Нагородити орденом «За заслуги» III ступеня
КОЗАЧКА Андрія Миколайовича – диригента...

«Народ так довго живе, як довго живе його національне мистецтво. Кобзарство – це наше питоме й найбільш властиве нам національне мистецтво», - говорив свого часу Василь Ємець, керівник першої капели кобзарів у Києві, яка нині іменується – Національна заслужена капела бандуристів імені Г.Майбороди.

Кобза і бандура – інструменти праукраїнського походження й історія кобзарства сягає сивої давнини – часів язичництва. І першими «кобзарями» вважаються  волхви, котрі свої обряди супроводжували співами, а були волхви головними ідеологами, просвітителями народу. Потім, практично до XX століття, кобзарством було мистецтвом незрячих чоловіків, видющі бандуристи й ансамблі з’явилися у XX столітті, коли завдяки геніальному співакові-бандуристу і громадському діячеві Гнату Хоткевичу вдалося вивести на велику сцену бандуру, до того суто народного вжитку інструмент.

 

І відбувається унікальна річ: з ярмаркових площ  народне мистецтво переходить у класичне професійне.

Ми не задаємося метою описати весь його шлях: тому, хто цікавиться мистецтвом, можемо порадити познайомитися з напрочуд цікавим виданням – це буклет-оповідь «Кобзарська Січ», що присвячена 90-річчю Національної заслуженої капели бандуристів ім. Г.Майбороди.  Для нас цікавий той факт, що вже в XXI столітті, поряд з найавангарднішими музичними жанрами і стилями, кобзарська пісня живе і викликає шалений успіх у всьому світі. Про це свідчать гастролі капели – їм аплодувала чи не вся Європа, Америка, Японія, не говорячи вже про ближнє зарубіжжя. А в Україні зараз без їх участі не відбувається, напевне, жодна урочистість державного рівня. Остання була днями – відзначення 75-х роковин Голодомору. І це логічно: бандура – це музична душа  України, вона і плаче, і сміється, і величає. Хтось із песимістів-практиків зараз каже мені: «Це не сучасно, та й не до співів нині». Відповім. Може, я й погодилася б з першим – не сучасно, але те, що я бачила на власні очі у залі Бахмацького будинку культури, коли років зо два тому на нашій скромній сцені виступав прославлений колектив Національної капели, спростовує всі аргументи скептиків. Ми побачили тоді не просто концерт – це було чудове, величне дійство – майже священнодійство. Таких овацій цей зал давно, мабуть, не чув. І такого величезного заряду оптимізму. Мені запам’ятався чоловік, який поряд зі сценою в захваті підспівував, пританцьовуючи під запальну народну пісню.

А після концерта  я брала інтерв’ю у нашого знаменитого земляка – диригента Національної заслуженої капели бандуристів, заслуженого артиста України Андрія Козачка. Андрій Миколайович говорив, що йому надзвичайно приємно виступати в рідному Бахмачі, що вони завжди з радістю відгукнуться на запрошення.

І я впевнена, що висловлю загальне бажання бахмачан, коли скажу, що ми б також хотіли, аби такі зустрічі відбувалися якнайчастіше. Будемо сподіватися, що наші побажання почують чиновні мужі Бахмача і району, від яких це залежить. І наприклад, на черговий ювілей району чи День міста нашій сцені буде надана така честь – приймати один із кращих мистецьких колективів нашої держави. І наш пошанований земляк, я думаю, не відмовить. Зазвичай кого запрошують на свята? Представників влади з області та сусідніх районів – може, за протоколом й треба, не знаю. Депутатів і спонсорів– теж треба, бо району допомагають. А чому б і не  земляків – видатних у різних галузях, які прославили свою «маленьку» Батьківщину? Так, напевне, наскільки приємно було Герою Соціалістичної праці Г. Романю  вийти на районну сцену і почути, що його заслуги не забуті, хоча навряд чи нинішнє покоління знає, що був такий знаменитий дояр у Халимоновому.

Так і нинішніх наших знаменитостей не будуть знати. Якихось заїжджих «зірок», що заробляють у передвиборчі перегони, знають, а своїх  - ..?  З цього і починається національне відродження – з гордості за своїх: своїх людей, свого міста чи села – «І ми можемо!» Це саме по собі у нас не росте чомусь. Росте сам тільки бур’ян, тобто бридке почуття – заздрість, а от гордість треба взрощувати. І у вічній боротьбі за душі людські кому, як не культурі, ростити такі чесноти?! Вглядіться в історію людства: тільки висококультурні цивілізації мали шанс на виживання. Рим був Великим поки у нього була велика культура. Содом і Гоморру знищили боги за аморальність. Ми зможемо вижити тільки коли усвідомимо, що першоосновою має бути духовність і моральність, а не тоді, коли ми достатньо наб’ємо наші шлунки.

Так живе людина, коли всотує ці почуття, як кажуть, з молоком матері. Андрій, у музичній сім’ї (мама – диригент, батько – баяніст) грав на фортепіано вже у 2 рочки. Після музичної школи – Чернігівське музичне училище, потім – Київська консерваторія, після якої працював одразу в Національній заслуженій капелі «Думка» і вже більше 6 років – диригентом Національної заслуженої капели бандуристів. Питаю у батька, чи часто буває вдома зараз. Микола Федорович посміхається: «Буває, але звичайно, хотілося б частіше. Гастролі постійні, концерти. Любить бувати на дачі в Батурині. Хоча і влітку гастролюють. Цього року, наприклад, брали участь у Всеукраїнському турі, яке організовувало Полтавське земляцтво. Розпочали з Шевченківських днів, у березні, і завершили у червні на Чернігівщині, у Прилуках».  З газети Полтавського земляцтва про цей концерт: „Голова Чернігівського товариства Віктор Ткаченко вручив Почесні Грамоти і цінні подарунки своїм землякам – диригенту капели Андрію Козачку, артистам Віктору Луценку, Олексію Риженку, Олегу Кузьмичу.

А трепетне ставлення чернігівців до бандури висловив їхній славетний земляк свого часу Пантелеймон Куліш:

Кобзо, ти наша відрада єдина,
Поки прокинеться сонна країна, (!)
Поки діждеться своєї весни –
Ти нам по хатах убогих дзвони!”

Зачиналася капела за гетьмана Павла Скоропадського, котрий у часи Української визвольної революції 1918-22 років перший узявся за розбудову національної держави і створив перший мистецький колектив в Україні, і символічно, що ним стала саме капела бандуристів. В часи незалежності – нового витка новітньої історії нашої держави – у 2008 році, 2 листопада в Національній філармонії України вшановували 90-річних ювілярів – Національну заслужену капелу бандуристів імені Г.Майбороди (під керівництвом народного артиста України М. Гвоздя), за участю високих посадовців із Секретаріату Президента, Міністерства культури та інших, митців  та запрошених. Високі нагороди Андрію Козачку та іншим діячам культури в Оперному театрі вручав Президент України В.А.Ющенко.

Бахмачани щиро вітають земляка, бажають нових творчих злетів і на-діються на зустріч на бахмацькій сцені!

 

Н. Теплова