Company Logo

Останні коментарі

  • А мені, як пішоходу, набридли ваші маневри посеред вокзалу, а щоб не чекати триклятий переїзд, пропоную ...

    Детальніше...

     
  • А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!

    Детальніше...

     
  • Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...

    Детальніше...

     
  • Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.

    Детальніше...

     
  • Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...

    Детальніше...


Батько практичної космонавтики

Рейтинг користувача:  / 0
ГіршийКращий 

Говорячи про відомих тепер в усьому світі вітчизняних учених Юрія Кондратюка і Клима Чурюмува та його колегу Світлану Герасименко, з іменами яких пов’язані експедиції на Місяць та комету 67P/CG. Ми порівняли їхні досягнення в астрономії та практичній космонавтиці із символічним українським слідом у Всесвіті. У січні 2016 року виповнюється 60 років від дня смерті людини, на долю якої випала історична місія прокласти в тій галузі людських знань про космос і практичних умінь в його освоєнні справжню борозну, якої вже ніколи не згладить невмолимий час, бо та борозна була першою в історії людського суспільства планети Земля. Мова йде про українці Сергія Павловича Корольова.


Мешканці семи міст давньої Греції сперечались за честь називати своє місто батьківщиною Гомера. Тобто мова йде про людину найвищого авторитету, яку знають і шанують усі. Однак нам не доводиться комусь доказувати, що то син українського народу, і тільки невігласи можуть мати якусь іншу точку зору. То ж органічні зв’язки Сергія Павловича з Чернігівщиною, звідки ідуть його корені, є для нас великою честю.


Народився Сергій Павлович Корольов 12 січня 1907 року в Житомирі, в сім’ї учителів Павла Яковича Корольова та Марії Миколаївни Москаленко, які походили з Ніжина Чернігівської губернії, закінчили там педагогічний інститут і були направлені на роботу до Житомира. Втім родинне життя молодого подружжя не склалось і батьки розлучились. Малому Сергійку йшов третій рік і мати, Марія Миколаївна, відправила сина в Ніжин, до бабусі Марії Матвіївни і дідуся Миколи Яковича Москаленків. Дитячі роки майбутнього ученого в значній мірі і промайнули в Ніжині, в родині дорогих і близьких йому людей.


Та скоро мати виходить заміж за Баланіна Георгія Михайловича, теж учителя. Хлопець разом з матір’ю та вітчимом Баланіним переїжджають до Одеси. Тут дев’ятилітній Сергій у 1917 році пішов учитись до гімназії, яку, на жаль, невдовзі закрили, згодом, аж 4 місяці, навчається в єдиній трудовій школі, а далі гризе граніт науки вже вдома, тим більше, що мати і вітчим були вчителями, а останній мав ще й інженерну освіту.Згодом юний Сергій навчався з 1922 року протягом двох років у будівельній профшколі, в якій одночасно відвідував ряд технічних гуртків.


У свідоцтві про закінчення профшколи, яка давала середню освіту, значилось, що він „склав заліки з політграмоти, російської, української і німецької мов, математики, опору матеріалів, фізики, гігієни праці, історії культури, креслення, практичних робіт у майстернях”, до того ж здобув професію муляра і черепичника. Одночасно, навчаючись в профшколі, вступив до Товариства авіації і повітроплаання України та Криму(ТАПУК).


Юнак мав неабиякі здібності і великий потяг до повітроплавання і авіаційної техніки. Закінчив курси теорії і практики проектування літальних апаратів. Саме це привело його в ті юні роки до проектування першого в житті літального апарату – планера. Того ж 1924 року він успішно склав іспити і вступив до Київського політехнічного інституту на механічний факультет, при якому планувалося відкрити авіаційне відділення. Однак з часом стало зрозуміло, що цього не станеться, і С.Корольов шукав можливості освоювати вимріяні аіабудування і повітроплавання в іншому начальному закладі. Не змарнував він часу і в Києві, освоївши за два роки навчання в КПІ загальні інженерні дисципліни, став спортсменом-планеристом.


Двадцяті роки минулого століття були часом різноманітними експериментами у галузі народної та вищої освіти. В Україні були, наприклад, ліквідовані університети, реорганізовано ряд інших вищих навчальних закладів. Сергій Корольов перебрався з Києва до Білокам’яної і вступив на вечірнє відділення Московського Вищого Технічного Училища ім. Баумана. Грошей на навчання не вистачало, і Сергій працював, одночасно навчаючись, на столичних підприємствах авіаційної галузі. Мрія про небо не залишала студента, і він проектує і самостійно будує літальні апарати, навіть бере участь у Всесоюзних змаганнях. Тут він збудував планери „Коктебель” та „Червона зірка”, перетворившись таким чином, у здібного авіаконструктора.


Готуючись до закінчення навчання, Сергій Павлович створює проект двомоторного двомісного літака СК-4, будує його і проводить льотні випробувавння. Ця робота стала основою його дипломної роботи, яку він виконав під науковим керівництвом А.Н.Туполєва. У 1929 році, після успішного захисту дипломної роботи, молодий фахівець офіційно отримує професію інженера-авіамеханіка.


І все ж його мрії спрямовані в небо. Молодого інженера особливо цікавлять польоти в стратосферу та принципи реактивного руху. Такого ж ентузіаста і споріднену душу він знаходить в особі Ф.А.Цандера. У 1931 році С.Корольов разом з ним організовують в Москві, при Центральній раді Тсовіахіму(Добровільне товариство сприяння обороні, попередник ДТСАФ) Групу вивчення реактивного руху(ГІРД), яка уже в квітні стає практично державною науково-конструкторською лабораторією з проектування ракетних літальних апаратів. Тут він керує будівництвом і польотними випробуваннями ракет, розробляє проект ракетоплана. У 1932 році стає керівником цієї наукової установи та головою її Технічної ради, і вже 17 серпня 1933 року відбувся перший успішний запуск ракети ГІРД.


Ракетобудування і дослідження в цій галузі, як важлива галузь оборонної політики, знаходилось в центрі уваги відповідних відомств, і в 1933 році на базі ГІРД та ленінградської газо-динамічної лабораторії створюється Реактивний науково-дослідний інститут, директором якого став І.Т.Клейменов, а його заступником призначають Сергія Павловича.


Втім у обох науковців спільних поглядів на розвиток ракетної техніки не склалось, і С.П.Корольов залишив цю посаду і став начальником відділу ракетних літальних апаратів, а в 1936 році доводить до випробування зенітні крилаті ракети з пороховим двигуном та дальнобійну ракету з рідинним двигуном, а також авіаційних ракет для враження повітряних і наземних цілей. В 1934 році Сергій Павлович свої дослідження і своє бачення розвитку ракетної техніки узагальнив у книзі „Ракетний політ у стратосферу”. У ці ж роки він керує випробуваннями крилатих ракет „06/1”, створеними очолюваним конструктором колективом.


Ряд наукових робіт про дослідження космічного простору, використання для цього ракет та їхні параметри, опублікували в ці роки К.Ціолковський, Ю.Кондратюк та багато зарубіжних учених. Пройде зовсім небагато часу, і цю тему дозволять публічно обговорювати в Радянському Союзі тільки в науково-фантастичнтх творах. Усе інше стає державним секретом та таким щільним, що навіть прізвищ тих, хто працював в цій галузі, не можна було навіть згадувати.

Так і С.П.Корольов, коли в небі вже літали супутники, космічний прос-тір підкорив син планети Земля Ю.Гагарін, а космічні апарати досягли Місяця і Венери, був засекречений. Батька всіх цих досягнень називали в засобах масової інформації тільки „Генеральним конструктором”. Його ім’я, саме як керівника і організатора перших в історії людства успішних польотів у космос, стало відомим широкому загалу тільки після відходу у вічність.


17 червня 1938 року С.Корольов був звинувачений у шкідництві і ув’язнений. Сталося це зразу ж після арешту і знищення керівництва Ракетного інституту на чолі з Ф.Клейменовим. Уже 26 вересня Сергій Павлович опинився в списку обвинувачених, де проходив за першою, тобто розстрільною категорією. Список цей був особисто завізований Й.Сталіним.


У житті все змінюється, змінилось на той час і керівництво НКВС, на зміну М.Єжову прийшов Л.Берія. Репресії в країні продовжувались. однак розміри їх стали скорочуватись. При новому наркомі ряд політичних справ було припинено, якусь частину уже ув’язнених звільнили. В наші дні, особливо в пресі певного спрямування, головним катом сталінських часів називають Л.П.Берію, хоча це далеко не так. Статистика беззаперечно доводить, що найбільше жертв народові було завдано саме в часи правління М.Єжова, так званими „Єжовими рукавицями” До цих пір пам’ятаю плакати, розвішані в селі по всіх публічних місцях, на яких було зображено руку в тих „єжових рукавицях”, що чавить жменю гадюк.


До того ж Берія в роки війни очолював ряд надзвичайно важливих оборонних галузей, організаційно забезпечив створення атомної зброї, займав ряд ключових державних посад і, очевидно, його роль в ті часи, як і саме блискавичне відсторонення від влади та такий же блискавичний розстріл чекають свого доскіпливого дослідника. Позначились ці обставини і на роботі органів правосуддя, які уже не так запопадливо виконували „рекомендації” НКВС. 27 вересня 1938 року С.П.Корольова все ж засудили до 10 років виправно-трудових таборів та 5 років поразки в правах.


Ув’язненого етапували на Колиму, на золотодобувне підприємство Мальдяк. Тут він працював на загальних роботах. Тим часом у верхах розглядали його листа до Й.Сталіна з пропозиціями про створення ракетної зброї і викликали до столиці для перегляду справи. Та в’язень запізнився на пароплав, що відходив з Магадана до Владивостока, і це, фактично врятувало йому життя. Пароплав в Охотському морі потрапив у сильний шторм і разом з екіпажем та всіма, хто був на його борту, пішов на дно. До Москви С.П.Корольова доправили етапом на іншому судні тільки 20 березня 1940 року.


Ще чотири місяці, поки продовжувався розгляд справи, С.Корольов перебував у московській в’язниці. На повторному суді Особливої наради під головуванням Л.Берії, він одержав „всього” 8 років ув’язнення з направленням до спеціальної в’язниці НКВС, в Центральне Конструкторське Бюро-29 (на мові в’язнів, так звану «шарашку»), де під керівництвом такого ж в’язня, і давнього знайомого ще по інституту А.П.Туполєва, працювали над створенням реактивних двигунів для пікіруючих бомбардувальників Пе-2 та Ту-2. Одночасно Сергій Павлович, віддаючи данину своїй першій любові, розробляє проекти керованої авіаторпеди та ракетного перехоплювача.


В „шарашці” засуджені мали певні пільги в харчуванні, носили цивільний одяг і т.п. Однак вільнонаймані працівники ЦКБ-29, відповідно попереджені і проконсультовані владою, уникали будь-якого спілкування з засудженими, і це створювало далеко не кращу моральну атмосферу в практично єдиному творчому колективі. Хоча в умовах війни люди прагнули не думати про особисті біди і життєві проблеми, що і приносило колективу творчі успіхи.


