...Святкова вечірка наближалась до завершення. Я допомагала хазяйці квартири прибрати посуд. Залишившись з нею вдвох на кухні я, нарешті, наважилась і запитала:

– Таню, а хто цей сивий дідок?... Вибач... Він, наче, так і не старий, але... така сивина!

Тетяна подивилась на мене, кліпнула повіками з штучними віями, і на її обличчі з’явилась натужна усмішка.

– Він дійсно ще не дід... Не любить, щоб про нього розповідали і сам про себе нікому нічого не говорить. Він товариш мого чоловіка. Всі, хто його знають, називають Едельвейсом.

– А... – протягнула я. – Він скалолаз. Чи я помилилась?

– Знаєш що, коли ми з тобою залишимось удвох, то я тобі дещо про нього розкажу.

– Добре – відповіла я.

 

***

 

Едик туптався поблизу будинку, спалював цигарку за цигаркою і ніяк, ну ніяк, не наважувався зайти у під’їзд і подзвонити у двері з № 1 на першому поверсі.

Кілька років його вважали безвісти зниклим. І ось він повернувся. А як на це зреагує мати? Хоча їй акуратно зателефонували з військомата, так би мовити, підготували до зустрічі, та Зоя Петрівна сприйняла цей дзвінок, як розіграш. «Боже! Як же це тяжко! Як зробити мені крок до мами?» – розмірковував Едик і нарешті зайшов у під’їзд.

І не натиснув на кнопку дзвінка, а голосно сказав:

– Ма!

А далі все попливло у нього перед очима. Від відчував, як його кудись несли, чув розмови.

До тями його привів звіриний плач. Це був плач пораненого звіра.

Він лежав у залі, на дивані. Поряд на колінах стояла жінка і вила... вила...

– Ма! Я – живий, – сказав Едик, простягнув руку і доторкнувся до голови матері.

Виття скінчилось.

Заплакане, зморщене обличчя Зої Петрівни застигло, а потім вона запитала:

– Синку, ти хочеш їсти?

– Зроби мені міцного чаю, я його із сухарями поп’ю.

– Невже ти цим наїсися?

– Так. Це моя основна їжа. Ма! Я більше двох років знаходився у кам’яному мішку.



...Правду про війну розкажуть вам тільки відчайдушні.

Едик потрапив у десантно-штурмовий батальйон. Прилетів до Афганістану.

Через місяць з контузією опинився у полоні. Духи підлікували його. Все у свою віру хотіли обернути. Мову їхню трохи вивчив Едик.

– Ну, що ж – одного разу звернувся до нього дух, – будеш ти тепер у нас зватися Едельвейсом, бо проростеш крізь каміння квіткою.

Едика-Едельвейса вкинули у кам’яний мішок. Вирублена у гірській товщі камера-в’язниця. Зверху заглядало небо у закривалку-решето.

– Надумаєшся бути вірним Аллаху – скажеш. Ні - проростеш квіткою – прокричав душман.

Щоб не з’їхати з глузду, Едик пригадував дитячі віршики і пісні, згадував зміст прочитаних книг, прокручував в пам’яті улюблені кінофільми. Намугикував пісню: “Есть только миг между прошлым и будущим - именно он называется жизнь”.

Так минали тижні, місяці.

Одного разу, розплющивши очі після тяжкого сну, Едик нащупав біля себе квітку.

– Господи! Звідки ти взялася? – мовив до неї. Квітка ця була едельвейсом. – Хтось кинув тебе до мене, так?

Кілька разів Едика “прогулювали”.

Йому дозволяли по мотузяній драбинці, що опускалася у яму, вилізати на поверхню. Сльози струмком текли з очей на денному світлі. Затим в’язня клали на голе скелясте каміння, прив’язували до металевих стержнів, що були забетоновані у скелі. І жарився Едик під палючим сонцем.

– Скільки ж може терпіти людина? – сам себе запитував хлопець. А відповіді не було.

Минуло два роки страшного полону. Одного разу “прогулянка” чомусь занадто затягувалась. Ніхто до нього не навідувався, не приходив розв’язувати.

– Все. Кранти, – вирішив страждалець. Набравши у легені повітря, крикнув: “Господи! Змилуйся!”.

І був почутий. Його, непритомного, знайшли наші, побачивши з вертольота.

Доставили у госпіталь. Привели до тями. Лікували, опитували, вірили і не вірили його розповідям.

І все-таки повернувся Едик на Батьківщину, до мами. Посивілим, та дякувати Богу, при своєму розумі.

– Я живий, головне, що я живий, – сказав він мені після першої і водночас останньої нашої бесіди.



P.S. З етичних мотивів імена в оповідці змінені, місця подій не вказані.