Господи, за що мене караєш, за те, що я відмовила хлопцю, який мене кохав. Але я хоті ла, щоб все було добре, я боялася за нього, боялася, щоб йому не зробили зле, тому і вийшла заміж за другого, а тепер, мабуть за це, і страждаю тридцять перший рік. Страждають і мої діти, внуки. А все було не так.

 

Була колись молодою, не було і двадцяти, вийшла заміж, народила сина, через п’ять років доньку. З перших років сімейного життя почали будувати собі дім, спочатку добудовували собі дім в його батьків, та там ми були зайві, почалися лайки з його матір’ю. Я пішла з сином до своїх батьків, він прийшов слідом, уже в моїх батьків він почав показувати свій характер. Взяли землю під забудову. Помагали мої батьки грошима, силою, на одну зарплату жили, а друга ішла на будівлю. Так і жили, ростили дітей, але чоловік став все частіше заглядать в чарку, уже дійшло до того, що хотіла розійтись, та дочка стала плакать і говорить: “Мамо, у всіх діток будуть батьки, а в мене немає”. Пожаліла я тоді діток, а тепер весь свій вік страждаю сама. Діти вже мають свої сім’ї, своїх дітей, вони кажуть мені: «Кидай його». А як я кину хату, де положено стільки здоров’я, сили, то буде дітям, а як кину, то все піде клином, так як в його батьківській хаті, зробили притулище для гультяїв та п’яниць. А мій чоловік котиться все нижче і нижче до прірви, ніде не працює. Так і проходить життя, вже скоро п’ятдесят, а сімейного щастя так і не бачила, а як хотілося б, щоб всі діти: син з невісткою і внуком, донька з зятем і внучкой, батьки, рідні і друзі і той, кому віддала тридцять років сімейного життя, - всі зібралися за столом і провели вечір разом, без крику, матюків. Але це тальки фантазія, будуть привітання від дітей, онуків, батьків, від рідних, колег по роботі, від усіх знайомих, та не від нього. Ізлила трішки свою душу - вибачте. Але я ще надіюсь на щастя, і молю Бога, щоб моя доля не повторилась ні у кого. Хай береже вас Господь.