Мить сучасної історії (Василь Прохорський)

Рейтинг користувача:  / 0

Деталі

Категорія: Видатні люди Бахмаччини

Опубліковано: П'ятниця, 25 квітня 2014, 08:45

...21 лютого телефон доніс до нас тривожну вість – у Києві зник В.Прохорський, який увечері 18 лютого знову пішов на майдан Незалежності. Біля Михайлівського Золотоверхого собору знайшли його мобільний телефон та куртку. Пошуки в моргах, лікарнях, в міліції теж були марними. Звернулись по допомогу до свого народного депутата О. Ляшка. 20 лютого бездиханне тіло молодої людини знайшли і наступного дня привезли на батьківщину. Куля спрямована в потилицю, прошила навиліт голову і, перебивши артерію та вибивши два зуби, вийшла з тіла. Ще дві нелюд всадив у спину. Смерть була миттєвою. Стріляв снайпер, професіонал вищого ґатунку. Василь загинув у момент, коли кинувся відтягувати поранених. Ось тоді і скосили його кулі „охоронця порядку”.

Після закінчення Дмитрівської середньої школи юнак служив у Збройних силах країни, а після демобілізації, був запрошений на службу в міліції і провів там довгі 6 років, збагатившись знаннями і про життя, і про порядки в цій структурі. Не витримав, не змирився з порядками в органах внутрішніх справ і перейшов на роботу охоронцем до приватної фірми. Наступні шість років працював у цій фірмі, самоудосконалювався, займався самоосвітою. Його помітили і перевели в технічний відділ компанії. Нова посада вимагала нових знань і умінь, і Василь успішно їх набував.

Проживав Василь на лівому березі Дніпра, поблизу станції метрополітену Лівобережна. До Майдану було рукою подати, і він кожного вечора, після роботи, йшов туди.

Згодом, тіло Василя було знайдено, і мати разом з молодшим сином Сергієм приїхала до Києва, про що вона розповідала: ”А далі все як у тумані. Лікарі. На упізнання у морг пішов молодший син Сергій. Майдан. Пам’ятаю, біля сцени відспівували чийогось сина, а я на колючий дріт оперлась і плакала. Вибіг хлопчина і почав погрожувати, що по всіх буде стріляти. Його впіймали самооборонці, скрутили. Хтось казав про самосуд. Та я повторювала: „Ви ж не вбивці, ви ж такі як вони...”

Усе, що потрібно для обряду поховання, надали майданівці. Сина забальзамували у морзі... По дорозі до моргу і до майдану автобусу із табличкою „Герой євромайдану”, у якому перевозили труну із тілом, водії зустрічних машин сигналами віддавали шану.

Перед сценою на майдані у велелюдді відгукувалися щемно слова ведучого: „Ми зараз будемо прощатися із побратимом із Чернігівщини Василем Прохорським”. Попрощалися, і траурний кортеж попрямував на батьківщину Героя. Невтішна мати звернулася до учасників сумної церемонії: „Звертаюся до всіх матерів, які оплакують своїх синів і дочок, давайте будемо мужніми, сильними і продовжимо боротьбу наших дітей за свободу і незалежність України. Засуджую тих, на чиїх руках і погонах кров наших дітей, що пост-раждали з обох боків у протистоянні, були вони у штатському, чи у формі. Нехай вони не забувають, що є не лише земний суд, а й суд Божий.”

Згодом Світлана Миколаївна розповіла мені, колишньому її і Василевому учителю і директору школи, про головні риси його характеру, про службу в армії і в міліції, після демобілізації з неї, про останнє місце роботи в фірмі, що займалася реалізацією електронних приладів, обставини його невдалого одруження. Невдалого тому, що кохаючи одне одного, молоде подружжя не втрималось від взаємних звинувачень, не змогло зрозуміти спільних проблем і в якийсь момент, не зумівши простити і зрозуміти всю нікчемність мі-фічної образи, рік тому розлучилися.

Розлучилися, але через якийсь час прийшло розуміння скоєної помилки, взаємини почали налагоджуватись та смерть на майдані стала на перешкоді. То ж і не дивно, що змарніла жінка проводжала Василя і в останню путь, приїхала пом’янути його і на 40 днів. Розповіла мати також і про те, що Василь був глибоко віруючою людиною, кожної неділі відвідував храм Божий і завжди розповідав про це Світлані Миколаївні, благо мобільний телефон діє безвідмовно.

Зранку, 23 лютого, у Дмитрівці відбулася сесія селищної ради, прийняли рішення поховати Василя в центрі селища, біля обеліска слави. Траурний мітинг відкрив селищний голова Савченко М.М., за ним виступили помічник консультанта народного депутата Омельченко О.В., працівник Бахмацького райвно, однокласниця Рамот Л.М., активіст майдану і один з його вірних друзів - Дубина Олександр, який неодноразово, разом з Василем, стояли на майдані. Дубина О. детально розповідав про обставини смерті побратима. Народний депутат О. Ляшко в ці драматичні хвилини і години працював у Верховній Раді. Службу Божу над прахом покійного відправив священик мі-сцевої Свято-Троїцької церкви о.Іван.

Дмитрівка в жалобі. Протискуюсь і я через велелюдний, такий же щільний, як і в столиці, хоча, звичайно, набагато менший, натовп людей, щоб покласти квіти на його домовину. Здається, що сюди прийшла до труни з прахом воїна Небесної сотні Прохорського Василя Петровича, уся Дмитрівка.

Через кілька хвилин повторюємо вслід за отцем Іваном слова молитви „помер раб Божий Василь, а життя безкінечне”, бо нескінченне і життя народу, синами і дочками якого є такі жертовні люди.

Цієї неділі, 23 лютого, ховали й інших побратимів Василя в ряді міст і сіл на Заході і Сході, Півдні і Півночі України. Наш великий земляк П.Г. Тичина якось, говорячи про подібні, як і в наш час, революційні події, один із своїх віршів почав словами „На майдані біля церкви революція іде...”, тобто в центрі села. Це, звичайно, символ. Як символічним є місце упокоєння Василя, та і церква, і школа, де він навчався, знаходяться неподалік від могили героя.

У свій час, коли Президент Л.Д. Кучма своїм указом заснував День захисника Вітчизни, призначений на 23 лютого, день міфічного розгрому „німецьких окупантів під Псковом і Нарвою”, я, ніби виправдовуючи нашого президента-земляка, якось з усмішкою сказав, а потім і надрукував той жарт, що то він мав на увазі події 23 лютого 1184 року, коли, як повідомляє літопис, „У рік 6691-й (1184-й, місяця лютого, у двадцять і третій день, у другу неділю посту, прийшли ізраїльтяни, безбожні половці, Русь пустошити, до города Дмитрова, з окаянним Кончаком і Глібом Тирійовичем. Але через Боже заступництво і не було від них шкоди”.

Було Василеві 33 роки. Народився в Щучій Греблі, навчався в Дмитрівській загальноосвітній школі. Мешкала сім’я в Щучій Греблі, але дуже часто, навчаючись в школі, хлопець ночував у своєї бабусі з дідусем у Дмитрівці. Мав, як кажуть у народі, золотий характер, і ровесники поважали його за доброту і лагідну та веселу вдачу, готовність прийти на допомогу. Переглянувши десятки світлин, переконався, що завжди на його обличчі сяяла усмішка. Його однокласник, а мій племінник Дмитро Киричок, так згадував про нього: ”Він завжди був веселий, життєрадісний і щирий. Мав значно доросліші погляди, ніж у однолітків, адже багато читав, цікавився історією, географією. Василь був справедливим, захищав слабших, був внутрішньо світлою людиною. Ніхто з нас, однокласників, не міг пригадати, щоб він зробив щось недобре”.

На його сторінці в соцмережі зафіксовано час, коли він востаннє туди заходив – 18 лютого, 17 година 16 хвилин. І там же читаємо його кредо: „Рабів до раю не пускають” і тут же Довженкове: „Життя таке коротке. Поспішайте творити добро”. І пішов на Майдан, а звідти і на небеса. Незадовго до цього в розмові з матір’ю, з якою постійно спілкувався, на тривожне запитання про можливу небезпеку від його відвідин Майдану „А якщо вб’ють, синку?” Відповів: „Мамо, жити в такій країні я не можу і ховатися за спинами я не буду”. Того чорного вівторка, 18 лютого, він говорив з нею двічі, пообіцяв зателефонувати після повернення з Майдану, але так і не зателефонував...

Інші записи на тій сторінці дозволяють заглянути в духовний світ Василя, побачити, чим жила молода, 33-річна людина, яка сформувалася вже в незалежній державі. А турбували його багато проблем. Кілька разів згадується Крим, можливо, ще й тому, що добре знав той край, неодноразово відвідував сонячний півострів, із задоволенням фотографувався на тлі його прекрасних краєвидів. Робились ці записи ще до появи на землях Криму „зелених чоловічків”. Щось таки турбувало Василя. Невипадково ж теми „Крим і Україна”, „Історія і сучасність”, „Моя Україна, її культура та традиції” неодноразово повторюються в тих записах.

І тут же згадка про улюблені мелодії з Ф.Шопена „Осінній вальс”, „Ноктюрн №2”, „Сюїту”, „Вальс дощу”, „Таємницю л” та інші. Одночасно віддаючи данину сучасним мелодіям і ритмам з репертуару „Океану Ельзи”: „Вставай, Мила Моя, вставай”, „Така як ти”, „Відпусти”, „Я не здамся без бою”, „Просто мені так хочеться бути...”. „Майже весна” та „Плачу Єремії” „Вона”... Варто також сказати, що запису про „Океан Ельзи” передують слова: „якщо накипіло – накип треба ЧИСТИТИ та послухати ОКЕАНІВ”.

А ось і запис небайдужого сучасника: „Сьогодні, 15 лютого – день вшанування ВЕТЕРАНІВ АФГАНІСТАНУ. Дякуємо Вам за службу під час війни, ще більше за ваш нинішній подвиг.” І тут же назви улюблених мелодій: А.Розенбаума – „В черном тюльпане”, „Под гитару шумит сосна”. „Седой парнишка” з поміткою „Афганістан” В.Златоустовського – „От героев былы...” (Слово так і залишилось недописаним)...

Василь мав найрізноманітніші інтереси і постійно поповнював свої знання. Дійсно, не чужою була йому давня істина „Вік живи, вік учись!”. Ось один із таких записів під назвою „Світ не припиняє дивувати”: „В Німеччині знаходиться один з найкрасивіших замків світу – Нойшванштайн. Цей величний королівський замок в дійсності більш схожий на КАЗКОВУ споруду.

Сам Чайковський був зачарований видом Нойшванштайну – і саме тут, як вважають історики, у нього народився задум балету „Лебедине озеро”. До сказаного варто додати, що вже в назві замку читаємо згадку про лебедів, адже німецьке schwan (шван) і означає лебідь.

Чайковський П.І. (1840-18930 – великий російський композитор з українським корінням. Його дід, Чайка Петро Федорович, закінчуючи Києво-Могилянську академію, прийняв прізвище Чайковський. Після чергової російсько-турецької війни поселився у В’ятській губернії, обійнявши посаду городничого Слобідського та Глазова. З 1864 року і до кінця життя П.Чайковський майже кожного року проводив по кілька місяців в Україні. Створив ряд творів на українську тематику та мелодику, в числі яких опери „Черевички” і „Мазепа”, друга (Українська) симфонія, поклав на музику кілька віршів Т.Г.Шевченка.

Згадав Василь і ще одне диво природи: „Знамените озеро Уюні (Салар де Уюні) є найбільшим у світі солончаком, де після дощу створюється дуже цікавий ефект ДЗЕРКАЛА. Навіть готель тут побудований повністю із солі. Озеро розташоване на півдні пустелі Альтиплано в Болівії на висоті близько 3650 метрів над рівнем моря. Загальна площа 10582 квадратних кілометрів.

Чимось зацікавив Василя і Правий сектор на Майдані, про який у його записах бачимо дві згадки, втім без будь-яких коментарів.

30 березня минуло 40 днів від дня смерті героїв Небесної сотні. У Києві, в інших містах і селах України люди поминали своїх славних синів, ще раз прощались з ними. Печальні проводи відбулися і в Дмитрівці, у центрі села, біля обеліска слави, де більше місяця тому поховали Василя Прохорського. Печальні поминки зібрали жителів Дмитрівки і Щучої Греблі, членів виконкому селищної ради на чолі з головою Савченком М. та численних побратимів з Києва. Вони прибули із столиці двома автобусами, були це активісти майдану, колишні друзі по роботі в міліції, керівники і співробітники фірми, у якій працював Василь.

Майже в повному складі прибули на панахиду і однокласники Василя, очолювані своїм класним керівником Здір Н.О. та організатором позакласної роботи Ципак Н.В. та інші, хоча і не всі, учителі школи, хтось прийшов, почувши про цей мітинг-реквієм із співчуття, а хтось не відгукнувся навіть на особисте запрошення згорьованої матері. А сказано ж: “Чужого горя не буває. А війна, чи то внутрішня, тобто громадянська, чи то з зовнішнім ворогом – то завжди велика біда, горе і трагедія. Ось так і живемо...”

Панахиду відправив о.Зіновій, товариш Василя і активіст майдану, священик із сусідньої Ічні, настоятель Свято-Миколаївського храму Київського патріархату. Родина о.Зіновія, дружина і троє дітей, проживають в Ічні. Відправивши панахиду, о.Зіновій у розлогій промові розповів про свою і Василеву участь у подіях на майдані, підкреслив велику патріотичну роль духовенства Київського патріархату в захисті інтересів українського народу, закликав до створення єдиної. Української помісної православної церкви.

Світлана Миколаївна, мати героя, ковтаючи сльози, подякувала всім присутнім за співчуття її невтішному материнському горю, закликала до єдності, до захисту нашої незалежної батьківщини, закінчивши свою імпровізовану і схвильовану промову словами, що стали символом нашого часу: “Слава Україні!” У відповідь пролунали такі ж відомі всім слова: “Героям слава!”

Борис Киричок, краєзнавець

• < Попередня
• Наступна >