Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


350-річчя Тиниці і... Конотопської битви

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 
Цей парадокс в назві нашого нарису  викликаний тим, що майже в усіх довідниках радянського періоду повідомлялося про 1659 рік як час заснування Тиниці, жодним словом  не говорячи про обставини цієї події, а про Конотопську битву , яка відбулася саме в ті дні, навіть в грубезній 2-томній „Історії СРСР” під редакцією академіка Б.Грекова не сказано жодного слова, втім як і в іншій історичній та довідниковій літературі. Знаменитий козацький  літопис Самовидця про Тиницю, а це була дійсно перша письмова згадка про неї, пише так:”І так тії трактати скончавши, просто под Конотоп притягли и зараз спод Тиници подїзд добрій виправили, где пришовши на переправу в селі Сосновці, немал през цілій день міли потребу, где язика взяли, а люд московській не достал язика.” (В перекладі з староукраїнської слово през означає протягом, а потреба – битву, сутичку.) Мова тут іде про події , що передували самій битві та її початку. Отже, говориться тут про Тиницю, як уже всім відоме село, яке, на нашу думку, до 1659 року налічувало уже не один десяток років від дня свого заснування.
 
Але про це трохи згодом.   

На той час пройшло всього кілька років після смерті Б.Хмельницького, і Україна, внаслідок внутрішніх і зовнішніх причин, переживала період нестабільності. Особливу небезпеку для гетьманського уряду становила збройна опозиція, таємно підтримувана Москвою, очолювана полтавським полковником М.Пушкарем. На початку червня 1658 року гетьману І.Виговському вдалось розгромити під Полтавою війська заколотників, а сам їх ватажок загинув у тій битві. В серпні  того ж року на Лівобережжя вводиться корпус бєлгородського воєводи Г.Ромодановського, що пришвидшило дипломатичні переговори з польським королем, наслідком яких стало підписання в Гадячі угоди, відповідно до якої на карті Європи появилася (втім ненадовго) триєдина польсько-литовсько-українська федеративна держава - Річ Посполита (республіка). Кожна з її частин мала власний уряд, фінанси, військо. Повідомляючи про цю подію, І.Виговський запропонував московському цареві приєднатися до згаданої унії, і на таємній нараді в лютому 1659 року в палатах царя погодилися з тим, що з Україною можна було б укласти угоду на основі Гадяцького договору, правда, тільки двосторонню, без поляків і литовців. Тим часом на кінець 1658 року війська Г.Ромодановського були вибиті з Лівобережжя.

Переговори з українською стороною було доручено боярину О.Трубецькому, якому,  для більшої переконливості, виділялося в розпорядження майже стотисячне військо, що згодом об’єднається з військами Г.Ромодановського. Ось це „посольство”, як тільки воно перейшло кордон, зустріли козаки Ніжинського ( в тому числі Бахмацької сотні) і Чернігівського полків, очолювані Ніжинським полковником Григорієм Гуляницьким. Однак сили були нерівні, й  Гуляницький,  давши бій, відступив у Конотоп, в якому, з п’ятитисячним загоном козаків, і витримав безпрецедентну, понад дванадцятитижневу облогу стотисячного війська. Словами того ж Самовидця: „...облегши Гуляницкого в Конотопі, от проводной недели аж до святого Петра держал в обложеню недель з дванадцять , розними способами достаючи – так приступами частими, яко підкопами и кгранатами великими, промисел чинячи.А наостаток, хотячи коло города ров засипати, вал перед собою військо гнало, у ров землю сипячи, але тую землю обложенци вилазками в город Конотоп носили, и с того собі вал приболшовали, в которых  то приступах боярин князь Трубецькій много людей потратил”.

Тим часом гетьман Іван Остапович Виговський сконцентрував в районі Ніжина велике (60000 чол.) угрупування козацьких й союзних військ і (цитуємо знову літопис Самовидця) „...маючи при собі Нурадин султана, притяг з войсками на Крупич поле ( тепер село поблизу Ічні) где й хан з великими потугами орд прибыл до него юня „24”. И там гетман Виговскій зо всею старшиною,а полковники и сотники зо всею черню присягали хану кримському на том, жеби його не отступать, так же і хан  з султанами и усіми мурзами присягал козакам , жеби їх не отступити в той войні як ударяться з войском московским”. Саме після цієї взаємної присяги об’єднане військо і пішло, через Тиницю, на Конотоп.

Події розвивалися стрімко. Як уже згадувалось вище, гетьман з ходу атакував п’ятнадцятитисячний загін московитів, що обороняли Соснівську переправу, і відтіснив його за річку, пославши навздогін кінноту. Татари при цьому залишились в засідці. На допомогу відступаючим князь О.Пожарський висунув основні сили, після чого гетьман, імітуючи відступ, наказав відійти на вихідні позиції. За ними кинулись головні сили московитів і ... потрапили в пастку. Як тільки основна кількість наступаючих переправилась на протилежний берег річки, по них, із засідки, вдарили татари . Одночасно українські козаки зруйнували переправу, а нижче неї загатили річку. Вода розлилася по заплаві річки і унеможливила повернення московської кінноти на свої вихідні позиції.  Помітивши бій на переправі,  з Конотопа ударили і знесилені козаки Гуляницького. Ось так, „цвіт московської кінноти,-  писав видатний російський історик С.Соловйов,- загинув за один день, і вже ніколи цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська”. Сталося це 29 червня 1659 року.   

За різними оцінками, в Конотопській битві загинуло від 30 до 60 тисяч царських ратників, попали в полон і багато воєвод – князі Пожарський,  Львов, Ляпунов, брати Бутурліни та інші. А князя С.Пожарського, за наказом хана Мехмеда IV Гірея, було страчено прямо на полі бою. Причиною тому стало те, що він, як писав С.Величко, „ ...розпалений гнівом, вилаяв хана за московським звичаєм і плюнув йому межи очі. За це хан роз’ятрився і звелів тут же перед ним відсікти князеві голову”. Видатний український історик Самійло Величко, який 14 років працював в Батурині в Генеральній канцелярії, про що говорить і меморіальна дошка на її приміщенні , так прокоментував згодом ту подію : ”З тої поразки міг утекти хіба той, хто мав... крилаті коні.” Звістка про поразку під Конотопом викликала в Москві справжню паніку. Ось як уже згаданий С. Солов’йов писав про це: „..Царська Москва затремтіла за власну безпеку, з наказу царя люди всіх станів поспішали на земляні роботи для укріплення Москви. Сам цар з боярами раз у раз приходили дивитися на ці роботи. Мешканці околиць зі своїми родинами й майном наповнили Москву, пішла чутка, що цар виїздить за Волгу, у Ярославль...”

Та тривога була марною. Наш славний І.Сірко, не бажаючи посилення влади гетьмана, спочатку ударив на кримські улуси (села), і татари поспішили повернутися в Крим рятувати свої сім’ї  та майно. Воістину доблесний воїн і одночасно короткозорий політик! За тим послідував напад на Чигирин, відновились внутрішні чвари серед старшини,  і гетьману стало не до продовження війни, а там відібрали у нього і булаву, залишивши Київським полковником. А невдовзі, за намовою тих же земляків, поляки розстріляли славного соратника Богдана Хмельницького, Івана Остаповича Виговського, його однодумця і генерального писаря. Так  було втрачено наслідки блискучої перемоги під Конотопом...

Б.Киричок, краєзнавець

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове