Цьогоріч минуло 160 років від дня народження Панаса Яковича Рудченка (1849-1920), класика української літератури, більш відомого широкому загалу під іменем Панаса Мирного.

Народився він в оспіваному великим Гоголем  Миргороді, Полтавської губернії. в сім”ї  дрібного чиновника. Там же, на Полтавщині, здобув і освіту, навчаючись в Миргородському, а потім Гадяцькому повітовому училищі, яке і закінчив в 1862 році. І одразу ж після навчання почалися наповнені рутинною і нудною роботою будні дрібного чиновника. Сповнений романтичних мрій, обдарований юнак веде в ці роки щоденник, який розкриває нам його благородну мету зрозуміти і осмислити складнощі життя, дати їм власну оцінку. Визначальним для 16-річного хлопця став день, коли він отримав від брата Івана листа з портретом одного з вождів Коліївщини, Івана Гонти. Саме цей народний герой, оспіваний Т.Г.Шевченком, став для нього ідеалом борця за свободу і права українського народу, з якого він прагне брати приклад.

 

Перші вісім років юнак  працює в повітових казначействах Полтавщини, в тому числі в 1865-1868 роках в Прилуках, що входили тоді до складу Полтавської губернії. У 1871 році переїжджає до Полтави, в якій жив і працював до самої смерті, посідаючи різні посади, аж до її керівника, в губернській Казенній палаті. У 1914 році Панас Якович отримав чин дійсного статського радника, що відповідав військовому званню генерала, протягом життя був нагороджений кількома орденами. У 1915 році, в розпал Першої світової війни, коли відновились гоніння на українську культуру та її носіїв, полтавська жандармерія розіслала циркуляр, в якому, в числі іншого, вимагалось розшукати „видатного діяча українського руху, Панаса Мирного, який знаходиться тепер десь в Полтавській губернії і живе  в підпіллі”. Цей парадокс пояснюється досить просто – всі свої твори  він, байдужий до слави письменника, публікує під літературним псевдонімом, ніколи не розкриваючи його. Про це знала тільки сім`я письменника та найближчі друзі.

„Вся моя слава – Україна, якби я їй добра хоч на макове зерня приніс, це мені – і слава, я більшої не хочу...”

У 1872 році, за кордоном, у Львові, з`являються його перші твори, надруковані в журналі „Правда” і підписані псевдонімом Панас Мирний. Були це вірш „Україні” і оповідання „Лихий попутав”. Згодом в тому ж журналі виходять друком нарис „Подорож із Полтави в Гадяч” та повість  „П`яниця” про життя чиновництва. В ці ж 1874-1875 роки належав до підпільної народницької організації „Унія”.

Свій знаменитий соціальний роман „Хіба ревуть воли як ясла повні?” Панас Мирний пише у співавторстві з братом Іваном Біликом. Втім надрукувати його на батьківщині не удається, цензура не допускає до друку твір, написаний українською мовою, і тільки через 5 років, в Женеві, твір нарешті бачить світ.  Нарешті з середини 80-х років твори уже знаменитого на той час автора починають друкувати на Великій Україні. Саме тут, в альманасі „Рада”, який видавав М.Старицький, з`являються перші дві частини роману „Повія” та деякі оповідання. Це був майстерно написаний  роман про зубожіння селянства, трагічну долю жінки в буржуазному суспільстві, тож не дивно, що він  витримав ряд видань як до революції, так і після неї. По ньому, на кіностудії ім. Довженка, було знято також і кінофільм.

Роман давався авторові важко і тільки підтримка друзів допомогла йому успішно його завершити. Одним з таких вірних і компетентних товаришів був Василь Петрович Горленко, що проживав в ті часи в недалекій від Дмитрівки Ярошівці (тепер село Українське, Талалаївського району), випускник знаменитого університету Сорбонна в Парижі, тонкий цінитель мистецтва, видатний мистецтвознавець, до якого часто, за порадою, звертались українські письменники і художники. Саме ця дружба і привела в наші краї класика української літератури, про що трохи докладніше.
У 1883 році у Дмитрівці, на залізничному вокзалі, відбулася зустріч В.П.Горленка з Оленою Пчілкою, матір`ю Лесі Українки, про що він повідомив і свого друга в Полтаві, запросивши його зустрітись в Дмитрівці або в себе в Ярошівці. Панас Якович планував зустрітися з В.Горленком під час службової поїздки саме  в Дмитрівці у травні 1896 року. Однак через хворобу Василь Петрович не зміг приїхати до Дмитрівки, до якої з Ярошівки було 18 кілометрів, і ця зустріч відбулася тільки 11 (23) серпня 1896 року. Прибув Панас Якович до Дмитрівки з боку Бахмача о 9-й годині ранку і провів у друга в Ярошівці 7-8 годин, щоб в той же день, о 9-й годині вечора, потрапити в Дмитрівці на роменський поїзд. Про ту зустріч В.Горленко в 1901 році в листі до Панаса Мирного писав: „...Ніде, як у такому закутку як Ярошівка, не можна так вільно поговорити про мистецтво, про літературу, прочитати що-небудь Ваше новеньке, як читали ми над ставком.”

 Ставок той виблискує плесом і тепер, а від садиби Горленків уже і сліду немає...„Позаростали стежки-доріжки...”, як співалося в відомому дореволюційному романсі.             

                                                                                                  
Був Панас Якович письменником багатогранним – його перу належать романи і повісті, як названі вище, так і інші, чудові поезії  і драми „Лимерівна”, „У черницях”, „Перемудрив”, „Згуба”, „Спокуса”,в основі яких лежать соціальні  конфлікти.  Відомий він і як чудовий перекладач творів О.Пушкіна, О.Островського, В.Шекспіра, Г.Лонгфелло та нашого знаменитого  „Слова о полку Ігоревім”. Він все життя підтримував  тісні дружні та творчі зв’язки з багатьма діячами української культури – М.Старицьким. М.Лисенком,  М.Кропивницьким, Л.Українкою, М.Заньковецькою, М.Коцюбинським  та іншими. Як член комісії міської думи брав активну участь у спорудженні пам’ятника  Івану Петровичу Котляревському в губернському центрі.

Помер письменник 28 січня 1920 року в Полтаві, де і похований. З часом в його будинку відкрито літературно-меморіальний музей, а вулиця, на якій він жив, носить тепер  ім’я Панаса Мирного. У 1951 році в Полтаві споруджено пам’ятник цьому справді народному письменнику. В 1999 році Укрпошта вшанувала його світлу пам’ять випуском  художньої поштової марки. Не випадково сучасний наш класик, незабутній Олесь Гончар, справедливо писав про нього : ”Був він глибоким, був він правдивим, а те, що глибоке, те, що правдиве, те і вічно живуще”.