Жінка йшла засніженою вулицею. Її білу пухову хустку вкрили маленькі сніжинки, що ще з ранку розпочали свій зимовий танок. І мороз того дня не був надто лагідним до одинокої перехожої- час від часу щипав жінку то за ніс, то за щоки.

Не помічала таких зимових любощів Раїса Тимофіївна, чи точніше, баба Рая - так літню жінку кличуть онуки. Раніше вони приїздили щоліта, але тепер не надто часто навідують стареньку. Ось і поспішає на пошту, аби подзвонити дітям та внучатам. Хоча й знає, що вони не надто чекають на цей дзвінок. Та вона й не ображається, бо добре розуміє, що сама винна в цьому. І ця провина стала довжелезним шлейфом, котрий тягнеться за нею ще з молодих літ.

 

...Перше кохання Раїса Тимофіївна зустріла в 16 років. Він був водієм автобуса, котрий прямував до райцентру. Вона - звичайною сільською дівчиною, з широкою посмішкою і карими очима. День їхнього знайомства був найщасливішим за все її життя. Жінка пам’ятає його до дрібниць. Ось переповнений автобус наближається до зупинки, у салоні немає місць, і їй доводиться прийняти пропозицію водія сісти поруч з ним. Дівчина сором’язливо дякує і мимоволі кидає на нього свій вдячний погляд. Його обличчя чомусь видалось їй рідним і знайомим, хоча раніше вона ніколи його не бачила. По дорозі вони розговорилися, хлопець сказав, що його звуть Василь, що сам не місцевий і тут лише на декілька місяців. А потім мусить іти служити до війська.

- А можна, я тобі писатиму? - раптово і неочікувано для самої себе запитала Рая. Її обличчя враз спалахнуло, руки тремтіли, а очі ошарашено дивилися на Василя, котрий від несподіваного запитання розгубив усі свої жарти, якими до цього розважав дівчину.Таким було їхнє перше побачення. Далі пішли зустрічі, нічні прогулянки сонними вузькими провулками, перші поцілунки, ніжні дотики світанків, котрі лагідно приймали їх у свої обійми. Рая була щасливою. І здавалося, що так має бути вічно. Та життя розпорядилось інакше. Незабаром Василя призвали в армію, і жіноче щастя безжально розбилося об життєві пороги. Листи від Василя надходили все рідше і рідше, а коли дізнався, що Рая чекає від нього дитину, взагалі перестав писати. Жінка заспокоювала себе, думала: “Закінчить службу, повернеться і все буде добре, адже він кохає мене”. Минали дні, тижні, а вона все вірила-чекала, що колись її Василь обов’язково буде поруч. Ось-ось зайде до хати, з величезним букетом її улюблених ромашок, пригорне до себе і закружляє у шаленому танці їхнього кохання. Невдовзі жінка народила донечку, її життя наповнилось новими турботами. Всю свою любов вона віддавала новонародженій Наталі. Коли вперше взяла немовля на руки, відчула, як б’ється в грудях його маленьке серце, зрозуміла, що мусить зробити все, аби донька була щасливою, мала повноцінну родину, щоб її ніколи не торкнувся людський осуд. Мабуть, тому й прийняла пропозицію Сергія вийти за нього заміж. Він був її сусідою і ще з юності безтямно в неї закоханий. Вона ж ніколи не звертала уваги на його освідчення та квіти, які Сергій щодня приносив до її дверей. Але тепер жінка не мала іншого вибору - Сергій був єдиним, хто міг стати для доньки батьком, а для неї опорою і підтримкою. Вирішила: “Дарма, що я не зможу його покохати, головне, що він любить мене і мою Наталочку, а решта не має значення”. А він і справді любив Наташу. Водив до дитсадка, до школи, робив усе, аби дівчина була щасливою. Наталка мала все, про що багато дітей можуть тільки мріяти. Найкращий одяг, іграшки, батьківську підтримку і мамину любов. Саме такого майбутнього Раїса хотіла для доньки. І мабуть, недаремно вийшла за нелюба, впустила його в свій дім, але в серце так і не змогла.

