Останні публікації
- У Бахмачі прийняли 20 пологів, хоча лікарня і не мала відповідного договору з НСЗУ
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Доріжка
- Деталі
- Категорія: Історія з життя
- Опубліковано: П'ятниця, 02 травня 2008, 10:59
(оповідка)
Усякому назначена
своя путь-дорога...
О.Шишацький-Ілліч
своя путь-дорога...
О.Шишацький-Ілліч
Вишні дозрівали в садку. Галинка обдивлялась деревця і думала: «Як дозріють ягоди, то ми з мамою зваримо, дасть Бог, перше післявоєнне варення».
— Галинко! Здрастуй! — почувся чоловічий голос.
Дівчина від несподіванки здригнулася. Такий знайомий тембр. Озирнулася. За плетеним забором стояв Микола. Побігла до нього, не звертаючи уваги на кропиву, що безжально обпікала ноги.
— Миколо! Господи! Живий! Тебе й не впізнати. Заходь, Миколо, до хати.
— Ні, Галю! Дякую. Іншим разом. Ти мені води дай попити.
— Зараз, Миколко, принесу.
Галинка побігла до хати. Налила у глиняний кухоль води і бігцем до Миколи. Вода хлюпалась, і ситцеве пляттячко змокріло.
Хлопець жадібно пив. Напившись, подякував:
«Найсмачніша вода, Галю, з нашої місцини. Хоч вір, хоч не вір. Вибач, що не заходжу. До мами йду. Вона ж у сусідньому селі. Нашу хату німці спалили. Мама писали. Так вона у родичів живе. А від батька вже більше року немає ніяких звісток. Бувай, Галинко, здорова. Я обов’язково зайду.
Галина не дивилась йому вслід. Знала народну прикмету: не можна дивитися у спину людині, яка йде.
* * *
Моя триюрідна бабуся Галя була схожа на посивілу дівчину. Коси білі-білі. Обличчя смаглявеньке. Очі, як терен. Невеличка, струнка. Одягнена завжди була у вишиту сорочку, чорну спідницю.
Я часто провідувала її. Хата у неї невелика, охайна.
Одну кімнату займав саморобний дерев’яний ткацький верстат. Бабуся Галя майстерно ткала рушники, доріжки, скатерки, ковдри, килими. Місцеві жителі та й не тільки робили їй замовлення.
У бабусі завжди в буфеті були свіжі яблука й цукерки. І хто б коли не зайшов до неї, всіх пригощала.
Я любила сидіти в ткацькій кімнаті і дивитися на вправні руки ткалі та чудове переплетення ниток на полотні.
Одного разу під лавою я побачила чималого діаметру тканий сувій. На полотні чергувалися сім різнокольорових рядків і сім білих. Я запитала бабусю, хто замовив таку довгу доріжку.
— Мій чоловік, — почула у відповідь.
— ?..
Мене ошелешила ця відповідь! Адже я знала з розповідей моїх рідних, що ні чоловіка, ні дітей у неї немає.
Я зніяковіла і почервоніла. Бабуся Галя глипнула на мене та й мовила: «Це нічого, що ти поцікавилась. Так воно, бачиш, у мене склалося. Вийшла я після війни заміж за Миколу. Він у сусідньому селі оселився з мамою, бо хату їхню спалили німці. А зраділа ж я була, коли у 45-му живим його побачила. Повернувся з фронту. Ми з ним побралися. Сім днів були разом. А на восьмий каже: «Піду, Галинко, маму провідаю та й справи деякі ще владнати треба».
Я йому гостинців для мами налаштувала. Поцілував він мене та й пішов. На третій день він повинен був повернутися. Пройшов і четвертий день, і п’ятий — його немає. Пішла я тоді до його матері. Приходжу та й питаю: «Де Микола?» Мати подивилася на мене здивовано та й відповіла: «Не приходив до мене Микола опісля вашого весілля».
Я в сльози. Розказала, що він п’ятий день як пішов з дому сюди, до неї. Де ж він подівся?! Недобре так серце у мене занило. Почали ми по людях ходити та питати, чи не бачили вони Миколу. Ні, ніхто не бачив. Заявили в міліцію. Почали розшук, та ніяких тобі слідів. І в лісі шукали, і в річці. Так у муках чекання минув рік. Видали мені тоді довідку, що він безвісти зник. І сниться мені тоді сон: наче чоловік мій у лісі блукає, потім обертається, дивиться на мене й каже: «Галю, не знайду ніяк дороги додому. Ти мені зітчи доріжку, щоб на ній чергувалися сім кольорів райдуги з сімома білими». Сказав це, розвернувся. А вся спина у нього в крові. Прокинулася я вся в сльозах. Розповіла рідним про сон. А мати Миколина й говорить: «Хтось убив нашого Миколу». А тоді, по війні, довго ще по лісах чимало злодюг переховувалося. Стала я тоді кожен день, крім свят та неділь, ткати доріжку, яку уві сні Микола замовив. Ось і досі тчу...»
* * *
Вдруге заміж бабуся Галя не виходила. Любила тільки свого Миколу.
Перед смертю заповіла вона, щоб зіткану нею доріжку поклали у її могилу: «Вона нас там з’єднає», — були останні її слова на цьому світі.
ЇЇ заповіт було виконано.
Ліана ЛЕЩЕНКО,
с.Курінь
с.Курінь
Детальніше...