Подаючи новий уривок спогадів Дмитра Дороша, прошу зважити на час написання їх (кінець 70-х років), коли панівною ідеологією була комуністична доктрина класової боротьби. Також уважний читач побачить нестиковки у датуванні подій. Наприклад, час зайняття Бахмача німецькими військами у одному місці визначений, як 16 березня, а у іншому – 18 березня; тощо. Взагалі період 1917-1920 рр. (й не тільки) у долі Бахмача потребує свого уважного неупередженого дослідника.

15 січня 1918 року Бахмач було звільнено від військових частин Центральної Ради [1]. Одразу після звільнення відновили свою роботу ревком (Бахмацький революційний комітет) та волвиконком (Бахмацький волосний виконавчий комітет). У лютому відбувся перший волосний зїзд Рад, який надіслав вітальну телеграму В. І. Леніну: “Надзвичайний зїзд Рад Бахмацької волості разом із залізничниками палко вітає товариша Леніна, як справжнього борця за визволення українського народу від контрреволюційної буржуазної ради... ми всі, як один, станемо на захист завоювань революції за першим закликом нашого палко любимого вождя” [2]. 
Центральна Рада вела переговори із країнами Австро-Німецького блоку. Під час переговорів у Бресті-Литовському її представники просили послів німецького уряду якнайшвидше розпочати військову окупацію України. В цей час від уряду Радянського Союзу [sic!] [3] у Бресті-Литовському вів переговори з Німеччиною Лев Троцький з метою припинення Першої світової війни. Але Троцький зрадив Радянському уряду і державі, визнавши делегацію Центральної Ради правомочною, що призвело до підписання (27 січня 1918 року) договору між Центральною Радою та Німеччиною, за яким фактичним господарем України ставала кайзерівська Німеччина. 18 лютого 1918 року майже півмільйонна німецька армія рушила в Україну. Загроза окупації нависла і над Бахмачем, було створено Бахмацьку ділянку фронту. 

 

Віталій Примаков був призначений командуючим обороною залізничної дільниці Бахмач-Гомель. Крім червоних козаків, під його командуванням були загони Івана Кулика, загони вінницьких та петроградських червоногвардійців, Російсько-Сербський загін, загін  червоногвардійців-чехословаків й перша Сибірська батарея. Усі вони гуртом держали оборону у радіусі 100-200 кілометрів навколо Бахмача, який у цей час мав надважливе стратегічне розташування. В. Примаков домовився з окремими частинами чехословацького корпусу взяти участь у обороні Бахмача. Ці частини героїчно билися проти німецьких й австро-угорських військ, але згодом (у розпалі боїв) командування корпусу, за наказом Російського відділення Чехословацької національної ради, яку очолював лідер чеських буржуазних націоналістів Масарик, покинули позиції, не попередивши про це В. Примакова, що значно погіршило становище радянських військ на цій ділянці фронту [4]. Фронт ледве стримував наступ ворогу, й лише після прибуття Луганського соціалістичного загону Климента Ворошилова становище захисників Бахмача поліпшилося.

Сім діб тривала боротьба за Бахмацький залізничний вузол. Незважаючи на запеклі атаки Баварської кавалерії, ворог довго не міг зломити опір захисників Бахмача. Проте сили були нерівними й 15 березня 1918 року радянські війська залишили Бахмач [5]. Ось як це відбувалося. Наступ на Бахмач почався з боку станції Часниківка, яка була захоплена німецькими військами 17 березня 1918 року. Поповнивши свої сили, німецькі війська рушили на Бахмач. З Часниківки один батальйон німецьких військ рушив у напрямку Городища; йшли полем навпростець й тієї ж доби без жодного пострілу окупували село. Річ у тім, що частина радянських військ зазделегідь відступила у засеймівські ліси, де до них пізніше приєдналися батуринські й бахмацькі партизани. Більша частина німецьких військ рушила на Бахмач. Перед наступом вони відкрили артилерійський вогонь по станції Бахмач. Арт-обстріл був коротким, і у другій половині ночі австро-німецькі війська вздовж Гомельської залізниці рушили у нашому напрямку. Дійшовши до села Бахмач (у тому місці, де зараз залізниця роз`єднує село на Бахмач-1 й Бахмач-2), вони виставили спереду броньовик й під його прикриттям продовжували наступ. Годині о дев`ятій ранку над станцією покружляв темно-сірий біплан з чорними хрестами й полетів у напрямку села Піски. Після цього німецький панцирник зробив ще декілька пострілів із своїх гармат, і почався наступ піхоти двома колонами на станційне селище Бахмач. Постріли були не прицільні й снаряди розривалися високо у небі. Вони вбили на нашому виселку одну корову, а ще одна була поранена. Наші бахмачани, які досі не чули таких сильних гарматних вибухів, з опівночі поховалися у льохи й там сиділи до ранку. А тим часом одна колона німецько-кайзерівських військ, разом із артилерією, посунула через Деркачівку й нинішнє село Бахмач-1 на наше місто. Друга колона німецької піхоти (теж разом із артилерією й обозом), дійшовши до Гвоздикової будки, повернула у напрямку мого [Д. Дороша] виселку, тобто у напрямку Бахмача-Пасажирського. Приблизно опівдні 18 березня 1918 року кайзерівські війська окупували наш Бахмач без жодного пострілу й протидії. До речі, у колоні, яка пішла на станцію Бахмач-Пасажирський, теж відбувся поділ, як тільки вони зайняли станцію: одна частина залишилася на станції, а інша пішла Гойдоньковою алеєю на з’єднання з тою колоною, яка йшла через Деркачівку й Бахмач-1.   