Минали роки. Після закінчення школи Наталка вступила до інституту. Там зустріла свою долю, через рік відгуляли весілля, а незабаром Наталка народила сина. Баба Рая з дідом Сергієм допомагали няньчити онука, частенько забираючи його до себе, аби молоді могли побути вдвох. І все було ніби гаразд: донька-красуня, онучок на славу, та й Сергій був завжди поруч, підтримував і розумів у всьому. Але щось не давало жінці спокою. Все частіше згадувала минуле, перебирала в пам’яті все те, про що довгий час намагалась забути. Якби вона тільки знала тоді, що ці спогади можуть перевернути все її життя, знищити те, що з таким трудом вдалося збудувати протягом довгих літ. Може, нічого б і не сталося, якби не той злощасний лист, котрий Раїса Тимофіївна знайшла в поштовій скринці.

- Це він, - Василь. - промайнуло в голові, тільки-но взяла в руки конверт. Той самий, який подарував ій найцінніше - доньку. Жінка відразу ж впізнала його почерк. І на душі стало спокійно і затишно. Вперше за довгі роки чекання. Відразу ж згадалося все: його обличчя, голос, посмішка і лагідні блакитні очі.

“Привет, любимая Раечка!

Извини за долгое молчание. Знаю, тьі обижена и сердита на меня, но поверь, я не мог поступить иначе. После моего возвращения домой из армии, сразу же решил ехать к вам с дочкой, но судьба распорядилась иначе. Прямо с вокзала меня забрала «скорая». В больнице обнаружили сердечную недостаточность, Два года жил на одних лекарствах и думал, что все - конец. Мама дни и ночи просиживала около моей постели. Я не хотел, чтобы тебя ждала та же участь. Я не знаю, сколько еще мне суждено прожить на зтой земле, но я хочу, чтобы ты знала, что я ждал и любил только одну тебя...”

Жінка плакала... Сльози цівками котилися по обличчю і солоними крапельками торкалися вуст.

«Як пояснити все Сергію? Як розповісти правду донці?» - подумки картала себе запитаннями жінка. На жодне з них не було відповіді. Та одне було ясно: вона повинна щось робити. Але що? Серце просило бодай краплинку тієї примарної юнацької любові, а розум підказував, що варто лишити все, як є.

Та чи не занадто часто за своє життя вона слухала розум, заглушуючи голос серця, яке так і не змогло більше покохати.

- Я розповім правду, а далі - хай що буде.

Не пам’ятала, як підійшла до телефону, набрала номер Наталчиної мобілки, і лише голос доньки повернув її в реальність.

- Алло, алло, - стурбовано відповідали на тому боці.

- Наталю, це мама. Я маю сказати тобі щось дуже важливе, терміново приїжджай, - крізь сльози сказала жінка.

- Мамо, що з тобою, чому ти плачеш, щось з татом? - сипала запитаннями Наталка.

- Доню, я хочу щоб ти знала: Сергій - не твій батько, - зненацька перебила доньку мати.

Ця фраза пронизала дівчину наскрізь. Неначе тисяча голок в одну мить встромилися в її серце. Ледь дочекавшись кінця робочого дня, дівчина помчала до отчого дому. Слухаючи мамину сповідь, довго не могла прийти до тями, питання одне за одним народжувалися в її голові, утворюючи нерозривне коло, з котрого не було виходу. Як жити далі? Чому мама так довго мовчала? Як можна прийняти в серце чоловіка, якого ніколи не бачила, він не водив її до школи, не брав з собою на рибалку, в походи, вона ніколи не забиралась до нього на коліна і не засинала в його обіймах. І до вівтаря вів її Сергій, а не той чужий чоловік, котрий зрадив і покинув напризволяще. Як вона може після цього полюбити його і назвати татом?

- У мене є тато, а твій донжуан мені чужий, - сказала Наталка і грізно грюкнула дверима, коли мати запропонувала разом з нею навідати Василя. Жінка розуміла, що чинить дурницю, що можливо, жалкуватиме про це до кінця життя, але все ж зважилась на зустріч з минулим. Заставши Василя прикутим до лікарняного ліжка, повернутись назад уже не змогла. Та й не хотіла вона повертатись. Бо поруч з тим ліжком відшукала те, чого так довго не могла знайти. І дарма, що на жіночі плечі випав такий важкий тягар - вона обов’язково вистоїть, адже в серці тепер палає той невмирущий вогник кохання, а воно, як відомо, долає все.