Йде перша декада серпня. Спека. Всі, хто має можливість і час , спішать на лоно природи, поспішають до води вдома чи їдучи до неї в далекі краї. Ось і до мене завітала  столична гостя, чотирирічна правнучка Даринка. Дідусь був „без краватки”, і допитлива дитина, опустивши очі долу, помітила на його нозі неприродно скалічений ніготь на великому пальці лівої ноги. Довелось пояснювати, що ту мітку поставив важкий військовий віз в перший день війни з Японією в серпні 1945 року.

 

 

 

А починалося все в квітні того переможного року. Несподівано (звичайно для нас, солдатів і сержантів Червоної Армії, що служили на Далекому Сході) дуже помітно поліпшилось харчування, політпрацівники почали  наголошувати на ганьбі поразки країни в російсько-японській війні 1904-05 років, настійливо пропонували вивчати розмовники з японської і китайської мов. Потім прийшов час бойових стрільб, денних і нічних маршів нашого 102-го гарматного артилерійського полку, які  скінчились на схилах височини, в кількох сотнях метрів вниз від якої протікав ручай, по якому і проходила лінія державного кордону. А з  протилежного боку стрімко піднімались вгору схили гори, що носила на наших картах колоритне ім’я „Верблюд”- осердя потужної смуги оборонних укріплень.  Наказано було готувати спостережні пункти і вогневі позиції, робити  розрахунки для стрільби з закритих позицій. Прибували все нові і нові з’єднання артилерії різних калібрів, які займалися тим же самим, що і ми. Вдень вели спостереження за суміжною територією, виявляючи вогневі точки і готуючи потужний удар по них, а вночі  ревли трактори і артилерійські тягачі, доправляючи на вогневі позиції „Бога війни” - артилерію та гори боєприпасів для неї. Категорично було заборонено запалювати чи включати  будь-який вогонь, і винахідливі вояки користувались трухлими рештками пеньків, вели машини і гармати в призначене ще вдень місце, тримаючи їх в руці і задкуючи  обличчям до водія,  який і орієнтувався по їхньому тьмяному мерехтінні. Густу темряву південної ночі борознили тільки міріади повсюдних тут  жуків-світляків.

 

Вранці 8 серпня особовий склад полку зібрали на протилежному від кордону боці височини і командир полку, підполковник Мартиненко, земляк з Дніпропетровська, зачитав наказ Й.Сталіна про початок війни з Японією, починаючи з наступної ночі. У наказі йшлося як про необхідність змити ганьбу поразки Росії в війні  1904-05 років і повернути втрачені території та Курильські острови, так і про наші зобов’язання перед союзниками по антигітлерівській коаліції допомогти розгромити  останнього агресора, взятими на Ялтинській конференції. Там Й.Сталін пообіцяв почати війну через три місяці після її завершення в Європі. Тепер та домовленість чітко виконувалась. Після мітингу дозволили всім бути вільними і займатись особистими справами. Написав листи додому, а потім приник до окулярів стереотруби – було цікаво спостерігати, тим більше що всі необхідні розрахунки для артпідготовки були вже зроблені, як на протилежному боці кордону, на „Верблюді” напівоголені японські солдати, обливаючись потом, вели якісь земляні роботи, удосконалюючи свої бойові позиції. Звичайно, ніхто в ту ніч не спав.

Був я тоді старшим сержантом, радіотелеграфістом, начальником радіостанції 6-ПК. Про те чудо радіотехніки, яке важило близько 20 кілограмів, солдатський фольклор влучно виразився – „Шість пека тре бока”, а характеризуючи радіостанцію більш високого рангу 13-Р, що обслуговувала полк і дивізію, констатував –„Тринадцять ер уже натер!”.

Але я умів також підготувати складні розрахунки, що вимагали знання логарифмів і деяких законів вищої математики, для стрільби батареї з закритої позиції, та коригувати її вогонь. Бо ж мав за плечима вісім класів шкільної освіти, завдяки чому і попав в артилерію, а командування, навчене гірким досвідом війни на заході, домагалось щоб кожен воїн мав кілька  воєнних професій, і міг, у випадку необхідності, замінити іншого.

