Табір уходить в небо ...

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 08 квітня 2016, 08:58

В Англії їх називають — Gypsies (джипсіс), у Німеччині — Zigeuner (ціґойне), в Угорщині — Cigány (цігане), в Іспанії — Gitanos (хітанос), а в Україні — цигани. Самі цигани вважають ці назви принизливими і називають себе рома. Слово «ром» (множина рома) означає «людина» або «чоловік». Щоправда, деякі цигани називають себе по-іншому, наприклад, синті.

Ці смагляві люди живуть практично в будь-якому більш-менш великому місті чи містечку нашої країни, говорять на власній, нікому окрім них не зрозумілій чи то мові, чи говірці, часом чудові професійні музиканти і не менш професійні жебраки (а іноді й злодії), великі ледарі, які вперто не бажають працювати і частенько промишляють милостинею або сумнівним: «Давай погадаю». Одним словом: цигани! Але хто вони і яка їхня історія?

Перші писемні згадки про циган на теренах сучасної України відносяться до ХV ст. Поширена в Західній Європі практика переслідування циган розгорнулася і в Польщі. Тому вони змушені були тікати в малозаселені прикордонні території, якими на той час були землі південної України. У польських сеймових конституціях і Третьому Литовському статуті 1588 р. закріплювалася думка про неприпустимість присутності кочовиків, у тому числі й циган, на території Речі Посполитої. Після 1624 р. польські королі підпорядковують циган управлінню і суду спеціальних осіб (ймовірно, з циганського середовища), яких називали «циганськими королями» чи «старшинами». Відгук про їх існування зберігся в подільській приказці «сивий, як циганський король».

У ХVІІ ст. на Лівобережжі циган нічим не виділяли ні в правах, ні в привілеях. Деякі з них навіть приєдналися до Національно-визвольної боротьби. Цигани мешкали серед місцевого населення і також поділялися на полки. На чолі циганської спільноти полку стояли отамани. Гетьман К. Розумовський 1757 р. надав циганським отаманам право суду над циганами. Та вже в 1765 р. Малоросійська колегія скасувала цю циганську автономію і підпорядкувала їх полковій адміністрації. Всім циганам, що перебували на території України, було оголошено, щоб «они, пребывая на одном месте, где кому способно, питались своим правильным рукоделием и без письменных свидетельств нигде не шатались и были бы в ведомстве полковых канцелярий и сотенных правлений, а где кто за владельцом жить пожелает, тем у оных быть так, как протчие волные». За потреби відлучитися з місця проживання цигани повинні були брати паспорти у полкових, сотенних канцеляріях чи у власників.

Перехід (примусовий) циган на осілість починається з середини ХVІІІ ст. На думку професора О.П. Бараннікова, вже на початку 1700-х рр. було чимало осілих циган, які становили так звану «українську» етнографічну групу: «Древні українські цигани майже усі живуть осіло. Вони селилися дворами по 40-50 чоловік в різних містах, особливо степових, де активніше йде торгівля кіньми. Ще меншими групами живуть вони по селах. До останніх часів звичайнісінькою і найбільш поширеною професією циган - осілих і кочових - була торгівля кіньми, менджування кіньми, міна (циганською - таперувен). Вони майже не кочують, правда, їздять по ярмарках, але рідко далеко. Вони не так сильно прив’язані до свого житла, як українці, але цього вимагають їх промисли, виїжджають за 50 - 70 верст, а то і... відходять від звичаїв... у зв’язку з кризою циганства». В населеному пункті всі цигани мешкали на одній вулиці чи на одному кутку, зазвичай, на околиці.

Облікові джерела ХVІІ-ХVІІІ ст. містять надзвичайно мало відомостей про циган. Перші згадки про циган Бахмаччини знаходяться в переписі Батурина 1750 р., за яким у місті мешкало 5 циганських родин, які об’єднували 21 особу. Їх внесли в реєстр, бо вони платили чинш — податок за користування земельним наділом, тобто були осілими. Через 20 років перепис знову фіксує циганські родини Батурина. Кілька їх сімей мешкало в одному дворі на вулиці Побожовці. Власником двору був Василь Мина, з ним проживали його діти і служителі. Усі, крім одного, вони були циганами і разом зі своїми родинами відробляли власнику борги.

Немає даних чим саме промишляли батуринські цигани 100, 200 чи 300 років тому. Загалом їх традиційними заняттями поряд з обміном кіньми і коновальством (ветеринарією) було ковальство із спеціалізацією на виготовлення тонких кінських підков, пряжок, “циганських” голок та ножів. Цигани займалися й іншими численними ремеслами, пов’язаними з обробкою металів і лагодженням металевих речей. Поширеними циганськими ремеслами було ворожіння і лікування, гра на музичних інструментах і показ приручених тварин, перепродаж старих речей.

Після появи і розселення ромів по Європі, їхні міграції були обмежені. Усе змінилося у другій половині ХІХ ст., коли через дискримінацію циганського населення в придунайських князівствах Валахії і Молдавії упродовж кількох років (1864-1878) великі маси циган покинули місця свого проживання і розселилися по всьому світу. Їх значна частина рушила і в українські землі, де російська влада відносно толерантно ставилася до циганських общин: «Російський уряд постійно дотримувався того правила, що цигани не повинні становити ні особливого племені, ні особливої народності, але повинні безумовно залишити мандрівне життя, злитись із сільськими обивателями». Проте ні постанови про боротьбу з бродяжництвом, ні заходи з виділення для циган «вільних земель» не принесли результату: цигани продовжували кочувати.

Офіційна статистика не завжди точно показує чисельність циганського населення, проте є єдиним засобом обліку, який дозволяє провести порівняльний аналіз. За даними Всесоюзного перепису населення 1926 р., в Україні мешкало 13 578 циган, 1959 р. - 22 515, 1970 р. - 30 091, 1989 р. - 47 919 осіб.

Під час Другої світової війни було знищено від 50 до 70 % усього ромського населення країн Європи, серед них — понад 10 тисяч українських циган. Геноцид ромів отримав назву «Калі Траш» - «Чорний жах».

У колишньому СРСР до осілості циган приводили за законами, що діяли в 1956-1962 рр., коли за кочування і «паразитичний спосіб життя» циган відправляли на 5 років примусової праці.

Сьогодні в Україні цигани здебільшого об’єднані у циганські общини, вони мають власний суд і керуються звичаєвим кодексом. Як у «кочового народу», їхні моральні принципи спираються на кровну спорідненість, повагу до старших. Існування серед циган «паралельного життя» з внутрішнім самоуправлінням пояснює їхнє конформістське ставлення до держави. Але питання вивчення і збереження історико-культурної спадщини циганського етносу України на сьогодні є актуальним і потребує державної підтримки.

Наталія Саєнко,
співробітник НІКЗ
«Гетьманська столиця»

• < Попередня
• Наступна >