Всеволод Ганцов: життя після свинцевої зливи

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Краєзнавча сторінка

Опубліковано: П'ятниця, 11 грудня 2020, 09:50

7 грудня 1892 року у Чернігові народився Всеволод Ганцов, мовознавець європейського рівня, політв’язень радянських таборів.

«Від Ганцова можна було чекати праць великої наукової ваги», – так його характеризував академік Віктор Виноградов. Агатангел Кримський також цінував молодого науковця, який працював із професорами Берлінського і Гамбурзького університетів, в інституті при Сорбоннi в Парижi. Брав участь у роботі І Міжнародного лінгвістичного конгресу в Нідерландах.

Перспективному вченому більшовики зламали кар’єру наприкінці 1920-х. Його заарештували у сфабрикованій справі СВУ. Мовознавець від Бога, дослідник автографів Кобзаря, редактор академічного Російсько-українського словника (1925–1929), Всеволод Ганцов відбув свій перший строк ув’язнення – вісім років таборів.

Тривалий час його тримали на біломорському острові в камері суворого режиму Савватіївського політізолятора. На волю мав вийти в серпні 1937-го, але... Не випустили й причини не пояснили. Наприкінці травня 1938-го Ганцову оголосили рішення Особливої наради – додали ще вісім років таборів за «контрреволюційну діяльність».

«Загалом в ув’язненні та на засланні я провів понад 22 роки, – писав Ганцов Голові Президії Верховної Ради СРСР Ворошилову у 1957 році. – …за приналежність до організації…якої взагалі не існувало. Це призвело до життєвої катастрофи. Перервалась моя наукова кар’єра. Усе, що відбулося зі мною, завжди сприймав абсолютно незаслуженою несправедливістю.

Зараз я немічний і не маю засобів до існування. Мені відмовлено в пенсії через брак стажу роботи…».

1958-го його реабілітують за 16 років таборів і заслання та призначать мізерну пенсію.

Після повернення в Україну Ганцов займався наукою, проте на постійну роботу його не брали. Він розробив сучасну класифікацію діалектів української мови. Досліджував проблеми міжмовних зв’язків.

Український інститут національної пам’яті

Авторові цих рядків - дослідникові теми політичного терору в СРСР - кремлівська влада кілька років тому заборонила в’їзд на територію Російської Федерації. Такі самі проблеми мали й київські публіцисти Василь Овсієнко і Микола Хрієнко. Абсурдні «покарання» творчих людей попервах здавалися смішними і, м’яко кажучи, дивними. Кортіло навіть керівного чинушу, що сидить під рубіновими зірками, порівняти з хрестоматійним песиком, який у відомій байці Крилова втішався: «Вот то-то мне и духу придает, что я, совсем без драки, могу попасть в большие забияки».

Проте згодом дивацтва набули ознак діагнозу: божевільні плани можновладців сусідньої держави - правонаступниці СРСР - вилилися в агресію проти суверенної України. І тут уже недостатньо літературно-медичних порівнянь. Зазирнімо в історію - у сумнозвісні часи, коли інтелектуальну й духовну еліту 1920–1930 рр. накрила свинцева злива Великого терору.

У риториці тогочасних більшовицьких окупантів так само були до болю знайомі ярлики - українців називали «націоналістами» й «фашистами»...

Рідкісний виняток у вакханалії масових страт 1937–1938 рр. - доля вченого Всеволода Ганцова. Він відбував покарання в Соловецькій тюрмі й дивом «пройшов між кулями», не потрапивши до розстрільних ям Сандармоху, в які було скинуто багатьох його співвітчизників і однодумців. Утім, і цей «воскреслий з мертвих» політв’язень не врятувався згодом від повільного знищення, що засвідчує, зокрема, архівний документ, покладений в основу пропонованої статті. Письмова заява В.Ганцова з проханням про реабілітацію, надіслана в березні 1957-го голові Президії Верховної Ради СРСР Клименту Ворошилову, викриває разюче беззаконня й сваволю влади, що десятиліттями панувала в імперії - червоній не лише кольором прапора, а й безневинно пролитою кров’ю.

Успішному перспективному вченому ленінці-сталінці безжально зламали кар’єру наприкінці 1920-х, коли його заарештували у сфабрикованій справі «Спілки визволення України» («СВУ»). Мовознавець від Бога, дослідник автографів Кобзаря, редактор академічного Російсько-українського словника (1925–1929), Всеволод Ганцов відбув свій перший строк ув’язнення - вісім років - «від дзвінка до дзвінка».

Тривалий час його тримали на біломорському острові в камері суворого режиму Савватіївського політізолятора. На волю мав вийти в серпні 1937-го, але... Не випустили й причини не пояснили. Тоді ж таки розпочалася горезвісна «чистка» виправних установ (і, власне, всієї країни) від «контрреволюціонерів». Особливі трійки поспіхом підписували розстрільні протоколи й відправляли тюремні етапи на страту. Серед «соловчан», чиє життя обірвали кулі, відомі письменники, вчені - аристократи духу Микола Зеров, Микола Куліш, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Степан Рудницький, Матвій Яворський... Всеволода Ганцова оминула їхня лиха доля: його прізвища не внесли до протоколів (можливо, через письмові протести в’язня, на які затрималася відповідь з Москви). Тільки наприкінці травня 1938-го, коли апогей масових репресій минув, українцеві оголосили рішення Особливої наради - додали ще вісім років таборів за ту саму «контрреволюційну діяльність».