І ось наступила ніч. Несподівано над Примор’єм пронеслася сильна злива з грозою. Отже, про підтримку авіації уже не йшлося, та й для артилерії це означало великі складнощі. Світало. Потужне угрупування артилерії за нашими спинами, по кілька сот стволів на кілометр фронту, мовчало. З боку противника почулись окремі постріли, звуки стрільби з автоматичної зброї, а потім поодинокі вибухи від стрільби самохідних гармат. В стереотрубу було добре видно, як в ранковій імлі по гребеню „Верблюда” прокрадаються якісь люди, зігнуті під вагою  ящиків на плечах, прямуючи до японського доту. Були то наші сапери з передових ударних і диверсійних загонів. Та вибух не завдав шкоди укріпленню, по ньому била, від підніжжя гори, САУ-152, саме така, що стоїть тепер у Дмитрівці, як пам’ятник  про Велику Вітчизняну війну. Тільки пізніше ми дізналися, що рішення про відміну артпідготовки було прийнято командуванням 1-го Далекосхідного фронту в зв’зку з несприятливими погодними умовами. Десь о 10–й ранку надійшов наказ – „ Вперед!” 

Весь наш взвод управління 5-ї батареї, на чолі з комбатом Литовченком, помчав  униз і влився в колону, що огинаючи „Верблюд”,  де вівся і далі бій, рушив на захід. Наказ – вирватись на оперативний простір, не звертаючи уваги на противника, що і далі оборонявся на укріплених позиціях. Ними займалися інші радянські війська. Біля  броду через ручай лежав, уже втративши свідомість, з прибинтованою до тулуба тяжко пораненою  рукою наш боєць, чомусь із снайперською гвинтівкою. Через якусь сотню метрів порівнялися з самохідкою, про яку уже згадував. Проти неї, загороджуючи дорогу колоні, стояв „Студебеккер” з снарядами і наша колона, розділяючись надвоє, огинала його з двох боків. Не маючи можливості йти вперед, вирішив проскочити  між двома підводами  назад. Не розрахував. Зачепило віссю і кинуло на спину, на ту радіостанцію. Одночасно відчув страшний біль і, коли підхопився на ноги, побачив, що колесо переїхало через ліву ногу. Відчув, як взуття наповнюється кров’ю, та було не до  зупинки і з’ясування  що трапилось з ногою, мусив мчати за товаришами вперед. Тільки пізніше, роблячи перев’язку, побачив, що колесо те, як бритвою, зірвало нігті, що і тепер своєю безформенністю нагадують про перший день тієї війни.

Через якусь сотню метрів, біля свіжої ще від нічної зливи калюжі, лежало двоє мертвих японських солдатів і офіцер, а ще через кілька кілометрів побачили першого мирного жителя, китайця,  що стояв з піднятим угору великим пальцем правої руки, невтомно повторюючи : „Шанго”, тобто „добре, чудово!” Потім цей жест ще довго супроводжував нас, як символ визнання сили і могутності Червоної Армії. Китайські села і міста в ті часи ще були оточені стінами, з вхідними і протилежними воротами. Майже все населення такого села виходило на його головну вулицю, утворюючи шпалери з обох боків вулиці і тримаючи високо піднятий великий палець руки все з тим же , знайомим уже і зрозумілим  нам  словом „Шанго”. Діти ж були зовсім голі. Були ми тоді молоді і дурні і  кидали тим дітям, з лафетів гармат і тягачів, прямо на землю трофейні галети і цукерки, з сміхом дивлячись, як вони, відштовхуючи один одного, часто падаючи в пісок, збирають їх на дорозі. (Втім колона і не могла зупинитись на марші). Як не дивно, ласощі ті були американськими і походили з їхніх складів, захоплених японцями десь на Філіпінах, перевезених ними сюди, в Маньчжурію і в свою чергу захоплених нами. Саме там я вперше спробував такий незвичний делікатес, як жувальна гумка, і не захопився ним.