Мої вікна

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Історія з життя

Опубліковано: П'ятниця, 26 квітня 2013, 04:54

Шановна редакція, ще раз перечитала замальовки старшокласниць у ”Літературній сторінці” і згадала про творчі спроби своєї онуки. Вона інколи кладе на папір окремі епізоди свого буття, це своєрідна спроба вести щоденник. Пропонувала надіслати окремі з доробок у газету, але вона не погоджується. Думаю, що соромиться. Переконала, подати одну із замальовок під псевдонімом (це дівоче прізвище вже моєї бабусі), ледь умовила. Більшість її спроб не завершені, не збагну, може це її стиль, може примха.

Те, що вона пише, мені подобається, проте мені, бабусі, неупередженим суддею бути важко. Як вам підійде до друку і замальовка побачить світ, то вже я хочу задовольнити допитливість читача і розказую, що у моєї онуки сьогодні найкраща подруга Катя. Цю сором’язливу дівчину з доброю душею дуже поважаю, проте це початок вже іншої історії.

 Клавдія Нестерець

Яка дурьоха, так заздрила однокласникам, хто захворів і не приходив на уроки. Уявляла, як вони сплять до схочу, дивляться телевізор чи гають час біля компа. Тепер застудилась сама, у школу не йду четвертий день, а хворію ще довше, набридла самотність. Телевізор відвернув, уже не хочу дивитись навіть ті передачі, яких ще недавно не могла дочекатись. Інтернет теж не цікавить, від нього пухне голова, книжки чомусь зробились нудними, видно-таки, дається взнаки недуга. Не любила уколів, навіть побоювалась, а тепер не дочекаюсь на медсестру Ніну, яка погодилась відвідувати мене вдома, батьки вирішили обі-йтись без лікарні. Поява медички – хоч якась розвага. Але після її уколів потрібно годину бути у ліжку – нудьга страшенна, це справжнісіньке катування.

У квартирі кілька вікон, але мене цікавить лише те, що виходить на школу. Ледь видно тюль за класними шибками, намагаюсь уявити, що відбувається за партами, біля дошки, за вчительським столом. Цікаво, чи сів хтось на моє місце. Дивлюсь на годинник, чекаю перерви, навіть на невивченому уроці дзвоник не такий жаданий, як зараз. Під час перер-ви спілкуюсь з Анжелою – моєю кращою подругою – у нас обох Лайф.

Ось шкільне подвір’я наповнюється гомінкою малечею – вірна ознака перерви, на тобі, задумалась і прогаяла кілька хвилин. Швиденько викликаю подругу. Дізнаюсь, що була контрольна з геометрії, так люблю цей предмет, усе тут конкретне - лінії, кути, площини, об’єми. Дивно, більшість дівчат не дуже люблять креслити, розбиратись у мереживі ліній, розв’язувати задачі. Образливо – пропустила таку можливість, цікаво, які завдання були. Відчуваю – скоро дзвоник на урок, прошу подругу підійти до вікна. Але нічого не бачу, вона осмикує штору, а потім притуляє долоню до скла – тепер розгледіла, на душі трохи повеселішало.

Йду на кухню, тут теж вікно, за шибками годівниця, її змайстрував брат Василько. Збирав крихти, бігав на ринок за соняшниковим насінням, повимітав зернятка, що залишили засівальники, навіть позбирав пашню у сусідніх квартирах. Годинами таївся за шторою, спостерігаючи за пташками, а їх зліталось чимало. Так тривало від сили днів п’ять, а потім годівничка спорожніла, та у Васі до того вже не було ніякого діла. Горобці і синички ще прилітали, сподіваючись поживитись смачненьким, зазирали у всі боки і ображені неувагою вмить летіли геть, щоб з’явитись пізніше знову. Мені жаль пернатих і мушу тепер сама піклуватись за пташиним братовим господарством. Зернятка давно скінчились, на ринок не піду із-за хвороби, то подрібнюю окраєць хлібця, інколи підвішую шматочок сала. Стараюсь робити це якнайшвидше, аби не добавити нежиті, бо із кватирки студить. Пораюсь із задоволенням, живі істотки за склом скрадають мою самоту. Невгамовне метке птаство здається звикло до мене і відлітає вже не так стрімко, як раніше. У мене до них особливий інтерес. Багато років тому померла бабуся Уля, я дуже переживала, що в мене не буде такої турботливої захисниці. Усе допитувалась у татуся, чи не холодно бабці у труні, чи скучатиме вона без нас...Нескінченні запитання очевидно втомлювали, і мені пояснили, що бабусина душа відлетіла на небо. Там вона перетвориться на зірочку, а, може, на пташечку, чи – на гарненьку квіточку.

