент був П.П.Скоропадський, останній гетьман України в 1918 році.


Портрет цей Слава знайшов у селі Ярошівці, розташованій у кількох кілометрах від Тростянця, відомого дендропарку і родового маєтку Скоропадських. Тієї Ярошівки, «революціонери», а вірніше мародери з якої на початку 1918 року першими почали грабувати знамениту садибу. Уже в наші дні знаючі люди в пошуках артефактів з тих печальних часів об’їжджали сусідні з Тростянцем села і не помилились у своїх прогнозах. На горищах, в сараях та інших зручних схованках для старих і непотрібних речей знаходили багато цікавого: стільці, дзеркала, книги і т.п. речі з панського палацу. Ось на такому звалищі і побачив Слава, навідавшись в Ярошівку до знайомих та родичів, якийсь позеленілий предмет, що чимось привернув його увагу. Підібрав. Удома відчистив від бруду та корозії і із здивуванням побачив зображення молодої дівчини. За консультацією і поїхав до старенького вчителя. Я особисто бачив кілька таких знахідок у приватному музеї відомого на Чернігівщині шанувальника вітчизняної історії Ростислава Маляренка. Хто ж вона, ця юна красуня, удостоєна увіковічнення пам’яті про неї на портреті, виготовленого з металу?


Марно шукати це ім’я в будь-якому радянському довіднику. Навіть могилу її знищили. А надгробна плита опинилася в фундаменті колгоспного сараю в селі Новоселівці під Полтавою. Тільки недавно ту плиту, з ім’ям Єлизавети Іванівни Милорадович (12.01.1832-27.03.1890), повернули на належне їй місце в монастирі Воздвиження Чесного Хреста в Полтаві, де упокоївся її прах поряд із прахом її чоловіка Левка Григоровича, який помер ще в 1879 році. Тільки встановили ту плиту біля входу, бо обидві могили оскаженілі „революціонери” зрівняли з землею ще в 30-х роках минулого століття і їх ще не знайшли.


Доля поховання доньки Єлизавети, наче якась містика, перекликається з долею поховання її батька, Івана Михайловича Скоропадського в Тростянці. Там теж „полум’яні” революціонери сплюндрували могилу. Не змігши справитись з кам’яним надгробком і розбити пам’ятник, вони вкинули його в ставок неподалік. У наші дні надгробок той мармуровий знову стоїть над могилою покійного, хоча сліди жахливого варварства помітні з першого погляду. Воскресли, наче Фенікс, пам’ятні знаки на могилах двох видатних діячів українського народу, батька і доньки Івана Михайловича і Єлизавети Іванівни Скоропадських.


На надгробку викарбувано звернення-заповіт Івана Михайловича до наступних поколінь: „Любезный прохожій! Садъ, в котором ты гуляешь, насажденъ мною. Он служил мнЂ утьешеніемъ въ моей жизни, Если ты замЂтишь безпорядокъ, ведущій къ уничтоженію его, то скажи объ этомъ хозяину сада, ты сделаешь доброе дЂло”.


Навіть у наші дні екскурсоводи в Тростянці рідко або й майже не згадують про славну доньку Івана Михайловича – Єлизавету. Забули, очевидно, що цю неординарну жінку сучасники за її характер і мужні вчинки, а може, й за походження, називали „Гетьманшею”. Відомий професор О.Оглоблин з цього приводу писав: „Нащадок гетьмана Апостола і інших заслужених в історії України козацько-старшинських родів, активний член Полтавської громади, велика українська патріотка, гарний знавець і щедрий меценат української культури Є.І.Скоропадська-Милорадович користувалася глибокою повагою сучасників, які називали її „Гетьманшею”. Вона була свідомою українкою.