У боях за Бахмацький залізничний вузол Київський червоногвардійській загін, який діяв з Червоним козацтвом, втратив дві третини свого особового складу. Пізніше Червоне козацтво Примакова обороняло Ромни, Гребінку, Лохвицю. Радянські війська відходили на схід. Комуністи, які залишилися у Бахмачі, організували підпілля, яке накопичувало сили й зброю, розповсюджувало листівки, виводило з ладу паротяги, що затримувало відправлення маршрутних поїздів, саботувало на роботі. Комуністи Шевела, Ковальов, Танчер, Пилипенко ідейно направляли й керували цією роботою. 

А тим часом окупанти призвичаювалися у Бахмачі. Свій штаб й шпиталь вони розмістили у заводських, уцілілих від пожежі, приміщеннях та у залізничних школах. А до вечора 18 березня усі військові частини були розквартировані по хатах місцевих господарів із обов’язковим харчуванням солдата за рахунок домовласників. Негарно поводили себе окупанти у нашому виселку. Вони неодмінно вимагали найякіснішої їжі - щоб обов’язково були яйка й шпек та інші витребеньки. Мабуть, в дяку за це вони на всю потужність псували повітря навіть під час їжі, а маленьку нужду справляли у маленьке цеберце біля самого порогу хати.

 

[1]. У “Історії міст і сіл УРСР” (Київ, 1972. – С.136) ці події дещо деталізовані: “15 січня 1918 року червоногвардійці Конотопа, разом з червоногвардійськими загонами московських й петроградських робітників та полком Червоного козацтва розгромили під Бахмачем значні військові частини Центральної Ради й визволили залізничний вузол” («Борьба трудящихся Черниговщины за власть Советов», Стор. 12, 66, 434). Ось так, до речі, висвітлені події загальновідомого зараз бою під Крутами. Невідома чисельність червоногвардійців Конотопа й полку Червоного козацтва Віталія Примакова, але зараз достеменно відомо, що першу скрипку у цих подіях грали російські війська під головуванням сумновідомого Муравьйова. На яких підставах і за чиїм запрошенням на території України опинилися російські війська “Історії міст і сіл УРСР” й сам Д. Дорош скромно замовчують. Але порівняйте тодішні події із сучасною Російсько-Грузинською війною й, мабуть, відповідь ви знайдете.

[2].  Цитата у виданні – “Історія міст і сіл УРСР” (Київ, 1972), Стор.136; повний текст див. «Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине», том 3, стор. 521.

[3].  Помилка автора. Радянський Союз буде утворений через чотири роки. Лев Троцький на переговорах у Бресті-Литовському представляв більшовицький російський уряд.

[4].  Дещо по-іншому ці події висвітлені у “Історії міст і сіл УРСР” (Київ, 1972): «Наприкінці лютого 1918 року на Україну посунили німецькі загарбники, запрошені Центральною радою. Загроза окупації нависла і над Бахмачем. Щоб утримати цей важливий стратегічний пункт, було створено Бахмацьку ділянку фронту, командуючим якою призначили В.М. Примакова, а політичним керівником – члена уряду Радянської України Є.Б. Бош. У район Бахмача негайно було перекинуто другу колону радянських військ, що стало ядром 5-ї армії. Бахмач захищали також червоногвардійські загони з Петрограда, Харкова, Києва, Полтави, загони конотопських та бахмацьких залізничників, ніжинських робітників, полк Червоного козацтва, селяни навколишніх сіл. Пліч-о-пліч з українцями й росіянами тут билися з ворогом четвертий й шостий стрілецькі чехословацькі полки (...) і сербський загін Крутова». (Українська РСР в період громадянської війни. Том 1. Стор.291; Ю. Я. Белан. Отечественная война украинского народа против немецких оккупантов в 1918 году. К., 1960. Стор. 116, 143).

[5].  Ось як про це говорить “Історія міст і сіл УРСР” (Київ, 1972), Стор.136: Незважаючи на більш як десятикратну кількісну перевагу ворога, радянські війська 8-10 березня завдали йому поразки й примусили відступити. Та сили були нерівні. Після запеклих десятиденних (у Д. Дороша – сім діб) боїв німецькі загарбники 18 березня захопили Бахмач.