Останні публікації
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
- Повідомлення про оприлюднення проєкту рішення виконавчого комітету Бахмацької міської ради «Про встановлення тарифу на перевезення пасажирів на міських автобусних маршрутах загального користування»
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Троянди її юності
/ 0
- Деталі
- Категорія: Історія з життя
- Опубліковано: П'ятниця, 06 червня 2008, 07:18
Вечір... Легенькі сутінки спускаються на землю, вкривши бездонне небо блакитною скатертиною, розшитою золотавими нитками далеких зірок. Стихають останні нотки пташиних концертів, і в місто врешті приходить довгоочікуваний спокій. Вікна будинків поволі заплющують очі і занурюються в солодке марево снів. І тільки вона не спить. І не тому, що в неї безсоння. Просто їй дуже подобаються такі моменти, коли можна забути про денні клопоти чужого міста, куди довелося перебратися в пошуках заробітку, залишивши там, на іншому боці світу, коханого чоловіка з п’ятирічною донькою на руках. Від цього боліла душа, краялось материнське серце, але іншого виходу Юля просто не бачила. Коротка телефонна розмова - скупа вісточка з дому, вселяла в душу короткотривалий спокій. А коли на серці ставало нестерпно важко, жінка поринала в спогади...
Дев`ятий клас. Мелодійний спів дзвоника, що кличе на перерву, довгий шкільний коридор, юрба жвавих однокласників, які вічно кудись летять, ледве не збиваючи її з ніг. І він, такий не схожий на жодного з них: добрий, сором’язливий, з великими карими очима і по-дитячому наївною посмішкою.
- Привіт, я - Ігор, з паралельного класу. Недавно приїхав у ваше місто, тепер буду тут вчитись. А тебе Юля звуть, правда ж?
Їхні погляди на мить перетнулися, і вони наче завмерли від несподіваного зачарування. А тоді хлопець попросив її, як кращу ученицю, допомогти розібратися з математикою.
- Бо чомусь мені не думається добре, - сказав якось розгублено, але з такою щирою усмішкою, що вона не могла відмовити.
Другого дня його голова знову «не могла справитися» із зовсім не складним завданням. А через тиждень таких розв’язувань задач Ігор зізнався, що Юля дуже йому подобається. І подарував квіти - три білі троянди, вперше боязко торкнувшись губами її щоки. Після закінчення школи вони разом вступили до педінституту, а наприкінці третього курсу Ігор запропонував Юлі стати його дружиною. Після весілля вони жили, ніби в казці, а коли народилася донечка, то їхнє щастя подвоїлося. Дні, місяці й роки стелили рушник щасливої долі, цвіли квітами радості та любові. І здавалося, що доня і вони будуть іти стежиною щастя все життя. Але якось на медичному огляді вони з жахом довідалися, що їхня Олечка хвора і лише операція врятує дівчинці життя. На їхнє сонце наповзла темна хмара, з якої згодом сипонув рясний дощ.
Ще до його перших гірких краплин почали ржавіти і гальмувати коліщата їхнього сімейного життя. Ігор все частіше проводив час поза домівкою, а коли був удома, то знаходив привід для чварів або просто мовчав. Та жінка в ту мить не надто цим переймалася. Весь свій вільний час вона віддавала хворій Олечці. Возила її по лікарях, знахарках, але всі вони в один голос переконували, що без операції, яка до того ж коштує чималі гроші, просто не обійтися. Тоді постало питання - де взяти гроші? Бо статки учительської родини були не надто високими. І зібрати потрібну суму виявилося непросто. Тоді й виникла ідея поїхати на заробітки. Коли Юля поділилася думками про Італію з чоловіком, почула від нього непривітне: «Роби, як знаєш, аби тільки все це скоріше скінчилось. Бо мені уже набридли твої вигадки». Грюкнувши дверима, уже вкотре залишив її наодинці з роздумами.
А коли вже чемодани стояли у кутку, чоловік, який останніми днями приходив напідпитку і навіть давав волю рукам, озвався:
- Може, я поїду, а ти лишайся, дівчинці мама потрібна.
- Уже пізно щось змінювати. У мене завтра лі... - з грудей вирвалося ридання.
Ігор пригорнув Юлю до себе, просячи пробачення за свою поведінку. Але вона не відчула його тепла, бо всі почуття, якими вони жили довгий час, померли, а може просто міцно заснули десь там далеко у глибинах їхньої свідомості.
Ці спогади Юля щоночі прокручує у своїй голові, зі слізьми дивиться на фото доні, котрі Ігор надсилає їй щотижня. Юля розуміла, що і йому було нелегко. Дні і ночі він проводив коло лікарняного ліжка. Післяопераційний стан Олечки був важким. Та все вже, дякуючи Богу, в минулому.
Оля здорова. І на фото, як квіточка, весела й усміхнена. І все завдяки Ігорю. Тоді вона не повірила у щирість його каяття, та він, попри велике здивування, дотримав слова. І зараз уже зі здоровою донею з нетерпінням чекає на її повернення.
- А чи я так само, як і він, прагну цієї зустрічі? - дивлячись у темряву італійської ночі, не раз запитувала себе. І не мала відповіді. До Олечки б на крилах полетіла, а до чоловіка дорога лежить через незабуті образи.
Може вдасться забути те, що і досі пече у серці - вкотре переконувала себе Юля.
Скоро повернеться з Америки синьйор Роберто - хазяїн дому. Він там викладає в медичному університеті і до мами навідується нечасто, хоча і телефонує по кілька разів на день. І знайде нову доглядальницю для своєї старенької неньки. І тоді вона нарешті зможе повернутися на Україну. З полону думок Юлю вивів голос синьйори, яка кликала на допомогу, а це означало, що ще одна безсонна ніч була позаду. І хоч страшенно боліла голова і відчувалася втома, мусила вставати та братися за повсякденну роботу. Цей день видався для Юлі чомусь найважчим за весь час роботи на чужині. Хоча й обов’язки були звичними: приготувати обід, прибрати кімнати, полити її улюблені білі троянди, що широким килимом стелилися вздовж всього маєтку.
Вечір засвітився для жінки надією на швидке повернення додому - приїхав син синьйори. Він сидів з матір’ю на балконі, а Юля складала речі, бо через два-три дні мала вирушити в дорогу. А думки вже поруч з дорогими, милими серцю людьми.
- О, Господи, який ти милосердний, що допоміг мені усе витерпіти, пережити і нарешті повернутися на рідну землю, - шепотіла, засинаючи.
Та вранці жінка раптом відчула, що не може встати з ліжка: кожна її жилка тріпотіла болем і такою напругою, що важко було навіть поворухнутися.
- Що зі мною? Як приготую сніданок, приберу спальні? Хто мене зрозуміє, догляне?
А сонце тим часом підіймалося все вище, веселило світ і кликало до праці. Та для жінки його теплі промені були, як гострі колючки, що ранили серце. У двері постукали, і вона завмерла. На порозі стояв синьйор Роберто.
- Ви захворіли, Юленько? - запитав, тільки-но побачив блідий вираз її обличчя.
А тоді, підійшовши до ліжка, лагідно взяв її руку, щоб послухати пульс, і так, як і тоді, коли подавала вечерю, подивився, наче приголубив. І знову жіноче серце тьохнуло від якогось дивного хвилювання, що теплою хвилею розлилося по всьому тілу, а з очей ще рясніше покотилися сльози. Три дні синьйор Роберто доглядав її, розказував про себе, Америку і все частіше брав за руку, аби перевірити пульс...
(Далі буде)
Є. Кармалига, с. Гайворон
Детальніше...