Уже пізніше, при нагоді пильно вдивлялась у вечірнє осіннє небо, доки тато чи мама вели із садочка за руку. Сподівалась розгледіти саме ту зірочку, яка миготить мені найяскравіше. Під ноги не дивилась, часто спотикалась, це відволікало від спостережень... Не знайшла повесні бабусиних ознак і серед квітів... Вирішила, що її душа неодмінно перевтілиться у пташенятко... Про цей епізод дитинства згадала ось тепер і придивляюсь до пернатих гостей на привіконні. Горобці мені не цікаві, а от на синичок дивлюсь уважно. Уже майже упевнена, котра з них – моя бабця Уля, це синичка, яка довше інших затримується біля годівниці. Корму дзьобиком майже не хапає, а намагається зазирнути у вікно...

Уже другий день у мене ще одна розвага – навпроти бригада ремонтників вовтузиться біля відкритого колодязя водогону. Спочатку під’їздить цистерна з довгим товстим шлангом, схожим на слонячий хобот. Вона висмоктує воду, потім спускається туди замурзаний чоловік у брезентянці. Ще один допомагає йому зверху – одні речі подає, інші – забирає. Решта, їх то п’ятеро, то семеро, зазирають у колодязь, як сорока у кістку. Вони, очевидно, заважають тому, що внизу, бо напарник зверху час від часу жестом відсторонює дядьків при краватках. Мабуть, вони закривають світло ремонтнику у колодязі-норі. Терпець робітника зверху час від часу уривається, мені не чути, що він говорить, а, може, він тільки шепоче щось під носа. Проте по виразу його обличчя розумію, він від компанії спостерігачів не в захваті. Передбачила, чим це кінчиться, то поквапилась понабирати води у що тільки спромоглась. Правильно зробила, бо скоро з кранів побігла якась чорна рідина.

Ремонтники нарешті впорались, мабуть, поїхали вдоволені виконаною роботою, а мені жаль. Я знову наодинці. Не дочекаюсь закінчення занять, після уроків обіцяла зайти Анжела. Температура майже нормальна, хоча медичка сказала, що 37.3 гірше, ніж навіть 38.5, мабуть помиляється.

Нагріла чайник, налаштувала печиво - пригощу подругу кавою. Нарешті зі шкільного ганку „посипалися” учні, Анжела довго не з’являється. А ось бачу і її. Але пішла в інший бік. Хоче, мабуть, відвідати не з порожніми руками, й вірогідно пішла у магазин ?! Може, хоче порадувати квіткою, здогадуюсь я. Шкільне подвір’я спорожніло, мовби осиротіло – усі розбіглись по домівках. Тільки зрідка поважно, а мо втомлено, виходять учителі. Де ж моя подруга? Уже можна повернутись з краю світу. Сиджу в квартирі сама-самісінька, і мама не дзвонить – у неї сьогодні перевіряючі з області. Згадую, що Анжела йшла чомусь у гурті хлопців. Мабуть, виконують якесь доручення – намагаюсь пояснити собі незрозуміле. Але чому заніміла її мобілка, може, сів акумулятор? Чайник остудивсь, знову підігріваю. Хоча б горобчик якийсь прилетів до шибки. Так чекаю на пташок, що розминаю для них смачну розсипчасту печининку, та все дарма.

Ось він довгоочікуваний дзвоник у двері, поспішаю відчинити і обійняти подругу, так скучила за нею.

...На порозі Катя – наша однокласниця, це її пропускам я, дурьоха, най-більше заздрила. Вона хвороблива, досить часто не буває в школі. Може, тому в неї і приятельок у класі немає, я теж чомусь її сторонилась. Здивована і по-справжньому рада візиту однокашниці.

- Вибач, без попередження... Не знаю твого номера... Вирішила провідати...

- Як гарно, - моє обличчя розпливається у непідробній посмішці. - Роздягайсь, проходь – я так рада.

- Це для тебе, - дістає з пакету червонобокі яблука. – З нашого саду...

- Та не соромся, я так рада твоєму приходу. Відчувала, що хтось прийде, навіть чайник розігріла.

- Знаю, мала прийти Анжела, - ніяково промовляє Катя. – Тільки вони - і хлопці, і дівчата, пішли на ковзанку. Я чула її розмову з тобою. Довго вагалась – йти до тебе, чи ні. Згадала, як нудно самій у будинку, от і прийшла...

Ну і Катька, ну і Катеринка. Навіть принесла всі три варіанти контрольної з геометрії - зняла всі на мобілку. Ще і самостійну з хімії. Сказала, що...

Ніколи не думала, що Катя така „кльова” дівчина. Говорили з нею аж до приходу мами. Чи то від тих розмов, чи від випитих кількох чашок чаю то з медом, то з лимоном, то з липою, мені стало легше. Відчуваю, як приємне тепло зігріває тіло.

- Катю, ти підійдеш на перерві до вікна, - прошу гостю вже на порозі...

- Навіщо?! Я забіжу до тебе на великій перерві – тут два кроки...

Оксеня Матяш

• < Попередня
• Наступна >