Останні публікації
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
- Повідомлення про оприлюднення проєкту рішення виконавчого комітету Бахмацької міської ради «Про встановлення тарифу на перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування»
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Бахмач у 1919 році
/ 0
- Деталі
- Категорія: Краєзнавча сторінка
- Опубліковано: П'ятниця, 17 жовтня 2008, 13:01
(Уривки з нарису Дороша Д.Д. „Місто моєї зрілості”.
Примітки та редагування М. Виноградова. Продовження.)
Від редакції. Нагадуємо, що нарис був створений в радянські часи і тому має свій погляд на нашу минувшину. Але він цінний сучасному читачу як фактичний хронометраж подій в нашому краї.
Нагадаю з попереднього, що 20 січня 1919 року перша Українська радянська дивізія зайняла станцію Бахмач у боях з військами Директорії. Одразу після цього у Бахмачі відновив роботу волосний революційний комітет (волосний ревком) та партійний осередок КП(б)У [1], під керівництвом Танчера Карла Петровича. Розмістилися вони у залізничному клубі імені 1-го Травня. Бахмацькі більшовики налагоджували господарство залізничного вузла, разом із комбідами [2] сусідніх сіл реквізували лишки хліба в багатіїв [3], допомогли відкрити лікарню і дитячий будинок для безпритульних дітей. Цей дитячий будинок був відкритий у будинку майстерні ручної праці при семирічній школі, й організатором та першим завідувачем його був вчитель ручної праці К.П. Танчер. Навіть коли Карла Петровича вже перевели у інший район, дитячий будинок для безпритульних продовжував носити його ім’я [4]. До речі, вулиця, що проходила паралельно Поліській залізниці, довгий час мала назву – імені Карла Танчера [5]. З молоді та передових робітників волосним ревкомом були утворені бойові групи по боротьбі з куркульськими заколотами [6].
(Від редакції. Щоправда, як "боролися з куркульськими заколотами", автор і словом не обмовився – з відомих причин. Бо ж хто тоді, в радянські часи, міг говорити правду. Моя бабуся, яка під час "розкуркулення" жила в Білорусі (а на Україні було ще гірше), розповідала мені, тодішній комсомольці, правду, та я не вірила і сперечалася з нею до сліз, і моїх, і її сліз. Бабуся говорила: "Прийде час – узнаєте правду". Я не вірила, але в пам`ять врізалася та правда, щоб зараз, через багато років, ожити.
Так ось, вона розповідала, як в їхньому селі активісти, коли виганяли так званих "куркулів" з власних хат, то бачили люди, як і дітей за ніжку у вікно викидали. І особливою жорстокістю відзначалися саме земляки, ті сусіди, яким заздрість і помста засліпила тоді всі людські почуття. Або ж згадувала моя сусідка Хіма Андріївна Дмитрик, як їх виселили з хати – багатодітну сім`ю, батьків з мозолястими руками, що працювали з ранку до ночі. Теж куркулі? Та про все це не пише автор, може, й правда, не знав. Чи не хотів знати, адже він був учителем радянської школи. І тому "білий терор" описав докладно. Хай простить йому істина, але ми не будемо грішити проти неї і подальші події в нарисі подаємо в суто фактичному викладі, для збереження історичної послідовності. – Н.Теплова)
Життя на Бахмацькому залізничному вузлі почало входити у нормальне русло. Школи широко відкрили двері класних кімнат, поступово налагоджувалося постачання продовольством транспортних службовців, яке видавалось (разом із промисловими товарами) по карточках та талонах. Розрахунок вівся за кількістю утриманців у робітника чи у службовця. А “живі” гроші – радянські карбованці ро-бітники й не тримали у руках. Кожного ранку на місці роботи оголошувався курс радянського карбованця, але заробітню платню усі робітники отримували “натурою”: хлібобулочними, кондитерськими виробами, продуктами харчування, різноманітним крамом, тютюновими виробами тощо. Але залізничники не ремствували. За весь час Громадянської війни ніхто не звільнився, ніхто не ухилявся від роботи, не саботував, хоча й залізничники майже не отримували ніякого заробітку. У цей час вони виживали тим, що обмінювали металовироби та запасні частини до реманенту власного виробництва на харчі, які привозили на базар навколишні селяни.