Нещодавно видатній діячці українського національно-визвольного руху минуло б 180 років. Народилася вона 12 січня 1832 року в Качанівці. Її матір’ю була Єлизавета Петрівна Тарновська, а батьком Іван Михайлович Скоропадський. Батьки походили, як бачимо, із видатних українських козацько-старшинських родів. Її родичами були гетьмани Лівобережної України Іван Скоропадський та Данило Апостол. Належала дівчина до вищої знаті України та Російської імперії. А матеріальні статки після одруження з Л.Милорадовичем становили понад 50 тисяч десятин землі. Здавалося, що ніщо не віщує перетворення багатої і родовитої панянки в активного борця за свободу і незалежність своєї батьківщини. Сама ж Єлизавета Іванівна була рідною тіткою гетьмана України в 1918 році Павла Скоропадського. Та не все так просто в цьому житті...


Як донька багатих батьків, вона отримала блискучу освіту. Знала іноземні мови, багато подорожувала. Була емансипованою, без будь-яких комплексів жінкою. Уміла одягатись за останньою французькою модою, любила відвідувати бали і, як дехто говорив, навіть палила... Її дитинство пройшло у батьківському маєтку в Тростянці.


Тростянець 30-х років ХІХ століття переживав період становлення і розквіту. Хазяїн маєтку, Іван Михайлович Скоропадський, мав великі статки, володів десятком тисяч десятин землі і всю душу, немалі особисті знання і талант та значні кошти вкладав в облаштування своєї резиденції. У 1834 році, незадовго після народження доньки, заклав парк, згодом збудував палац, церкву, ряд господарських приміщень. У парку постають справжні рукотворні гори, його прикрашають чотири ставки.

Виконував Іван Михайлович і важливі громадські обов’язки, які вимагали багато часу, уміння поводитись з людьми, приймати мудрі і виважені рішення, адже І.М.Скоропадський був предводителем дворянства Прилуцького повіту і Чернігівським губернським маршалком. Він велику увагу приділяв також культурі, народній освіті, і, що не менш важливо, ратував за звільнення селян від кріпосної залежності. Сюди, у Тростянець, для розв’язання нагальних справ, приїжджали близькі і далекі сусіди, поміщики з усієї губернії. Частими гостями були й такі знаменитості як Григорій Галаган, близький родич Василь Тарновський та інші. Неодноразово відвідував ці краї і Т.Г.Шевченко. Походженням пана поет не переймався, оцінював людей по їх ділах.


Свою резиденцію Іван Михайлович розбудовував не тільки як сучасний парк, а і як пам’ятник про минулі часи, коли його предки уславили Україну і свій рід. У глибині парку було збудовано дубовий будинок, до якого вела алея, по боках якої стояли козацькі гармати. З південних степів привезли чотири половецькі скульптури – „кам’яні баби” в просторіччі.


У самому будинку була велика колекція українських старожитностей та справжня художня галерея з портретами українських гетьманів, родинними реліквіями та зброєю тощо, в якій донька хазяїна любила проводити довгі години, над чимось задумуючись, щось прагнучи зрозуміти. Очевидно, варто підкреслити, що вроджений український патріотизм був характерною рисою практично всієї лівобережної малоросійської аристократії. При всьому багатстві і високому становищі в суспільстві та заслугам перед троном, Скоропадські, на відміну від Безбородьків, Кочубеїв та інших, не отримали від російських імператорів почесних титулів і графинею Єлизавета Іванівна стала тільки вийшовши заміж за графа Л.Милорадовича.


Ось у цій атмосфері й зростала маленька Ліза, яка з часом стала поважною, освіченою і вихованою панянкою Єлизаветою Іванівною.


І ось несподіванка для всіх, сімнадцятирічна дівчина заручається з Левком Григоровичем Милорадовичем, старшим від неї на чверть століття. Важко тепер сказати, що спонукало молоду, освічену і багату дівчину на цей крок. Але факт залишається фактом, щось-таки було у „діда”, як вона згодом інколи називала свого чоловіка, що їй подобалось і за що вона його поважала і, можливо, по-своєму любила. Втім і дивного в цьому нічого немає, адже Лев Григорович був в свій час блискучим офіцером, героєм війни з Наполеоном. Було від того шлюбу двоє дітей. Дівчинка рано померла, а син Григорій, так і не виправдавши надій матері, вірно служив цареві дрібним дипломатом.