Час летить швидко, і ув’язнений молодий науковець та інженер став визнаним фахівцем. Його переводять до схожого конструкторського бюро тюремного типу при Казанському авіазаводі №16, в якому саме розгортаються роботи над реактивними двигунами нового покоління з метою їх застосування в авіації. Тут він працював поряд з іншим піонером космонавтики, винахідником рідинних реактивних двигунів для ракет, також „ворогом народу”. видатним ученим В.П.Глушком, коріння якого було також з нашої благословенної Чернігівщини. Вже на початку 1943 року Сергія Павловича призначають головним конструктором групи реактивних установок.


І ось нарешті доля усміхнулася стражденному ученому, в липні 1944 року його достроково звільнили з ув’язнення та зняли судимість. Втім ще цілий рік С.Корольов продовжував трудитися на Казанському авіазаводі, розробляючи реактивні двигуни для пікіруючого бомбардувальника „Пе-2”. Тут він також підготував працю „Уведення до питання про літак-перехоплювач „РП” із реактивним двигуном „РД-1”. Давня любов не ржавіє, і Сергій Павлович бомбардує високі інстанції листами про необхідність розроблення і будівницта твердопаливних балістичних ракет.

Аргументи ученого, а швидше за все інформація про створення німцями ракет ФАУ-1 і ФАУ-2, були почуті і незадовго до цього реабілітованого ученого направляють у вересні 1945 року у складі Технічної комісії, присвоївши йому звання полковника, до Німеччини для пошуків і ознайомлення з трофейною ракетною технікою. Варто нагадати, що два ромби в петлицях С.Корольова на першій фотографії, зробленій до арешту, свідчать про більш високе, тобто генеральське звання, ніж три полковницькі зірки на погонах 1945 року.


Створення ФАУ-2 було, звичайно, технічним проривом, і це зрозуміли в усіх державах антигітлерівської коаліції. У 1946 році німецькі інженери під контролем англійців проводили показовий запуск трофейної ракети ФАУ-2 і туди запросили представників союзних держав. У складі радянської делегації був скромний капітан-артилерист, але без жодного ордена чи медалі на грудях. Був то С.П.Корольов, але направлений командуванням на випробування під чужим прізвищем. Та все ж і англійські спецслужби, як говорять, уже тоді звернули увагу на того дивного капітана.


Мабуть, у певних колах вважали, що такий знавець і ентузіаст дослідження основ реактивного руху як С.П.Корольов все ще непотрібний, а тепер вони несподівано прозріли і учений знадобився, тим більше, що на цій ниві виросли і такі будяки, як донощик і кар’єрист Костиков, який привласнив винахід системи залпового вогню, більш відомої під назвою „Катюші”.

Під кінець війни німці стали застосовуати ракети ФАУ для обстрілу Лондона. Центр і полігон для випробуання цих ракет Пенемюнде знаходився на острові Узедом в Балтійському морі і швидко про його існування стало відомо і в Радянському Союзі, і західним союзникам. Полігон союзники розбомбили, згодом головного конструктора Вернера фон Брауна та більшість його спіробітників американці затримали і вивезли до США. Разом з ними було вивезено і кілька вагонів технічної документації та готових ракет. Отже, і для радянських фахівців на черзі були пошуки секретів створення бойових ракет німецькими інженерами, в які вже включилися спецслужби союзників по антигітлерівській коаліції.


Радянська Технічна комісія на Пенемюнде та в інших місцях знайшла ряд запасних частин та вузлів від ракет, залучила до їх вивчення німецьких фахівців, яких не встигли знайти і вивезти американці. На острові у С.П.Корольова відбулася зустріч з досить давнім його мешканцем М.Дев’ятаєвим, льотчиком, який, попавши в полон, опинився на Узедомі в якості дармової робочої сили. В свій час йому пощастило приховати свою військову професію, і це полегшило втечу з полону.


Разом з групою вірних товаришів, таких же військовополонених, він підготував і здійснив втечу з острова на захопленому ними німецькому літаку „Хейнкель-111”. Втекли з німецького ув’язнення і зразу ж потрапили в радянське. Майже всіх їх направили в штрафний батальйон, і скоро більшість з них загинули, а Дев’ятаєва залишили в центральному радянському концтаборі в Польщі, про що випадково дізнався С.Корольов. Саме на його вимогу і привезли на Узедом М. Дев’ятаєва, щоб він розповів членам Технічної комісії, тобто полковнику Сергію Павловичу Сергеєву (Корольову), про бачене та події на острові під час його примусової роботи на ньому, тим більше, що літак, на якому втекли М.Дев’ятаєв і 9 його товаришів, використовувався німецькими фахівцями при випробуваннях ракет „ФАУ-2” і був просто начинений радіапаратурою.


Сергій Павлович дізнався від льотчика багато цікавого про випробовування ракет ФАУ. Той показав конструктору місця дислокації ракет, їхні вцілілі вузли, з яких і зібрали цілісіньку „ФАУ-2” у підземних цехах. Кажуть, що двигун з неї, як своєрідний феномен конструкторської думки, до цих пір зберігається в Казанському технологічному університеті. В листопаді 1947 року провели перший пуск трофейної ракети, відновленої радянськими і полоненими німецькими конструкторами. Ракета пролетіла 207 кілометрів, відхилилась від курсу десь на 30 і зруйнувалась в щільних шарах атмосфери.


І тільки через рік, на полігоні Капустин Яр, пройшов успішний запуск уже радянської ракети Р-1, яка фактично була копією „ФАУ-2”. Про цей факт С.Корольов не любив згадувати. Він випередив конструктора „ФАУ-2” Вернера фон Брауна і раніше від нього створив міжконтинентальні ракети, вивів у космос штучні супутники Землі та міжпланетні кораблі з людиною на борту.


Між двома офіцерами виникла симпатія, та допомогти льотчику звільнитись новоспечений полковник, а ще недавно в’язень, як він відверто казав, поки що не міг. Довелось тому ще довго хлебтати табірну юшку. Та правда перемогла, льотчика через 7 років „курортів” на лісоповалі реабіліатували, а з часом навіть присвоїли звання Героя Радянського Союзу. З проханням про реабілітацію М.Дев’ятаєва і нагородження льотчика, до Президії Верховної ради звернувся С.Корольов.


В 1946 році С.П.Корольова призначили Головним конструктором і начальником відділу НДІ-88. Розпочався відлік часу останнього десятиліття його життя, десятиліття, пам’ять про яке навічно закарбоване в історію людства, бо те, що винайшов Корольов, зроблено вперше в житті людського соціуму. А це:


- Перша міжконтинентальна балістична ракета


- Перший штучний супутник Землі. Нещодавно до рук попала газета цілком зрозумілого спрямування, яка, пишучи про С.Корольова, опублікувала розлогу статтю під цілком прозорою і зрозумілою назвою „Достать до Америки”. Зрозуміло зусилля вченого були спрямовані на створення балістичних ракет, якими можна було б донести за океан ядерні боєголовки. В якійсь мірі це дійсно так. Але це далеко не вся правда, а можливо і банальна неправда.


В дійсності Сергій Павлович працював на все людство, роблячи реальні кроки до здійснення віковічної мрії про підкорення небесних просторів. І ось тому свідчення. У липні 1957 року, тобто всього за кілька місяців до старту ракети з першим штучним супутником Землі, він писав дружині: „Людина без мрій все одно, що птах без крил. Правда? А зараз близька до здійснення, мабуть, найзаповітніша мрія людства. У всі віки, у всі епохи люди вдивлялися в темну синь небес і мріяли”.


Багатозначним, в плані „Дістать до Америки”, є і той факт, що міжконтинентальна ракета Р-7, створена генієм Корольова і Глушка, і якою було виведено на орбіту і перший супутник, і першого космонавта, в дійсності мало відповідала воєнному призначенню, бо підготовка ракети до запуску вимагала не менше 48 годин безцінного часу. Чи міг противник так довго спостерігати за підготовкою зброї до запуску?


- Політ першого космонавта.


- Перший вихід людини у відкритий космос.


- Досягнення автоматичними космічними апаратами Місяця і Венери.


Цей перелік можна продовжити, але і цього достатньо, щоб переконатись у величі наукового й інженерного подвигу Сергія Павловича Корольова. Головні звершення останього десятиріччя життя С.П.Корольова можна охарактеризувати таким спрощеним календарем:


1945 рік. Відрядження до Німеччини.
1947 рік. Москва. Головний конструктор.
1948 рік. Удосконалення висотних геофізичних ракет.
1954 рік. Лист в ЦК КПРС про можливість і необхідність запуску штучного супутника Землі.
1955 рік. Робота над створенням перших автоматичних космічних апаратів та будівництво космодрому в Байконурі.
1957 рік. Запуск першого в світі штучного супутника Землі.
1958 рік. Запуск автоматичних міжпланетних станцій серії „Луна”, одна з яких, „Луна-3”, сфотографувала зворотний бік Місяця.
1960 рік. Підготовка і проведення першого групового польоту космічних кораблів „Восток 1” і „Восток-2”.Запуск автоматичної міжпланетної станції „Марс-1”.
1961 рік. 12 квітня. Політ першого космонавта Ю.Гагаріна.
1962 рік. Другий груповий політ космічних кораблів ”Восток-3” і „Вос-ток-4”.
1963 рік. Груповий політ космічних кораблів „Восток-5” та „Восток-6”
1964 рік. Створення ракетно-космічної системи „Зонд” для дослідження дальнього космічного простору.
1965 рік. Перший у світі вихід космонавта О.Леонова у відкритий космос.
1965 рік. Польоти автоматичних космічних станцій до Місяця і Венери.

Готував Сергій Павлович і політ на Місяць, та у зв`язку з деякими обставинами здійснити його не судилось. Втім ця тема вимагає окремого дослідження і висвітлення. Варто тільки пригадати, що про плани польоту на Місяць Сергій Павлович говорив ще в середині 50- років минулого століття. Палким прихильником цієї ідеї був і М.С.Хрущов. Уже після успішного польоту Ю.Гагаріна проблемою підготовки зайнялися, крім С.Корольова, і конструкторські бюро В.Челомея і М.Янгеля,теж, до речі, українців.


Розрахунок, очевидно, був на здорову конкуренцію, а в підсумку одержали розпилення коштів і наукових сил та матеріальних ресурсів. Ситуацію загострила і відставка М.Хрущова, новий керівник країни Л.Брежнєв до проблеми відносився доволі прохолодно. І хоч після смерті С.Корольова місячна програми в СРСР продовжувала розвиватись, а „місячний загін”космонавтів, очолюваний О.Леоновим, створений ще в 1965 році і вже до 1968 року знаходився в повній готовності, продовжував тренування, однак темпи розвитку космічної промисловості сповільнилися і успіху програма польоту на Місяць не принесла.


Після успішної експедиції на Місяць американського астронавта Ніла Армстронга 20 липня 1969 року радянська програма такого польоту була згорнута. Не стали й американці реалізовувати уже створений Вернером фон Брауном план створення на Місяці наукової станції. Гонка в космосі завершилась перемогою американської науки.


Працював у конструкторському бюро батька практичної космонавтики і наш земляк із села Рубанки Дяченко Юрій Васильович, дід якого, Яким Варфоломійович, служив у Рачинського Олександра Костянтиновича економом, чи в просторіччі ключником. Батько, залишившись після революції 1917 року сиротою, вибився, як і всі його чотири брати, в люди і став відомим професором-рентгенологом Московського медичного інституту. Юрій Васильович Дяченко, як провідний конструктор цього бюро, вніс помітний вклад в освоєння космічного простору.


Помер Сергій Павлович 1966 року прямо на операційному столі. Багато хто вважає, що міг ще жити, бо смерть наступила внаслідок того, що лікарі не змогли, коли виникла в цьому необхідність, ввести через рот кисневий шланг. Щелепи у пацієнта були зламані під час тортур у в’язниці і неправильно зрослися. Він міг говорити, їсти, але відкрити рот ширше не було можливасті. Про цю обставину свого здоров’я він волів не згадувати, хоча якось і написав, навіть назвавши імена слідчих-катів. Поховали Головного Конструктора в Москві на Красній площі, у Кремлівській стіні.


На ці неповні 10 років життя припадають і головні нагороди, якими його, наче спохватившись, відзначила держава. Він став двічі Героєм соціалістичної праці, лауреатом Ленінської премії, кавалером ряду орденів, академіком АН СРСР з 1956 року. Однак шукати його в списку нобелівських лауреатів - марна справа. Це саме та ситуація, яка так мудро описана в нашому народному прислів`ї: „Не так тії воріженьки, як добрії люди”.


„Воріженьки”, тобто шведський Нобелівський комітет, надіслав в 1957 році до Президії Академії Наук СРСР запит, в якому пропонувалось висунути на присудження головної наукової премії конструктора, який запустив перший штучний супутник Землі. Про кого йде мова, шведи, звичайно, не знали, бо його ім’я було суворо засекречено. З цим запитанням керівники Академії Наук звернулись до М.С.Хрущова. Той порадив ввічливо відповісти шведам, що над супутником трудився „весь радянський народ”. Ось так С.П.Корольов і залишився без Нобелівської премії, яку він заслужив як ніхто інший.


Виникає тільки запитання, а чому ж не менш засекреченого ученого Ігоря Курчатова, той же М.Хрущов включив до офіційної делегації під час свого державного візиту до Великої Британії, що відбувся майже в той же саме час? І мені чомусь не забулись репортажі московської телевізійної програми „Время” з Лондона, в яких розповідалось про лекції, читані І.Курчатовим для англійських вчених та незрозумілі для мене формули ядерних реакцій, які І.Курчатов малював на дошці (так і хотілось сказати - „на шкільній дошці”). Втім і І.Курчатов Нобелівським лауреатом теж не став, хоч і отримав у Радянському Союзі три золоті зірки Героя соціалістиченої праці та чотири Державні премії. Проблема в цьому випадку, як для представлення до нагородження Нобелівською премією, була занадто делікатною.


Цікаву інформацію про внутрішнє життя вченого подала в інтерв’ю київській газеті „Факти” 11 січня 2011 року його єдина донька Наталія Сергіївна Корольова. Вона розповіла: „Саме слово Україна вимовлялося в нашій родині трепетно, з великою любов’ю. Дитинство мій батько провів у Ніжині, народився він у Житомирі, мешкав у Києві, в Одесі. Перші 24 роки, майже половину свого життєвого шляху, батько провів в Україні. Він дуже її любив. Полюбляв українські пісні, українську мову. „Дивлюсь я на небо”, „Реве та стогне Дніпр широкий” – улюблені пісні бабусі і батька”.


То ж і Павло Романович Попович, перший космонавт-українець, з борта космічного корабля „Восток-4” заспівав для Головного Конструктора пісню „Дивлюсь я на небо...”, яку космонавт навіть трохи перефразував: „..і ось я сокіл, і ось я літаю”, неначе доповідаючи своєму керівнику про успішний політ, бо ж знав, що той його чує.


В ці дні, коли на Донбасі триває війна проти України, і апологети „русского міра” із шкури лізуть, шоб довести „російськість” Донбасу і переслідують там усе українське, варто нагадати, що пісню цю, що давно вже стала народною, створив ще в першій половині XIX століття український поет-романтик Михайло Петренко, місцем народження якого був відомий сьогодні всьому світові легендарний Слов’янськ.


На його честь названо астероїд „1885. Корольов”. Міністерство зв’язку СРСР в 1956 році випустило пам’ятну поштову марку, присвячену ученому. Укрпошта 23 серпня 2002 року в серії „Україна косміча держава” видала художню поштову марку номіналом в 70 копійок, присвячену С.Корольову, а 2007 року видала також і художній маркований конверт та спеціальний штемпель погашення „С.Корольов (1907-1966), вчений, конструктор в галузі ракетобудування і космонавтики”. Художні поштові марки на його честь та організованих ним космічних польотів видано також у багатьох країнах світу. Тема космічної філателії в усьому світі стала настільки популярною, що для висвітлення всіх її видань, в першу чергу пов’язаних з С.Корольовим, треба було б видати окрему книгу чи брошуру. Національний банк України в 1997 році ввів у обіг пам’ятну монету номіналом у 2 гривні - „Сергій Корольов”.

Першу інформацію про ФАУ-1 і ФАУ-2 ще в ході війни повідомив, очевидно, найуспішніший радянський розвідник Я.П.Черняк, про якого варто розповісти трохи більше. Склалося так, що ракети від самого початку їх застосування стали зброєю, а з моменту створення атомної бомби і поєднання її з ракетами далекої дії, зброєю апокаліптичною, про володіння якою мріяли всі великі держави, як мріють і сьогодні вже не тільки великі... Саме Я.Черняк і допоміг Радянському Союзу створити цю страшну руйнівну силу.


Ян Петрович Черняк народився 6 квітня 1909 року в Чернівцях, на зеленій Буковині, яка в ті часи входила до складу Австро-Угорщини. В 1914 році почалася Перша світова війна, батьки хлопчика загинули у воєнній завірюсі, Буковина перейшла під владу Румунії, а шестилітня дитина опинилася в румунському дитячому притулку.


Здобути освіту та професію для хлопця з „неправильною” національністю було практично неможливо, і Ян перебирається до сусідньої Чехословаччини і стає одним із найуспішніших студентів столичного Вищого технічного училища. Було у нього улюблене хобі – вивчення мов, у двадцятирічному віці він досконало знав їх сім. Німецькою, наприклад, він говорив так добре, що навіть німці вважали його уродженцем західнонімецьких земель.


Після закінчення училища, з дипломом інженера, працював на електротехнічному заводі, та в 1929 році залишив Прагу і переїхав до Німеччини і вступив на навчання до Берлінського політехнічного коледжу. Одночасно з навчанням брав активну участь в діяльності молодіжних організацій спочатку соціалістичного, а згодом і комуністичного спрямування, став членом Комуністичної партії Німеччини.


Перед поверненням до Бухареста попросив знайомого німецького комуніста, якому довіряв, допомогти йому встановити контакт з румунськими членами партії. Та той знайомить його із людиною з Радянського Союзу, по імені Матіас, яка виявилась співробітником четвертого розвідуправління РСЧА. Запитання Матіаса про готовність Яна допомогти в боротьбі з фашизмом впало на сприятливий грунт. Я.Черняк погоджується працювати на радянську військову розвідку.


Після повернення в Румунію Яна призвали до армії, і з урахуванням його вищої освіти юнак повинен був стати унтер-офіцером. Та він не був румуном і тому годився тільки в рядові маршових рот. Втім за невеликий хабар Яна направляють в школу сержантів, після якої він став писарем штабу артилерійського полку. А писарі, як відомо, мають доступ до секретної інформації, яка скоро потекла на північ, до ГРУ. Рік служби в румунській армії швидко пролетів, і Ян, демобілізувавшись, назавжди залишив країну, переїхавши до Німеччини.


Тут він відновив давні зв’язки і створив власну резидентуру. У московський центр почала надходити інформація про збройні сили гітлерівського Рейху. Переломним для Я.Черняка стає 1936 рік, коли після майже року спеціальної підготовки в Москві, в ході якої була прийнята пропозиція Я.Черняка про розвідку Німеччини з території інших держав, він одержує офіційний статус кореспондента ТАРС, під прикриттям якого і працює у Швейцарії, Франції, Великій Британії, США і Канаді.


Деякі автори пишуть, що пропозиція ця була схвалена після тривалої розмови з Я.Черняком, тодішнім начальником четвертого розвідувального управління Генерального штабу Червоної Армії Яном Берзінєм. Життя пітвердило її правильність і виваженість. Але це тільки напівправда, інша ж - полягає в тому, що пройде небагато часу і Я.Берзіня розстріляють як ”ворога народу”. А це вже не історія, а маніпулювання нею...


Тут, на заході Європи, Я.Черняк і створює розвідницьку резидентуру „Крона”, в яку входило десь два десятки надзвичайно поінформованих людей. Не дивлячись на всі намагання гітлерівської контррозвідки, їй так і не вдалося викрити хоча б одну гілочку цієї легендарної «крони», що накрила своєю тінню верхи нацистської держави. Офіційно „Крона” існувала 11 років, та окремі її співробітники працювали на радянську розвідку майже по 30 років.


Уже після війни експерти спробували підрахувати економічний ефект від розвідницької діяльності „Крони” і оцінили його в багато сотень мільйонів доларів. Центр отримував від неї безперервний потік інформації, яка впливала на хід війни, безцінну інформацію про стрілецьке, гарматне і бомбове озброєння для авіації, найновіші матеріали і технології, що застосовувались в авіабудуванні, і в тому числі в реактивній авіації, реактивних снарядах ФАУ-1 і ФАУ-2 і т.п. Йшла ця інформація не тільки короткими радіограмами, а часто сотнями листів технічної документації і навіть зразками окремих вузлів і агрегатів. Тільки в 1944 році в Центр було передано 12500 листів технічної документації та 60 вузлів радіотехніки.


Незадовго до початку війни, 12 червня 1941 року, від „Крони” надійшло повідомлення про строки, мету і сигнали нападу на Радянський Союз в рамках плану „Барбаросса”, копія якого опинилась в руках Черняка. Але повідомлення Й.Сталін розцінив як „чергову британську провокацію”. Перед Курською битвою та ж „Крона” повідомила про найновіші німецькі танки та найсекретнішу інформацію про стратегічні плани противника на „Курському виступі”.


Дві найяскравіші зірки німецького і світового кіно, Маріка Рьокк і Ольга Чехова, також були серед густого зеленого листя добре розгалуженої знаменитої „Крони”, можливо, найбільш колоритними її гілками. Маріка Рьокк (Марі Кароліна Керрер) походила із змішаної австро-угорської родини і здобула світову славу в головній ролі в кінофільмі „Дівчина моєї мрії”. Фільму, якому судилися успіх і світова слава в обох частинах розколотого війною світу. Не стали тут винятком, звичайно після війни, і радянські кіноглядачі. Була вона, як і Ольга Чехова, своєю людиною серед верхівки нацистської Німеччини, більше того стала навіть коханкою „кульгавого бичка” Пауля Йозефа Геббельса, а справжню кількість її шанувальників, поклонників і прихильників таланту навіть важко уявити.

Ольга Чехова на прийомі у Ріббентропа (фото травень 1939р.) У першому ряду зліва направо: Герінг, Аннеліза фон Ріббентроп, Гітлер, Ольга Чехова.


Те ж саме можна сказати і про іншу кінодиву, Ольгу Кніппер (Чехову), племінницю Ольги Леонардівни Кніппер, дочку її рідного брата Костянтина, дружину А.П.Чехова. Прізвище Чехова Ольга зберегла від першого шлюбу з відомим артистом Михайлом Чеховим. Як яскрава зірка німецького кіноекрану, вона була настільки популярною, що А.Гітлер присвоїв їй звання державної актриси райху. У вищих колах країни вважали нормою, коли сам фюрер час від часу навідував Ольгу вдома і довго бесідував з нею за філіжанкою кави. Можливо, що Гіммлер підозрював Ольгу Костянтинівну в нелегальній діяльності і одного ранку, в супроводі офіцерів- есесівців, наніс їй „візит” та там саме у неї за приємною бесідою з чашечкою ароматної кави в руках перебував сам фюрер і, після його зауваження про невчасність того „візиту”, Гіммлер відкланявся й інцидент було вичерпано. Більше Гіммлер і його відомство не наважувались турбувати Чехову.


Прихильників у неї було не менше ніж у Маріки. Можна тільки здогадуватись, яку інформацію чули і приносили своєму шефу ці дві красуні і дивуватись, як Я.Черняку вдалося залучити їх до небезпечної співпраці.


Втім не все так просто. Можливо, що Я.Черняк до співппраці Ольги Чехової з радянською розвідкою мав тільки посереднє відношення, а в дійсності до цієї співпраці залучив її коханець, таємний співробітник англійської і радянської розвідок, що перебував в таємній опозиції до фюрера, Ернст фон Вайцзеккер, бригаденфюрер СС і статс –секретар Міністерства закордонних справ Німеччини, син якого Ерік, був президентом ФРН в 1984-1994рр.


До 70-річчя „Операції Валькірія”, тобто замаху на А.Гітлера, в Берліні в 2014 році влаштували виставку, на якій документально було підтверджено співпрацю радянського резидента О.Чехової з Ернстом фон. Вайцзеккером та його активну участь в русі Опору, а також те, що саме він доставив з Англії, використавши дипломатичну пошту, вибухівку, якою скориcтався полковник Штауфенберг. Про це в 1944 році знав тільки Штауфенберг, якого, зразу ж після невдалого замаху розстріляли, навіть не допитавши.


А, можливо, і розстріляли так поспішно, щоб не сказав на допиті щось зайве. Оприлюднені були на тій виставці й інші сенсаційні матеріали, наприклад, про далеке рідство Е.Вайцзеккера з В.І.Леніним. Виявляється, що вождь світового пролетаріату був тому кузеном (їхні прабабусі були двоюрідними сестрами), тобто пятиюрідним братом. Е. фон Вайцзеккер знав про свого знаменитого родича. Влітку 1921 року, під час відрядження до Москви, він був присутнім на одному з мітингів, де виступав В.І.Ленін. Після завершення мітингу німецький дипломат збирався підійти до вождя і поговорити з ним. Проте не зміг пробитися через густий натовп, а більше їхні життєві шляхи не перетинались. В ті останні роки життя В.Ленін активно листувався з Б.Муссоліні. Листи ті були опубліковані в Четвертому виданні його творів, а з П’ятого раптом зникли...


В 1970 році в Союзі широко відзначали 100-річчя від дня народження В.І.Леніна. Попав і я до складу екскурсії по ленінських місцях. В Ульяновську мене вразили дві обставини, а саме: кладовище, на якому був похований батько Володимира Ілліча, тобто давнє, ще дореволюційне кладовище, повністю знищене і перетворене на парк, в якому збереглася тільки та могила та приміщення в будинку Ульянових на другому поверсі, в кімнаті Олександра і Володі, на стіні якої нашу увагу звернули на піднос для хліба, вирізаного лобзиком старшим братом Олександром. Слово «хліб» у центрі підносу було вирізано чомусь німецькою мовою. Стало зрозумілим, що ця мова в сім’ї була шанованою і часто вживаною. Екскурсовод на цю тему не сказала ні слова.


Та, можливо, найважливішу інформацію „Крона” здобула про секретні роботи над створенням атомної зброї. До цих проблем Ян Петрович зумів прилучитись ще в лютому 1942 року. Досить сказати, що весь цикл отримання матеріалів для атомної бомби, викладений на 130 листах секретної доповіді, яку підготував ведучий англійський учений у цій галузі А.Мей, в жовтні того ж 1942 року опинився в руках „батька” радянської атомної бомби І.Курчатова. Що ж тут дивуватись, що на Берлінській конференції 1945 року Й.Сталін пустив повз вуха слова Трумена про створення в США ядерної зброї, він про неї вже знав!


Після закінчення війни Я.Черняк отримав завдання на розвідку „Манхеттенського проекту” (проекту створення атомної зброї в США) і переїхав до Сполучених Штатів. Центр отримав від розвідника першу обнадійливу інформацію про роботи над створенням атомної бомби, перелік науково-дослідних установ у США і Канаді тощо. Та тут грянув грім. На початку вересня 1945 року із канадської резидентури ГРУ втік шифрувальник Ігор Гузенко. Утік, звичайно, не з пустими руками, а як завдаток за політичний притулок, прихопив із собою шифри та радіограми. Це був фактичний провал радянської військової розвідки, який потіг за собою і провал авторитету країни. У Москві було прийнято рішення про негайне виведення Я.Черняка із смертельної гри.


Це перетворилося на велику і складну, майже детективну операцію, в якій були задіяні сотні людей. Спочатку Я.Черняк перейшов на нелегальне становище, міняв прізвища і паспорти, переїжджав з однієї країни в іншу, та нарешті наступила мить, коли його зустріли і вивезли із зарубіжжя до Севастополя в тайнику на радянському торгівельному судні. Про завершення цієї надзвичайно важливої секретної операції тодішній начальник Головного розвідуправління генерал-полковник Ф.Кузнецов особисто доповів Й.В.Сталіну і запропонував нагородити розвідника за успішну роботу в роки війни.


Однак Й.Сталін, зважаючи на зраду І.Гузенка і, очевидно, роздратований провалом військової розвідки в Канаді, що істотно підірвало авторитет СРСР, тим більше що за кілька місяців до того Я.Черняк написав позитивну характеристику на І.Гузенка, категорично відхилив пропозицію начальника Головного розвідувального управління. Здається, що про ту пропозицію згадали уже після розпаду Радянського Союзу. Розвідника, ще живим, нагородили уже в Російській Федерації.


Я.П.Черняк уник гіркої долі багатьох розвідників, репресованих на батьківщині або знищених за її рубежами, його не репресували. Більше того влаштували в 1946 році на роботу референта ГРУ, а з 1950 року - перекладача в ТАРС, а колеги по роботі допомогли отримати однокімнатну квартиру.

В 1947 році Ян Петрович познайомився з 20-річною студенткою медичного інституту і через деякий час одружився. Дітей у подружжя не було, і до кінця днів вони жили все в тій же маленькій квартирі. Жили бідно, часто не маючи найбільш необхідного. Про його заслуги, як це часто у нас бувало, просто забули. Забули у свій час присвоїти військове звання. Сім»я існувала на мізерну пенсію вільнонайманого співробітника ГРУ. Геніальний, але скромний розвідник, не скаржився.


„Головне, що не посадили...”,- зізнався він якось дружині Тамарі Іванівні, бо добре знав країну, в якій доживав своє важке, але яскраве життя.


Він помирав у звичайній московській лікарні, хоча російські і зарубіжні кореспонденти, дізнавшись про указ Президента Росії, шукали його в елітних клініках столиці. Визнання прийшло за десять днів до смерті, коли Президент Росії Б.Єльцин присвоїв Яну Петровичу звання Героя Росії. Зірку і посвідчення Героя вручала група російських генералів, очолювана начальниками Генерального штабу та його Головного розвідуправління прямо в лікарні. Стан хворого був надзвичайно важкий. Висока делегація поспішила швидше завершити церемонію вручення нагороди. Після поспішного від’їзду генералів геніальний розвідник прошепотів дружині: „Добре, що не посмертно...”


Помер Ян Петрович Черняк 19 лютого 1995 року і похований на Преображенському цвинтарі в Москві.


Люди середнього і старшого покоління добре пам’ятають культовий серіал „Сімнадцять миттєвостей весни” і його симпатичного героя Штірліца у виконанні актора В.Тихонова. Автором сценарію цього серіалу є Юліан Семенов, про що знають практично всі. Менше знають про те, що сценарій письменник писав саме з Яна Петровича Черняка, хоча десь за кадром і звучало, що прообразом славного радянського розвідника є якийсь полковник Ісаєв. На похоронах розвідника ім’я легендарного полковника було вперше названо відкрито. Так нарешті і з’ясувалось, що той вигаданий полковник Максим Ісаєв в дійсності був Яном Петровичем Черняком.


Життєві шляхи цих двох геніальних, кожного у своїй галузі, чоловіків - Яна Петровича Черняка і Сергія Павловича Корольова, до того ж надійно засекречених, формально ніде не перетинались. І все ж вони робили одну справу, боролись із спільним ворогом і за спільні ідеали. І не їх вина, що життя склалося так, що на їх долю випали такі важкі випробування. Глибоку борозну залишили ці два сини України в історії людського суспільства. Розвідка, звичайно, одна з найдавніших людських професій, яка в негласній «табелі про ранги» вважається другою після продажного кохання. Дослідники вважають, що дії розвідки (в просторіччі шпигунство) вперше були задокументовані в Біблії.


Ось тільки кілька текстів з цієї священної книги, шо стосуються розвідки: „Промовив Господь Мойсею: Пошли людей та нехай розглянуть Ханаан-землю, що ось я хочу дати її синам Ізраїля; пошлете по одному з батьківського коліна (тобто племені Б.К.), та щоб усі вони були князями. Послав їх Мойсей, щоб розглянули Ханаан-землю і мовив: ”здійміться звідсіль у Негев та й зійдіть на гору та огляньте землю, яка вона, і люд, що в ній живе, сильний він чи слабий, мало його чи багато і який той край, де він живе, чи добрий, чи поганий, і які міста, що в них живе він, чи відкриті, чи укріплені, і яка земля, родюча вона чи ялова, чи є ів ній дерево, а чи ні.” Справді, стовідсоткове завдання на розвідку краю, який збираються завоювати”.


Отже, розвідгрупа з 12 осіб (по числу ізраїльських колін (племен), 40 днів збирала інформацію і більшість з них прийшли до думки, що операцію по загарбанню Ханаанської землі носила авантюрний характер, чим викликала незадоволення Господа-Бога. Про те, як він розправився з невіруючими, в Біблії говориться: „І ті чоловіки, що їх Мойсей посилав на розвідини землі й що, повернувшися, пустили поголоску про ту землю і довели всю громаду до нарікання на Мойсея, чоловіки оті, що розпустили лихі вісті про землю, померли на місці перед Господом. Тільки Ісус Навин та Калев, син Eфунне. зосталися живими з тих чоловіків, що ходили на розвідини землі”.


А от літати в космос люди навчилися тільки тепер. Сергій Павлович Корольов став батьком практичної космонавтики, і тут ні у кого не виникає жодного сумніву.


Борис Киричок,
краєзнавець,
смт.Дмитрівка

Пошук по сайту




© 2007-2018 Бахмацька газета "Порадник"
При повному чи частковому використанні інформації, розміщеної на веб-сайті, посилання на poradnik.org.ua обов'язкове