Рядки з життєпису

Перш аніж цитувати заяву Всеволода Михайловича Ганцова, зазирнімо в його біографію. Народився 7 грудня 1892 р. в Черніговi. У 1916-му закінчив історико-філологічний факультет Петербурзького університету. Академік Олексій Шахматов залишив талановитого випускника при виші професорським стипендіатом на два роки. Під керівництвом знаного лінгвіста Ганцов готував наукові праці з української й російської діалектології та історії мови. З 1 жовтня 1918 р. на нього чекала робота в Київському університеті, а з лютого 1919-го - в Українській академії наук, де учень Шахматова буде постійним членом і секретарем Комісії зі складання академічного Словника живої української мови (керуватиме комісією у 1920–1929 рр.).

Наукова кар’єра стрімко винесла талановитого вченого на європейську орбіту. З грудня 1927-го по лютий 1929 р. Ганцов перебував у відрядженні за кордоном - працював із професорами Берлінського і Гамбурзького університетів, в інституті при Сорбоннi в Парижi. Брав участь у роботі І Міжнародного лінгвістичного конгресу в Нідерландах. Повернувшись в Україну, обіймав посаду професора Київського інституту народної освіти, був науковим співробітником ВУАН. Його дослідницьку сумлінність і самовідданість високо цінував академік Агатангел Кримський. А за свідченням академіка Віктора Виноградова, від Ганцова, як багатообіцяючого вченого з широким науковим кругозором, «можна було чекати праць великої наукової ваги». Та, на жаль, у лихі часи диктатури більшовицьких парткомів нічого не важили ні енциклопедичні знання вчених, ні саме їхнє життя.

У серпні 1929-го Ганцова звинуватили в причетності до міфічної «Спілки визволення України». На суді він заявив, що про цю організацію ніколи не чув, а кілька його зустрічей з емігрантами в країнах Європи мали приватний характер. Проте чекістам і тогочасній «феміді» був конче потрібен хто-небудь на роль зв’язкового із «закордонним центром «СВУ» (мовляв, із цією метою Ганцов і використав своє наукове відрядження). А далі - позбавлення волі на перші вісім років...

«Не жди сподіваної волі...»

У 1938-му репресований оскаржив призначене йому повторне покарання. До найвищої прокурорської інстанції СРСР Ганцов писав, що майже дев’ять років він безвихідно перебуває в умовах суворої ізоляції, нічого контрреволюційного не вчинив, жодного додаткового слідства в його справі не було... Просив скасувати постанову Особливої наради як таку, що порушує радянську законність. Та лише в січні 1940-го в’язневі тепер уже Локчинського виправно-трудового табору в Комi АРСР надійде відповідь на його скаргу: підстав для перегляду справи немає. Отож і друге покарання «недостріляний» відбуде «від дзвінка до дзвінка». На волю вийде лише в грудні 1946-го, провівши за ґратами і за колючим дротом безперервно 17 років і чотири місяці.

Повернувся професор з північних таборів до Запорізької області, де мешкала його 80-річна мати й працювала в агротехнікумі сестра. Та невдовзі, шукаючи роботу за фахом, мусив знову податися з берегів Дніпра до чужих понурих країв - на береги річки, що російською так і зветься - «Серая» (це в місті Александров у Володимирській області). Звідти вирушив до Казахстану і знову повернувся до Александрова. На нетривалий час йому запропонували посаду позаштатного співробітника Інституту російської мови АН СРСР, але в грудні 1949-го повторно кинули за ґрати - до Володимирської тюрми. Слідчий допитував Ганцова про те саме, що і 20 років тому. Арештант поцікавився, чому його судять у старій справі. Уповноважений, що прибув з Москви, милостиво пояснив: «Якби ми могли інкримінувати вам щось нове, ми б вас судили i дали б вам строк. А так вас висилають як соціально небезпечний елемент».

І вислали професора до Сибіру на невизначений строк... Наприкінці квітня 1950-го без вини винуватого відправили етапом через Горький і Кіров до Красноярської пересильної в`язниці. Звідти пароплавом - іще далі на північ, у селище з характерною назвою Караул. В Усть-Єнісейському районі Таймирського національного округу вчений проживатиме до жовтня 1954-го як політпоселенець під гласним наглядом, а потім іще майже два роки працюватиме старшим бухгалтером райзаготконтори.