Його другом дитинства був великий Гоголь, а батьком відомий український історик і археолог Григорій Милорадович (1839-1905). Григорій Олександрович був автором праць з історії та географії України. Його перу належать такі твори як: „Матеріали до історії Південної Русі”(1856), „Іноземні твори про Малоросію” (1859) та інші. Праці історика не втратили свого значення і сьогодні. В свій час, коли в 1896 році постала Чернігівська губернська вчена архівна комісія, він, будучи губернським предводителем дворянства, першим очолив і цю установу, ставши її головою.


Подружжя стало однією з найбагатших сімей в Україні. Йому належало 50 тисяч десятин землі в Чернігівській і Полтавській губерніях. Своє літнє гніздечко подружжя звило в Нових Санжарах поблизу губернського центру, а на зиму перебиралося в саму Полтаву, утримуючи там „відкритий дім”. Цей дім, після того як хазяйка вступила до культурно-освітнього товариства „Українська громада”, перетворився на справжній центр мистецтв. „Громадою”, до речі, керував колишній член Кирило-Мефодіївського братства Дмитро Пильчиков.


1879 року сталася подія, яка чітко і недвозначно показала, які погляди сповідує графиня Єлизавета Милорадович. Того року до неї, в село Гужули поблизу Полтави, завітав, разом із відомою співачкою Дарією Леоновою, знаменитий російський композитор Модест Мусоргський. На імпровізованому концерті грали і співали імениті гості, прекрасно співала і виконувала на фортепіано складні партії сама господиня. Щедра меценатка подарувала гостям вишиті рушники та інші предмети рукоділля з полтавськими орнаментами.


Модест Петрович був просто зачарований талановитою господинею, вражений тим, як вона була „крупно освіченою, люблячою. європейською до кінчиків нігтів і спокійною, витонченою, розумницею”. На прощання в знак подяки і визнання її талантів композитор подарував графині клавір пісні Парасі з опери „Сорочинський ярмарок”, зробивши на ньому такий напис: „Присвячується Єлизаветі Іванівні Милорадович – активній діячці організації „Просвіта...”. Це саме з його легкої руки полтавський будинок Милорадовичів стали називати „центром мистецтв”.


Гостювали у щедрої меценатки і такі корифеї українського театру як М.Кропивницький, М.Старицький, М.Заньковецька, І.Карпенко-Карий та інші, а також великий Микола Лисенко.


У 1992 році в Києві побачив світ солідний енциклопедичний довідник „Полтавщина”. Є в тому довіднику і розлога стаття про Нові Санжари. Втім марно шукати в ній хоч згадку про Єлизавету Іванівну, про її громадську діяльність. Хоча саме вона в губернській Полтаві заснувала і фінансувала три школи: одну жіночу, іншу змішану і щоденну чоловічу в передмісті Полтави Павленках, однак і в цьому випадку автори примудрились не помітити меценатки. І це вже в часи незалежності!


Про ті школи Д.Пильчиков в одному з листів писав: „В половині серп-ня відкриється жіноча недільна школа. Розпорядниця – Єлизавета Іванівна Милорадовичева, єдина із наших баринь – в рівень нашого часу. Викладачі – учениці вищих класів жіночої гімназії та кілька міських дівчат; навчання також українською. Ми на цю школу покладаємо багато надій – вона буде мати і матеріальні засоби, і гарне спрямування, завдяки багатству і моральним якостям пані Милорадовичевої”. Діялося це, звичайно, ще до драконівського Емського указу Олександра ІІ-го.


Отже, саме з часу приєднання Єлизавети Іванівни до „Української громади” в Полтаві її дім перетворився на культурний центр, чи, як висловився відомий історик Омелян Пріцак, на „центр українства”, а „кожна українська акція знаходила в ній щедрого мецената і опікуна-покровителя”. Ця її діяльність з часом набрала все більшого і більшого розмаху, глибокого розуміння потреб свого поневоленого народу. Вона повністю присвятила себе „українській справі”.


