Пригадується ще один випадок такої, молодої бравади, з якої зараз вже можна іронізувати, та ж тоді що було – те було. А згадалось своє, бо ж прочитав про подібне. Нещодавно відійшов у вічність Павло Загребельний, і преса продовжує друкувати матеріали про його життя і творчість. В одному інтерв’ю він якось сказав, розповідаючи про свою, тоді ще молодого офіцера, мобілізацію: „Хотілось ще стріляти, бо ж віз додому два чемодани, один з барахлом, а другий з пістолетами.”. Подібні почуття були не чужі й мені. Після війни я вступив на заочне відділення Приморської середньої школи, і відправляючись у1948 році на екзамени в Уссурійськ, прихопив з собою, „про всяк випадок”, пістолет. Спочатку навіть збирався взяти трофейний Маузер, та потім обмежився більш мініатюрним вітчизняним ТТ. В Уссурійську  мешкав у свого земляка з Дмитрівки Миколи Фурдака і одягався, звичайно, у цивільне, тим більше, що поряд був штаб округу і патрулів на вулицях міста вистачало. Та все обійшлося. На зворотному пішому, 36-кілометровому шляху, від станції Гольонка (Чернігівка, Хорол, Полтавка, Дмитрівка і т.п. – які приємні й знайомі назви в тому далекому краї!) і до гарнізону, в якомусь розпадку (ярку) розстріляв свій боєзапас, одержавши, втім сумнівне, задоволення, бо ж поряд не було глядачів, особливо у спідничках, щоб оцінили влучну стрільбу бравого вояки.

 

Наша 5-та армія наступала в напрямі Муданьцзяна, і за перший день боїв просунулась на 20-23 кілометри, цей темп війська не втрачали і в наступні дні. Полк, ведучи час від часу бої, практично весь час був на марші. Перевтомлені бійці, інколи засинали на ходу і, впавши на землю, продовжували спати. Таких підбирали, клали на спеціально  виділені на цей випадок  підводи і продовжували марш. Ті ж, хто міг десь примоститись на машині чи лафеті гармати, солодко спали, навіть бачили сни. Та й для них сон цей далеко не завжди кінчався добром. Василь Зінченко, наш земляк з Рубанки, куняв на причепі з снарядами. В якийсь момент пілотка впала з його голови і ще сонний боєць кидається за нею і попадає прямо під колеса багатотонної гаубиці, з’єднаної з причепом, яка і переїхала хлопця. Наступного дня поховали його під салют батареї, в якій він служив, на березі безіменної китайської річки.

   
На підступах до міста Ванцін розгорівся жаркий бій. В ньому молодший лейтенант з нашого дивізіону (прізвище забув) захопив з товаришами японський бойовий прапор і був нагороджений орденом Слави 3-го ступеня. А наводчик  гармати 5-ї батареї Копиленко Петро, наш земляк з тієї ж Рубанки, за влучну стрільбу одержав медаль „За відвагу”. День кінчався, скінчився і бій, дивізіон зайняв кругову оборону і без пригод провів там ніч. Тільки наступного дня, коли зійшло сонце, ми побачили,  що спали впереміжку з мертвими японськими солдатами, що полягли напередодні в тому бою, та розкиданими скрізь ворожими гвинтівками, кулеметами та  іншою японською зброєю. Згоріли в тому бою і кілька наших самоходок, озброєних 76-міліметровими, як і в нашій батареї, гарматами. Самоходки ті, відкриті зверху, просто вигоріли від гранат, закинутих зверху, зі схилу гори, японськими солдатами.

А якось, це було вже біля міста Мулін, наші війська, що далеко вирвались вперед, попали під удар своєї авіації. Не допомогли ні сигнальні ракети наших військ, ні радіозв’язок. Льотчики нібито вважали, що говорять з ними білогвардійці-семенівці, обзивали їх сволотою та іншими, більш солоними виразами. Можливо, хильнули перед вильотом. Про цей конфуз, а бувало на війні і таке, офіційно не повідомлялось, та солдатське „радіо” передавало, що тільки наших  поранених вивозили більше як на сотні автомашин. Казали, що те авіаз’єднання розформували, та кому від того стало легше? А нам і тоді повезло - на момент повітряного нальоту ми тільки наближались до міста і, отже, не попали в число „білогвардійців”.

Війна та була виключно маневровою. В якийсь момент нас повернули назад, щоб ліквідувати японський гарнізон , що залишився в своєму укріпрайоні,  тепер уже в нашому глибокому тилу, в районі станції Погранична, а потім і взагалі вивели з Маньчжурії, спочатку в район Краскіно, неподалік від знаменитого в ті часи озера Хасан, а потім станції Океанська поблизу Владивостока. Як виявилося, для підготовки до участі в Параді перемоги, а потім і перегрупування на нове місце дислокації поблизу міста-порту Находка. На станції Океанська здивувала величезна кількість людей в зелених англійських шинелях. Були це наші військовополонені, визволені союзниками з німецьких концтаборів і доправлені ними сюди кораблями, на батьківщину, оминаючи Африку і Азію. Тепер вони чекали тут на „фільтрацію” і часто нові, вже свої табори.

Довелося, на тій же Океанській , ще й пожежу гасити в оточуючій тайзі. Теж незабутнє враження!

8 травня 1945 року  закінчилася війна в Європі і 9 травня було проголошено у нас Днем перемоги, а трохи згодом, в Москві, було проведено Парад перемоги, репортаж про який і зараз часто  крутять на всіх каналах телебачення, особливо до чергового ювілею. На початку вересня того ж 1945 року закінчилася війна з Японією, тобто закінчилась Друга світова, і указом Президії Верховної Ради СРСР 3 вересня було проголошено Днем перемоги, а трохи згодом проведено і Парад перемоги у Владивостоці, в якому і я мав честь брати участь.

Що цікаво, „крапку” у Другій світовій війні, (і це, напевне, зараз мало кому відомо) поставив наш земляк – українець.  Акт про беззастережну капітуляцію Японії підписав від імені Радянського Союзу, за дорученням Й.Сталіна, видатний воєначальник і дипломат генерал-лейтенант Дерев’янко К.Н. Церемонія ця відбулася на борту американського авіаносця „Місурі” в Токійській затоці. Генерал відвідав також місто Хіросіму, і його інформація про наслідки атомного бомбардування американців дуже пригодилася при підготовці радянської атомної програми. А от самому генералу той візит укоротив віку – помер Кузьма Миколайович від променевої хвороби у 1954 році в 50-річному віці. Похований на престижному Новодівочому цвинтарі. Згадалося також ім’я ще одного земляка, харків’янина, полковника Авраменка.  Якось в журналі „Прапор” він опублікував свої спогади про церемонію капітуляції Квантунської армії Японії, де й він брав участь. Коли переговори скінчилися і був влаштований, від імені командуючого Квантунської армії генерала Ямади, обід, полковник, розчулений якістю страв, тихенько сказав сусіду по столу: „Як добре все приготоване! От аби ще карасі в сметані, то кращого й не треба!” Яке ж було його здивування, коли через якісь 20-30 хвилин ті карасі подали! Виявилось, що поряд з ним сидів начальник розвідуправління японців, який добре володів російською мовою і, звичайно, почув ту приватну розмову. Ну а „карасями” стали рибки ... з акваріуму.