Улітку 1919 року короткочасне мирне життя було порушене – з півдня наступали денікінці. В Бахмач було призначено надзвичайного уповноваженого Ради робітничо-селянської оборони. Робітники паровозного та вагонного депо збудували примітивний бронепоїзд, група залізничників на чолі з Іваном Йосиповичем Борейшею (якого було призначено командиром бронепоїзду) вирушила назустріч ворогу, на південь по Роменській колії. Доїхавши до станції Григорівка та переконавшись, що сили нерівні, вони розібрали великий відрізок залізничної колії та неушкодженими повернулися у Бахмач. Почалася евакуація. З останнім ешелоном мусили їхати в евакуацію й робітники: І.П. Богати-рьов, Ковальов, Гольдберг, Р.Д. Левченко та ряд інших товаришів. Керував цим ешелоном комісар вузла Ф.П. Шевела. Денікінці розбили цей загін, а Ф. Шевелу повісили. Його ім’я й донині носить одна з вулиць міста.
Ще був такий випадок. Згаданий раніше Петро Логвинович Іванько – моряк й наш сусіда переховувався під час денікінської окупації у селі Бахмач-2 у хаті своєї сестри “Чайки”. Поряд з цією хатою була садиба багатого селянина Кузьменка й у нього на постої мешкав денікінський майор. Хтось видав моряка Іванька, його заарештували й постановили розстріляти. Вирок доручили виконати майору та двом солдатам-денікінцям. Тоді господар Кузьменко дає майору золоту царську десятку, щоб той відпустив моряка; солдати повели Іванька у лозу, там дали два постріла вгору, а наш моряк утік.
(Далі буде)
[1] КП(б)У – комуністична партія (більшовиків) України.
[2] Комбіди – комітети бідноти.
[3] Які це були “лишки” – історія не каже. Але уявіть на хвилиночку, що у наш час до вас у квартиру заходять люди, оголошують себе владою (комітетом бідноти чи чимось ще) й починають забирати все, що вони, а не ви, вважають “лишками”. Гарні були революційні часи!
[4] Після К.П. Танчера цим дитбудинком завідував теж вчитель-комуніст Сергій Сергійович (на жаль, прізвища не пам`ятаю) - примітка Д. Дороша. Може, хто із шановних читачів згадає його ім’я. Будь ласка, дайте знати редакції.
[5] Поліська залізниця – Лібаво-Роменська; яка це вулиця у наші часи, Д. Дорош не вказує, але це була чи цьогочасна вулиця Т. Шевченка, чи вулиця Робітнича.
[6] У нарисі Б.А. Хатнюка (“Історія міст і сіл УРСР. Чернігівська область”, Київ, 1972. Стор. 137) про це сказано більш докладно: “Був створений бойовий загін залізничників, що брав участь у ліквідації куркульських заколотів й у відбудові зруйнованих залізничних колій. Бахмацький райком партії, створений улітку 1919 року, послав у навколишні села комуністів для допомоги селянству в орга-нізації комуністичних осередків, боротьби з куркульством та підготовки до перевиборів Рад”. У цьому реченні міститься важлива інформація, з нього ми можемо дізнатися, що наприкінці весни – улітку 1919 року був створений Бахмацький район, як адміністративна одиниця (до цього була Бахмацька волость) у складі Конотопського округу.
Бахмач 70-х
Продовжуємо нашу фотосесію. Приєднуйтесь!
Ця хатка стояла на головній вулиці Бахмача - Жовтневій.
Ця хатка стояла на головній вулиці Бахмача - Жовтневій.
Детальніше...