Львівська газета „Правда”, говорячи про діяльність меценатки, писала: „На засоби Єлизавети Іванівни видано в Полтаві Граматику Золотова, (перероблену Строніним) і Українські Прописи Кониського. Коли в „Основі” (першому українському суспільно-політичному і літературно-мистецькому журналі, що в 1861-1862 рр. виходив в Петербурзі – Б.К.) відгукнувся голос Костомарова про збір грошей для видання книжок для народу – Єлизавета Іванівна внесла туди також не малу лепту”.

Вона багато допомагала недільним школам, у першу чергу жіночим: одну жіночу в місті, другу, змішану, в передмісті Павленках і щоденну чоловічу (вечірню), яку організували Кониський і Томашевський, – Єлизавета Іванівна утримувала на власні гроші, сама учила дітей і найбільше любила після навчання співати разом з учнями”. У 1861 році, під час звільнення селян від кріпосної залежності, подарувала кожному селянинові по десятині землі на душу.


Відома письменниця Олена Пчілка якось згадала у своїй „Автобіографії” ще про один бік багатогранного таланту Єлизавети Іванівни, її увагу до театральної діяльності. Вона згадувала: „Єлизавета Милорадовичка влаштовувала і українські „аматорські вистави”. Пані Милорадович, відома полтавка, яка займалась в Полтаві аматорським театром, попросила мене написати що-небудь для невеликої сцени, тільки щоб свіженьке, веселе і не важке для постановки на невеликій сцені”. Олена Пчілка відгукнулась на прохання славної полтавки і написала для полтавських аматорів п’єсу „Суджена – не огуджена”.


Про суспільно-політичні настрої в середовищі полтавського населення, його культурної верстви, Павло Потоцький свідчив: „В кінці 50-60 рр. (ХІХст.) в Полтаві були особи, які мріяли про відновлення гетьманства. І між ними Милорадовичка також поширювала цю ідею. З цим вона письмово зве-рнулась до генерала Єрмолова...” Активна громадська і благочинна діяльність, особливо ж підозра щодо планів реставрації гетьманської влади, Єлизавети Іванівни, звичайно ж, попала в поле зору „недреманного ока”. Вона довгі роки перебувала під поліційним наглядом.


Однак скоро жандарми зацікавились її „антидержавною діяльністю” в Полтаві. Вона була змушена звернути свою увагу на Галичину, яка входила до складу Австро-Угорської імперії. Там, на відміну від Російської імперії, влада цісаря дивилась на „руське питання” більш лояльно. Невтомна патріотка вирушила до Відня і познайомилася там із Анатолієм Вахнянином, лідером студентського товариства „Січ”.


Той же А.Вахнянин згодом згадував: „У Відень заїхала Милорадовичка... Проживала вона на Baeckеr Strasse. У розмові з нею я сказав, що просто необхідно заснувати у Львові свою друкарню, де можна друкувати все те, що в Росії не вільно. Милорадовичка зобов’язалася знайти гроші на типографію у Львові... Коли я в 1869 році був уже учителем при польській гімназії Франца-Йосифа, загостювала Милорадовичка до Львова... Я відвідав її в готелі „Європейському”, де познайомився з її стареньким чоловіком в темних окулярах, там ми знову обговорили справу заснування у Львові окремої типографії”.


Дмитро Дорошенко, автор „Нарисів з історії України” про наслідки того візиту написав в „Нарисах”: „на капітал, пожертвуваний українською по-міщицею-патріоткою з Полтавщини, Єлизаветою Милорадовичкою, у Львові куплена типографія і віддана в розпорядження заснованого в 1873 році „Товариства імені Шевченка”, яке ставило мету „Вспомагати розвою малоруської словесності, а для цього воно повинно видавати своїм накладом книжки, журнали, літературні і наукові”.


