У вересні і на початку жовтня Чернігівщина, в тому числі і наша Бахмаччина, традиційно відзначають чергову річницю визволення від німецько-фашистських окупантів. Відзначаємо День визволення в 1943 році, але не забуваємо і трагічного вересня 1941 року, бо без першого не було б і другого.

Трагічним називаємо його тому, що в тому проклятому СОРОК ПЕРШОМУ, тут, на землі древньої Сіверщини, між Десною і Дніпром, були оточені війська Південно-Західного фронту і практично знищені. Одні загинули, в тому числі і командуючий військами фронту, генерал, Герой Радянського Союзу М. Кирпонос, до речі, наш земляк з Вертіївки, Ніжинського району. А ще більше - сотні тисяч бійців і командирів 5 польових армій - попали в фашистський полон, який для них теж означав смерть. Парадокс, але німці і наші у нас наступали зі сходу.

А воював же фронт грамотно, починаючи від самого кордону. Не випадково уже на 5-й день війни начальник генерального штабу сухопутних військ, генерал-полковник Ф. Гальдер в своєму службовому щоденнику відмічав: “У противника, який діє проти групи армій “Південь”, відзначається тверде й енергійне керівництво”. Та трагічна помилка чи нестача досвіду нашого Верховного, що не дозволив своєчасно відвести з мішка війська, і привела до фатальної розв’язки.

 

Недавно “Порадник” розповідав про льотчицю з Щучої Греблі Шуру Селіванову. В ті ж драматичні дні вересня 1941 року відзначилась в боях і трагічно загинула ще одна дочка українського народу, Катерина Зеленко. Вона була єдиною жінкою в своїй бойовій частині, здійснила більше сорока бойових вильотів на бомбардування ворожих військ, в одинадцяти повітряних боях здобула перемогу над ворогом. Її бойова біографія починалась ще у фінську війну. Там вона була єдиною жінкою-льотчиком.

Того дня, 12 вересня 1941 року, по необхідності, вона полетіла в розвідку, бо більш важливого завдання в ті драматичні дні і години не було, треба було мати інформацію про наміри і дії ворога. В польоті льотчиця, побачивши густі багатокілометрові колони живої сили і техніки противника в нашому тилу, зрозуміла весь трагізм ситуації і всю важливість здобутих розвідданих. Та на зворотному шляху зустрілась з групою “Месершмідтів” і змушена була вступити з ними в бій. Своєму спостерігачеві у задній кабіні, у якого закінчився боєзапас, наказала стрибнути з парашутом і доставити зібрані розвіддані в штаб, а сама продовжувала бій. Важкий, смертельний бій бомбардувальника Су-2 із зграєю ворожих винищувачів. Сили були нерівні, й Катерина в останню мить бою йде на таран – жителі сусіднього села бачили, як уламки двох літаків розлітались в небі навсюдибіч і падали на осінні поля та засмучений ліс. З часом в небі з’явиться “Катруся” - ім`я однієї з малих планет, названої так астрономами Кримської асрофізичної обсерваторії на честь єдиної на всій планеті Земля жінки-льотчиці, що здійснила в бою з ворогом повітряний таран.

 

 

Важкі бої йшли по всьому фронту, та тоді, у вересні 1941-го, удача і бойове щастя відвернулися від нас.

Великими і кровопролитними були бої і в 1943 році, коли ворога гнали з нашої землі. На згадку приходять деякі події, пов’язані з визволенням рідного села, що сталося 14 вересня 1943 року. Визволяли Дмитрівку війська 18-го стрілецького корпусу Героя Радянського Союзу генерала І.М. Афоніна. Напередодні, 13 вересня, в уже звільненому Гайвороні готували заміну підрозділів восьмого повітряно-десантного полку, який прибув сюди після відпочинку в ближньому тилу. Полк довгою колоною зупинився біля свого штабу – селянської хати майже в центрі села. Сюди прибув і командир корпусу генерал І.М. Афонін. Командир полку підполковник О.І. Кокушкін почав доповідати про готовність до виконання бойового завдання зі звільнення Дмитрівки і в цей момент несподівано з’явились шість ворожих штурмовиків, які завдали потужного бомбового і кулеметно-гарматного удару по особовому складу полку. Під удар потрапило і чимало місцевих жителів, що зібралися біля штабу. Загинуло багато бійців, офіцерів та цивільних. Важко контуженого вибухом І.М. Афоніна витягли з-під мертвого коня. Пізніше командиру полку Кокушкіну та офіцерам Арапову і Хітєєву, посмертно, присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

Та страждання гайворонців і всіх, хто там перебував в той день, на тому не скінчились. Через якусь годину-дві (годинника в той час ще не мав) в небі знову з’явились літаки. Йшли вони тісними групами на великій висоті, а навколо них, охороняючи, як комарики, вились винищувачі. Це були “Юнкерси-88” і “Месершмідти”. Одних тільки “Юнкерсів” я нарахував 82 машини та ще більше десятка «месерів». Наближаючись до Гайворона, вони робили невеликий крен вперед і висипали бомби. В повітрі, навіть за 8 кілометрів від села, стояв суцільний гуркіт. Навіть у висохлій криниці біля дмитрівського Хвощового болота, де я знайшов притулок, ховаючись від німців, земля осипалася з її стінок і враження в мене, сільського хлопця, було таке, наче там, в Гайвороні, перевертають вози з картоплею, через що і стояв той гуркіт. Страшна то була “картопля”.

Ще й зараз в Гайвороні, на кладовищах, можна побачити давні могили з перекошеними хрестами. І на них дати – 1943 рік. То жертви тих нальотів, в тому числі діти.

В боях за Дмитрівку і Щучу Греблю загинуло 97 солдатів і офіцерів Червоної Армії. В більшості випадків це були юнаки, недавно мобілізовані в визволених районах Курщини та Середньої Азії. В повоєнні часи на їхніх братських могилах встановлені пам’ятники.

Ось якою дорогою ціною, хай в невеликих розмірах нашої малої батьківщини, здобувалась перемога і у вересні 1943 року. Вічна пам’ять всім, хто поліг за свободу Вітчизни.