Герої цого заслуговують

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Видатні люди Бахмаччини

Опубліковано: П'ятниця, 22 лютого 2013, 16:28

Петро Овсійович Брайко народився в селі Митченки 9 вересня 1918 року в хатині діда Марка Брайка, відомого на всю округу столяра. Батьки були бідняками. Із семи дітей вижило троє - Павло, Петро й Маруся. Поряд із селом розташовувався Батуринський військовий навчальний центр конотопського гарнізону, що пізніше називали полігоном. У вільний час Петро із приятелем Степаном Куштурним спостерігали за вишколом військовослужбовців й захопилися військовою справою. Того року, коли Петро закінчив семирічку, помер його батько. Так юнак залишився єдиним робітником у господарстві, але всупереч планам матері одного світанку вийшов нишком із хати й попрямував пішки до Конотопа, до якого від нашого села 20 верст. Задумав парубок вступати до педагогічної школи. Там успішно склав іспити й був зарахований студентом, ще й отримав місце в гуртожитку. Проте скоро Петро усвідомив, що педагогіка цікавить усе менше, переважували мрії юності про військо. Не зважаючи, що був уже на другому курсі, подав заяву в піхотне військове училище. Проте не був прийнятий через малий зріст. Мусив повернутися до педшколи, де отримав комсомольське навантаження – роботу в ТСОавіахімі, то було Товариство сприяння обороні, авіації і хімічному захисту. Склав нормативи на значок ГПО, працював інструктором, брав участь у районних й обласних змаганнях зі стрільби. Виборював призові місця.

У 1937 році після закінчення школи викладав у семирічній школі села Велика Косниця на Вінничині. На виборах до Верховної Ради СРСР пройшов Строкач, який працював начальником Могилів-Подільського прикордонного загону. Вони були знайомі. Петро попросив новоспеченого депутата посприяти його вступу у військове училище. Протекція спрацювала – парубка зарахували до Московської прикордонної школи зв’язку. У 1940 році школа провела прискорений випуск, так Брайко потрапив на Західну Україну в місто Броди. Мого земляка призначили командиром взводу зв’язку мотострілецького полку військ НКВС. На початку війни Брайка перевели до Києва начальником зв’язку Червонопрапорного мотострілецького полку.

Полк обороняв Київ на річці Ірпінь до останнього й наказ про відхід одержав, коли вже був оточений. Групу, у якій був і Брайко, захопили німці й доставили до сумнозвісного Дарницького табору. Неподалік розташувався німецький аеродром. На виконання важких робіт на льотовиську брали полонених, яким згодом давали перепустки для вільного проходу. Дана обставина породила план втечі. Петро знайшов можливість одержати „аусвайси” для себе й трьох своїх бійців. Задум вдався, четвірка утікачів, залишивши табір, розбіглася в різні боки. Наш герой прийшов у Митченки, які ще 6 вересня зайняли німці. Поліцай доповів про Брайка. Але про небезпеку Петра попередив староста села Федір Шабельник. Митченець негайно залишив рідню й пішов до Сейму. У цей час до села підводою віз сіно Олексій Савич Мартинець, розійшлися вони мовчки. Не відав візниця, свідком якого історичного моменту став – він бачив перші кроки майбутнього народного месника до свободи, до геройського подвигу. Уже скоро за голову вчорашнього полоненого німці обіцятимуть шалені гроші.

Пробираючись на схід, Брайко через декілька днів прийшов у район Путивля, де в лісі зустрів групу бійців із з’єднання Ковпака. Він викликав підозру, його затримали й повели на допит. На лісовій галявині стояв стіл, за яким було троє. Один мав вигляд справжнього військового з орденом Бойового Червоного Прапора на грудях. Це був комісар партизанського загону Руднєв. Другий, із сивою гост-рою борідкою й суворими очима, - сам Ковпак. На допиті Петро здався людиною підозрілою. Насторожувало його досконале знання назв усіх навколишніх сіл і районних центрів. Вирішили, що він - шпигун і хотіли відправити під варту, але Руднєв був схильний повірити прибульцю. Для більшої впевненості комісар поставив ще кілька каверзних запитань і, отримавши переконливі відповіді, остаточно повірив поясненням затриманого. Це прискорило розв’язання проблеми, Петра послали бійцем у Конотопський загін. Так 10 лютого 1942 року Петро Брайко став партизаном. Завдяки ініціативі й військовому досвіду Брайко швидко завоював повну довіру й був призначений помічником командира розвідки, а через деякий час його перевели помічником начальника штабу по розвідці. У цей час Брайко пройшов атестацію й одержав військове звання капітана. У липні 1942 року прийняли в члени ВКП(б). Перед виходом на Правобережжя призначений начальником штабу Кролевецького партизанського загону, який звався четвертим батальйоном.

Це було початком його самостійної військової роботи. Капітан Брайко сам розробляв усі бойові операції й керував їх здійсненням. У травні 1943 року одержав перші урядові нагороди: медаль «Партизанові Вітчизняної війни» І ступеня і орден Червоного Прапора.

Під час партизанського рейду в лісі під селом Рачитовце, на тодішній Станіславщині, ковпаківців оточили загони німецьких карателів. Щоб прорватися на захід, треба було форсувати міст через болотисту річку. Четвертий батальйон одержав наказ зайняти Рачитовце й виставити заслони на річці, щоб забезпечити прохід по мосту іншим частинам. Непомітно з трьох боків партизани підійшли до села, у якому було до тисячі німців і 44 машини з вантажами. Наступаючих було 160 чоловік. Несподівана атака досягла своєї мети, німці оторопіли. Партизани стріляниною по двигунах спалили 37 вантажівок. Доки тривав бій, який відволікав увагу фашистів, інші частини з’єднання Ковпака перейшли міст. Тоді відійшов і цей батальйон. У бою знищили до 300 німців. Партизани теж мали втрати - не дорахувалися трьох товаришів.

18 липня під Блудниками капітан Брайко отримав поранення в голову, але в санчастину не пішов. Командира загону в тому бою також поранило і його відправили в госпіталь. Командиром 4-го батальйону фактично став Брайко і скоро провів тяжкий бій біля села Пісічне, яке лежало у вузькій ущелині над річкою. По обидва боки піднімалися урвища до тисячі метрів. Народні месники зайняли оборону над дорогою за валунами так, що уразити їх можна було хіба що мінометом. О 10-ій годині ранку німці почали перший наступ. Брайко звелів підпустити німецькі шеренги якнайближче й відкрив по них ураганний вогонь. Окупанти відійшли, але, перешикувавшись, почали наступ знову. Та ще до цього Брайко швидко змінив лінію оборони, перемістивши її вперед. Крім того, виставив на флангах по висотах групи партизанів. Німці дістали відсіч там, де її не чекали , і мусили знову відійти.

Протягом трьох днів партизани відбивали по 4-5 атак.

У селі Зелениця ковпаківці вистояли 7 днів. Окремі підрозділи, окрім того, ходили на диверсії до нафтових веж. Карпати палали. Ворог стягнув сюди значні сили й повів наступ на ковпаківців із двох боків. За голову Ковпака німці обіцяли вже 100 тисяч злотих. Партизани довго вели складну гірську війну і в серпні рушили до призначеного пункту збору на Житомирщині. Брайко привів свій загін без втрат. 

У 1944 році капітан Брайко, командуючи 4-им батальйоном, бере участь у Львівсько-Варшавському рейді дивізії ім.Ковпака під командуванням Вершигори. У цьому рейді Брайка призначають командиром 3-го батальйону (Шилигінського партизанського загону) із завданням вийти на самостійну диверсійну роботу в район міста Броди.

Його батальйон здійснив 500-кілометровий марш і допоміг наступаючій Червоній Армії, руйнуючи двоколійну залізницю Дубно-Львів. Біля села Буди Вербського району, де проходила лінія німецької оборони, батальйон Брайка потрапив в оточення 4-ої танкової німецької армії. Капітан Брайко особисто вивів своїх людей із оточення. І вже 14-го лютого неподалік Варшави батальйон Брайка наздогнав своє з’єднання й продовжив бої у його складі. У ніч 22 лютого батальйон захопив місто Ульянів, де знищив ворожий радіомаяк.

За перший місяць рейду Польщею з’єднання Вершигори збільшилось на 500 чоловік. В основному це були червоноармійці, які втекли з німецького полону. Зброю партизани відбивали у ворога. 25 лютого з’єднання переформували в дивізію, а Брайка призначили командиром 3-го полку. У кінці лютого на початку березня 1944 року почалися виснажливі щоденні бої. Уночі партизани нищили по дорозі німецькі заслони. Ранком, не встигши як слід розквартируватися, мусили знову вступати у бій. Патронів не вистачало, тому месники вели вогонь тільки впритул.

У селі Дзиповце Янівського району під час нічного 6-годинного бою, коли партизани кидали гранати на віддаль 15 метрів, німці втратили 350 чоловік, а партизани лише одного із 150. Більше п’ятнадцяти днів ворог безперервно переслідував дивізію, нав’язуючи їй тяжкі бої.

За час рейду, який закінчився 27 квітня, дивізія пройшла 3600 кілометрів, і тільки полк Брайка знищив 1750 німців і пустив під укіс 4 залізничні ешелони. 23 бійці й командири 3-го полку на чолі з Брайком за мужність були нагороджені особистою зброєю. В останній рейд до кордонів Східної Прусії дивізія Вершигори вийшла 9 червня 1944 року. Ворог, утікаючи від наступаючої нашої армії й зустрічаючи у своєму тилу партизанів, cпантеличився, вважаючи їх регулярними армійськими частинами.

Слідом партизанської дивізії йшов козачий корпус Героя Радянського Союзу Пхієва, який одержував розвіддані від партизанів. Командир козаків, казав, сміючись, що це не Брайко, а Брейко, після нього скрізь чисто. Разом із тим корпусом наш земляк – партизанський командир брав участь у взятті міста Стовбці. У містечку Мир німці, щоб видерти з оточення 7-му і 9-ту свої армії, кинули 9 маршових баталь-йонів. Радянська авіація нічним бомбардуванням розпорошила їх. У той час партизанська дивізія увійшла в місто. Полк Брайка був в ар’єргарді. Німці поночі помилково сприйняли партизанський обоз за свій, почали дертися на вози. «Куди лізеш?» - лаялися їздові-ковпаківці, теж сприйнявши за своїх уже німців. Тут фашистські вояки розібралися, на чиї вози мостяться, а партизани угледіли, що за непрохані пасажири нахабніють біля їх підвід. Після миттєвого спантеличення почалася стрілянина. Брайко миттєво розгорнув свою частину й німецькі маршові батальйони числом до чотирьох тисяч були винищені.

Коли партизани порівнялися у своєму рухові з Радянською Армією під Гродно, вони одержали наказ повертатися у тил до Луцька. Скоро Брайка викликали до Києва. Він був відзначений високим званням Героя Радянського Союзу, одержав звання майора, нагороджений найвищою польською військовою нагородою «Хрест Грюнвальда».

Після війни П.О. Брайко підвищує свою освіту у військовій Академії, де переважно навчалися бойові офіцери, удостоєні урядових нагород. Серед них були й такі, хто за фронтовою звичкою не відмовлявся від «наркомівських ста грамів». Брайко до них не належав, бо не мав шкідливих звичок: не пив, не палив. У компанію однокурсників, дивлячись з цього боку, Брайко не вписувався, його не цікавили «застолья». Серед викладачів-генералів вистачало таких, хто німців бачив лише в кінофільмах. Проте це не заважало їм навчати бойових офіцерів мистецтву ведення бойових дій, при тому вони нерідко заздрили фронтовикам, що згодом переросло в зневагу. Оті тиловики намагалися «насолить» фронтовикам, скомпрометувати, не дати можливості кар’єрному росту.

В 1948 році Брайко відвідав рідні Митченки. Для селян це була неабияка подія. То був важкий час, село стогнало від непосильних податків та державних позик, переважно за їх рахунок відбудовували зруйноване війною народне господарство. Селянин мав право тримати на своєму обійсті корову, двоє поросят і декі-лька курей та присадибну ділянку площею 0,4 га, кілька кущів і яблунь. Податок був таким: 120 яєць, 210 літрів молока, 45 кг м’яса, дві свинячі шкіри - усе це потрібно обов’язково здати державі. Правда, не безкоштовно - за гроші, але правда й те, що за ті гроші можна було придбати декілька пачок сірників. Земельна ділянка обкладалася податком у 650 крб, а якщо були фруктові дерева, то приблизно на тисячу більше. Селяни вдалися масово вирубувати кущі, яблуні, груші.

Про оці негаразди односельчани розповіли Петру Брайку й просили захисту від свавілля місцевих фінансистів. Брайко намагався доповісти про це в Москві й попав під опалу. Генерали зраділи можливості скомпрометувати Брайка й дали йому вкрай негативну характеристику. Брайка визнали ворогом Радянської Влади, виключили із Військової Академії, позбавили звання, військових нагород і ув’язнили. Лише після смерті Сталіна Брайка реабілітували, поновили в званні. Петро Брайко поновив навчання, тільки вже не у Військовій Академії, а в літературному інституті й після його закінчення зайнявся письменництвом. Щороку Петро Брайко відвідує рідне село, завжди буває в середній школі, скрізь він - бажаний гість.

Митченківці гордяться своїм земляком-Героєм, людиною-легендою, хто власним прикладом надихає молоде покоління на вірне служіння Вітчизні. У Спадщанському лісі під Путивлем, де зароджувався партизанський рух, є алея Героїв, там на високих постаментах установлені бюсти всіх Героїв-партизан. Серед них упізнаєте й мого земляка - Петра Овсійовича Брайка. Біля підніжжя постаментів кожному народному меснику завжди лежать живі квіти, Герої цього заслуговують. 

 Іван Заліський, краєзнавець

• < Попередня
• Наступна >