Величезну, як на той час, суму, 20 тисяч крон, пожертвувала Єлизавета Іванівна на українську справу. (Ця цифра гуляє вже давно на сторінках сучасних видань, однак в Австрії в той час були в обігу гульдени, а крони з’явились тільки в 1900 році. Отже, і мова повинна йти трохи про іншу, хоч і не менш значну суму грошей). І ось спільними зусиллями інтелігенції зі сходу і заходу України, як відповідь на репресії, яким піддавалось в Російській імперії українське друковане слово, постає науково-культурна громадська організація, яка з часом протягом довгих років стала виконувати функції Всеукраїнської академії наук.


Спочатку нову організацію збирались назвати Галицьким Науковим Товариством, та його засновниця наполягла, щоб воно носило ім’я українського Пророка Т.Г.Шевченка. Так і постало в грудні 1873 року Літературно-Наукове Товариство ім. Шевченка. Його фундаторами, крім, звичайно, Є.Милорадович стали О.Кониський, Д.Пильчиков, М.Жученко, С.Качала.


У кінці 80-х років ХІХ століття в середовищі київської Громади виникла ідея, гарячими прихильниками якої були В.Антонович, О.Кониський, яких підтримала група галицьких інтелігентів на чолі з О.Барвінським, про перетворення Товариства у виключно наукову установу. З цього приводу той же О.Кониський в одному з чисел львівської газети „Правда” обґрунтував потребу реформи Літературно-Наукового Товариства в Наукове, вимогою, щоб воно стало „засновником будущої українсько-руської академії наук”.


На виконання цього плану в 1892 році Товариство одержало назву Наукове Товариство ім. Т.Шевченка (НТШ). Його головним завданням було: „плекати та розвивати науку і штуку (штука – мистецтво, галицький діалектизм – Б.К.) в українсько-руській мові, зберігати та збирати всякі пам’ятки старинності і предмети науки України-Руси”.


Реорганізоване Товариство складалось із трьох секцій: історико-філософської, філологічної і математично-природознавчо-лікарської. Секції формували комісії. Одночасно розпочалась організація бібліотеки та музею НТШ та видання друкованих „Записок НТШ”. 90-ті роки були часом розквіту Товариства. Формуванню його академічного обличчя, крім видатного історика М.Грушевського, сприяли доктор І.Франко та В.Гнатюк, які очолювали різні структурні одиниці, редагували серійні та окремі видання.


У 1899 році на основі наукової кваліфікації був обраний перший академічний корпус учених – членів НТШ. До нього ввійшли 32 особи з усіх земель України. Трохи згодом почесними членами Товариства було обрано 19 іноземних учених світового рівня: Я.Бодуена де Куртене, О.Брюкнера, Б.Бехтерева, О.Шахматова, А.Єнсена та інших. Усього за період з 1899 по 1939 роки НТШ нараховувало 333 дійсних членів, в числі яких близько третини були закордонними членами, в тому числі такі наукові світила першої величини як: М.Планк, А.Айнштайн, Д.Гільберт, Ф.Кляйн та інші.


На початок 1939 року Товариство об’єднувало 3 секції, 20 комісій, бактеріологічно-хімічний інститут та інститут нормальної і паталогічної психології, три музеї: культурно-історичний, природописний і музей історії воєнних пам’яток. Бібліотека Товариства налічувала 200 тисяч книжок 75-ти тисяч назв. Особливо цінним в ній було зібрання україніки.


Наукове Товариство ім. Т.Г.Шевченка за період з 1873 по 1939 рік здійснило 1172 томи різних видань. Найважливіші досягнення були здобуті у галузі суспільних дисциплін. Так, в галузі історії: це були праці М.Грушевського, І.Крип’якевича, І.Джиджори, С.Томашівського, М.Кордуби та інших. В галузі філології та літературознавства знаковими стали праці М.Возняка, О.Огоновського, К.Студинського, І.Франка, публікації з етнографії фольклористики та мистецтвознавства Ф.Колесси, В.Гнатюка, М.Зубрицького, В.Шухевича, антропології - Ф.Вовка, І.Раковського, бібліографії - В.Дорошенка, І.Левицького та інших.

