Немає краю без свого звичаю

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 03 лютого 2017, 09:28

Досить поширеним на сьогодні є прізвище Дробязки. У XVII столітті таке прізвище зустрічаємо в одній із судових справ, що розглядалась в полтавському полковому суді. Позов до суду подав Нехворощанський сотник, Федір Сухомлин на свого зятя Данила Дробязка.

Федір Сухомлин користувався повагою як серед місцевих козаків так і міщан, був людиною далеко не бідною. Йому належали водяні млини на р. Орелі, винокурня, пивоварний завод, шинковий двір, лавки на базарі, а навколо Нехворощі: «...были разсеяны его хутора, «левады», леса, нивки и сеножати». Здавалось, все добре складалося в житті сотника…, біда ж була з дітьми - сини помирали відразу після народження. Тож на схилі життя з дружиною вони мали втіху виховувати єдину доньку Настю, мріючи щоб: «Послав бы Господь зятя, доброго чоловика, то я и господарство покину, усе виддамъ дитямъ, та й буду на печи лежаты та унукивъ гойдаты».

У середині літа 1699 року до Нехворощи прибився гарної статури та вроди нікому невідомий козак на ім’я Данило. Його набожність, вміння вести світські розмови, гра на бандурі привернули увагу сотника. Данило Дробязко був нібито: «... шляхтичемъ изъ-за Днепра, учился въ Кіеве, бывалъ и въ Батурине, при гетманскомъ дворе, и в Сечи». До того ж: «... оказался толковымъ и на все здатным человеком, часто заменял сотника по хозяйству и даже по должностным его делам». Через декілька місяців відбулося весілля Насті з Данилом і було вирішено, що молоді будуть жити разом з батьками. Їм виділили невелике власне господарство з тим, що після смерті тестя і тещі все майно перейде до молодого подружжя.

Але новоспечений зять не став чекати, коли прийде час розпоряджатися майном сотника і став без дозволу господарювати всім на власний розсуд. Це не подобалось Федору Сухомлину і коли терпець увірвався - у родинах почалися сварки. Одна з яких перейшла у бійку, під час якої зять розрубав шаблею руку сотнику. Останній подав позов до полтавського полкового суду, який відбувся 14 вересня 1701 року.

Провину Данила Дробязка було доведено, та він навіть у суді вів себе зухвало, продовжуючи погрожувати і ображати тестя. Така поведінка підсудного викликала обурення всіх присутніх на судовому засіданні. І справу перенесли до наступної п’ятниці: «... до прыйдучого пятка», а кривдника посадили у в’язницю. 19 вересня 1701 року знову відбулося судове засідання для винесення вироку. Враховуючи скоєний злочин та неприйнятну поведінку, суд виніс вирок за Литовським Статутом 1588 року: «... остановился на 16 арт. 11-го разд. Статута, где сказано: кто умышленно «... зъ гневу и з запамяталости сердца злого убьет шляхтича, тот подлежит четвертованію, а если не убьет, а только ранит, то будетъ ли шляхтичъ, а шляхтичеви тое учинитъ, за шляхтичево ображеня отсеченіем руки должен быть каран».

Тільки після винесеного вироку Данило Дробязко став слізно просити пробачення і запевняти, що більше ніколи не буде зазіхати на майно тестя і ображати його. Почувши щире каяття свого норовливого зятя, Федір Сухомлин проявив батьківське милосердя і вибачив його та попросив суд помилувати безпутного Данила. Суд врахував прохання поважної людини і відпустив підсудного без покарання. Але помилування відбулося умовно з попередженням і якщо Данило в подальшому: «... важывся до якои невгоды против тестя своего прыйты, то не тилько подлуг нынешнего декрету (вироку) будетъ скаран, але и от права малженского, яко непрыятель будет отчужден».

Тобто вирок по даній справі, що розглядалась в полтавському полковому суді, винесений, опираючись на діюче тогочасне законодавство - Литовський Статут 1588 року артикул 16, розділ 11, а також примінили і звичаєве право, яким користувалися на українських землях з давніх часів. Таким чином, на основі кодексів існуючого судочинства та звичаєвого права суд знайшов можливість зупинити родинні сварки. Як справедливо колись написав давньоримський філософ Луцій Анней Сенека: «Деякі неписані закони (звичаї) є набагато сильнішими за всі писані».

Наталія Дробязко, зав. відділом
«Будинку – музею Генерального судді В.Кочубея» НІКЗ «Гетьманська столиця»

• < Попередня
• Наступна >