«Всего в заключении и в ссылке на Крайнем Севере я провел более 22 лет, - написав Ганцов у Москву Ворошилову. - Эта тяжкая кара постигла меня за мои «преступления» и за принадлежность к организации «СВУ»... Лишь после суда из разговоров с другими моими сопроцессниками я узнал, что организации «СВУ» вообще никогда не существовало, что она была фиктивной. Все без исключения осужденные по процессу лица, в том числе и те, которым приписывалась роль лидеров... говорили, что организации «СВУ» не было, что они подтвердили возводимую на них напраслину лишь потому, что вынуждены были к этому вымышленными показаниями других заключенных, данными под давлением следственных органов.

...Осуждение за принадлежность к организации, к которой я не принадлежал и которой вообще не существовало, явилось для меня причиной полной жизненной катастрофы. Прервалась моя научная карьера. Более двадцати лет моей жизни прошли в заключении, в ссылке и скитаниях. Все, что произошло со мной, всегда воспринималось мной как величайшая и совершенно незаслуженная несправедливость. Я всегда рассматривал себя и чувствовал себя не преступником, а жертвой беззакония. Сейчас я стар (мне идет 65-й год), я немощен и не имею средств к существованию. Все же мне отказано в назначении пенсии по старости из-за недостаточного стажа, а между тем почти 8½ лет я работал в лагере и более 6 лет провел на Крайнем Севере, где один год работы засчитывается за два года. Но мне говорят, что на меня северные льготы не распространяются»...

Інтелігент не вимагав для себе чогось захмарного - просив лише про реабілітацію, скасування судимості й поширення на нього «північних» пільг. І додав наприкінці: «В настоящее время у меня нет документов, подтверждающих факт моего нахождения в заключении и в ссылке. Справка об освобождении из Усть-Вымского Исправительного трудового лагеря 20 декабря 1946 года была отобрана у меня 17 декабря 1949 г. в г. Александрове при вторичном аресте и возвращена мне не была. При выдаче мне паспорта Усть-Енисейским РОМ МВД Красноярского края 15 октября 1954 г. в поселке Караул я также не получил никакой справки относительно прекращения ссылки и мне не было сообщено, на основании какого указа или распоряжения я освобождаюсь от дальнейшей ссылки».

Вперше у президії

Восени 1956-го Всеволод Ганцов повернувся в Україну. Жив у Чернігові, в однокімнатній квартирі з небогою покійної дружини (її звели в могилу радянські табори). Коли вченого запросили до Ужгорода на Всесоюзний з’їзд мовознавців як почесного гостя, делегати тиснули йому руку: «Ви - наш воскреслий із мертвих навчитель! Ми виховуємося на Dаших працях!». У президії з’їзду він сказав головуючому - онукові Льва Толстого, очільникові радянської лінгвістики: «Ось - уперше сиджу в президії...», на що той відповів: «Зате дивіться, як вас усі люблять!». А потрапив на сцену колишній в’язень за свій блискучий виступ з посутніми зауваженнями до актуального дослідження. Тоді делегати влаштували Ганцову п’ятихвилинну овацію, після чого головуючий обняв розчуленого промовця і повів до президії зі словами:

«Радий, невимовно радий, Всеволоде Михайловичу, вашому тріумфові! Тріумфові «українського Шахматова».

Успіх успіхом, а засобів до існування вчений майже не мав. У січні 1957-го він надіслав листа генеральному прокуророві СРСР, назвавши те, що з ним сталося після 21 серпня 1937 р., суцільним беззаконням... Відповіді, звісна річ, не дочекався. Наступну заяву, як уже відомо, написав Ворошилову.

Нищівна пенсія

Саме так - нищівною пенсією - назвав автор статті у Вікіпедії частково відновлену справедливість: Ганцова у 1958-му реабілітували тільки за 16 років таборів і заслання, призначивши йому мізерну пенсію за віком. П’ятдесят два (!) карбованці на місяць як колишньому бухгалтерові.

А реабілітації у справі «СВУ» репресований так і не дочекається. Відповідне рішення пленум Верховного суду УРСР ухвалить лише в серпні 1989-го.

До останніх років життя Всеволод Михайлович братиме активну участь у лінгвістичних конференціях, готуватиме до друку наукові праці. Упокоївся він за «розвиненого соціалізму» (себто за часів брежнєвського застою) 1979 р. Похований у рідному Чернігові.

Можна лише гірко шкодувати за тим, чого не встиг зробити в розквіті творчих сил цей надзвичайно обдарований учений. І такий самий жаль - невимовний, вселенський, за сотнями тисяч селянських, робітничих, інтелігентських душ, яких накрила в СРСР свинцева злива комуністичного терору...

Політичні авантюри й соціальні вибухи, як учить історія, неминуче обертаються катастрофами життєвими... Хай же знання минулого червоної імперії і засвоєні уроки з нових загарбницьких замірів Кремля допоможуть нам проявити громадянську зрілість, мужність і зберегти тверезий розум? - щоб попри отруйну пропагандистську брехню новітніх окупантів і нав’язливе брязкання зброєю гідно витримати важкі випробування нашого сьогодення.

Сергій Шевченко

• < Попередня
• Наступна >