У галузі точних і природничих наук слід відмітити такі досягнення членів НТШ як: відкриття І.Пулюєм катодного випромінювання, названого згодом рентгенівським, синтез І.Горбачевським сечової кислоти, праці М.Зубрицького в галузі теорії математики, вагомий внесок у дослідження географії України С.Рудницького та В.Кубійовича та ін. Важливе місце в роботі Товариства зайняла активізація і встановлення його зв’язків з Всеукраїнською Академією Наук у Києві. Членами ВУАН були обрані провідні вчені НТШ С.Смаль-Стоцький, В.Гнатюк, К.Студинський, І.Горбачевський, С.Дністрянський, М.Возняк, Ф.Колесса, В.Щурат, а до НТШ було обрано академіків В.Вернадського, Д.Багалія, А.Кримського, Д.Яворницького та інших. Втім кінець цій співпраці поклали репресії в СРСР, які розпочалися з кінця 20-х рр. ХХ століття.


Після приєднання Західної України до УРСР 14 січня 1940 року НТШ було „добровільно” самоліквідоване, а його майно та установи передано до складу Академії Наук УРСР. Під час німецької окупації відновити діяльність Товариства не дозволили, хоча засідання комісій та секцій і відбувалися таємно. У них брали участь і учені зі східної України, які опинились на заході країни – О.Оглоблин, Л.Окіншевич, Н.Полянська-Василенко.


Ті члени Товариства, які внаслідок війни опинились у західних окупаційних зонах Німеччини, в березні 1947 року відновили його діяльність. Осередки Товариства існували на момент розпаду СРСР в США, Франції, Канаді та Австралії. Було продовжено видання „Записок НТШ”, видано багатотомну „Енциклопедію українознавства” та інші праці. Видання цієї енциклопедії, до речі, спонукало і уряд УРСР видати „Українську радянську енциклопедію”


У кінці перебудови, у жовтні 1989 року на зборах ініціативної групи учених у Львові було прийнято рішення про відновлення НТШ. Головою відновленого НТШ став О.Романів, а вченим секретарем та редактором „Записок НТШ” обрано О.Купчинського. Осередки Товариства в США, Франції, Канаді та Австралії продовжують функціонувати і в наші дні.


В останні роки життя графиня займалася благодійністю. Померла 27 березня 1890 року від хвороби серця. Якби Єлизавета Іванівна заснувала тільки Наукове Товариство ім. Т.Шевченка, то і тоді її ім’я по праву стояло б у когорті славних дочок українського народу поряд з іменами Анни Ярославни, Марусі Чурай, Лесі Українки, Софії Русової та інших, що і дає нам право ще раз, вслід за О.Кониським, її вірним другом і соратником, повторювати: „Пам’ять Лисавети Іванівни житиме довіку на Україні-Русі, бо хто ж з чесних русинів по цілій Україні від Дону до Тиси не поклониться перед пам’яттю Милорадовички і не скаже укупі з нами „Спасибі, мамо, спасибі на віки! Земля тобі пухом!”.


У традиційних міжнародних засобах інформації чи пропаганди видатних вітчизняних діячів чи подій, тобто у випущених пам’ятних художніх поштових марках та викарбуваних монетах, марно шукати ім’я Є.Милорадович. Можна знайти поштові марки і пам’ятні монети, художні марковані конверти, тобто речі, які розходяться по всьому світу, присвячені її близьким родичам, багатьом її соратникам чи послідовникам, чи тим же Качанівці і Тростянцю, однак марно шукати серед них зображення Єлизавети Іванівни чи згадку про її головне дітище – Наукове Товариство ім.Т.Шевченка. Це тим більше незрозуміло, що серед членів того Товариства бачимо імена людей, на вшанування яких поштові марки і монети, можна знайти не тільки в Україні, а і в цілому ряді зарубіжних країн. То ж будемо надіятись, що і на своїй батьківщині пам’ять великої патріотки і меценатки буде нарешті пошанована належним чином. Вона того заслуговує.


Борис Киричок,
краєзнавець

Додати коментар


Захисний код
Оновити

Пошук по сайту




© 2007-2016 Бахмацька газета "Порадник". Розробка та супровід: 16500.com.ua
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове