В історії українського народу, починаючи від княгині Ольги і кінчаючи нашими днями, завжди були люди, як правило заможні або й не дуже, які постійно і безкорисно дбали про рідну культуру, надаючи посильну, інколи дуже значну, допомогу митцям, письменникам, композиторам, ученим тощо. З діячів Козацької держави найбільш помітний слід, як меценати, залишили гетьмани І.С, Самойлович та І.С. Мазепа.

В музеї Українських історичних коштовностей, що розташований на території Києво-Печерської лаври, мене якось вразила, просто зачарувала своєю красою митра (головний убір вищого духівництва в православних церквах, що одягається під час богослужіння) Київських митрополитів, подарована Т.С. Самойловичем. Митру, виготовлену з благородних матеріалів, прикрашають чотири тисячі перлин і ця дорогоцінна реліквія за своєю формою в якійсь мірі подібна до корони Російської імперії, хоча і створена в 18 столітті київськими ювелірами задовго до проголошення тієї імперії.

Храми ж, збудовані на кошти І.С. Мазепи, Києво-Могилянська академія, і зараз діють в столиці та багатьох інших містах і селах батьківщини, в тому числі у нас на Чернігівщині. Що ж це за слово і поняття таке – меценати і меценатство?

Походить цей термін від імені Гая Цільвія Мецената (нар. 74-64 помер 8 році до н.е.), багатого римського політичного діяча, соратника Августа. Меценат щедро підтримував письменників і поетів, в тому числі Горація і Вергілія та інших. В переносному значенні слово “меценат” означає покровитель мистецтва і літератури, їхній благодійник.

 

До числа таких покровителів належить і козацький рід Тарновських на нашій славній Чернігівщині.

Родоначальником української гілки цього давнього роду вважають Івана Ляшка, військового товариша Прилуцького полку. Однак коріння роду простежується до ХІІІ століття і пов’язується з краківським (Польша) воєводою Синцитиром, звідки походить і прізвище Тарновських-Ляшків. Отримали дворянство на початку XVIII століття, породичалися з українською старшиною. Серед їхніх родичів бачимо Милорадовичів, Уманських, Кулябок (С. Кропивна), Стороженків (с. Лисогори), Бутовичів та інших видатних старшин часів Козацької держави.

Серед усіх Тарновських найбільш визначними постатями вважаються Григорій Степанович (1784-1853), Василь Васильович (1810-1866) та його син також Василь Васильович (1838-1899). Їхнє життя і меценатська діяльність нерозривно пов’язані з Качанівкою нинішнього Ічнянського району, а колись – Борзнянського повіту Чернігівської губернії.

Григорій Степанович зробив блискучу кар’єру, був титулярним радником, пізніше камер-юнкером при дворі російського імператора. Йому належали великі маєтки в Полтавській і Чернігівській губерніях. Займався підприємницькою діяльністю, заснувавши цукровий завод у Парафіївці. В середині ХІХ століття досяг великих успіхів у вирощуванні тютюну-рубанки, про що недавно в “Сіверянському літописі” було оприлюднено гарне дослідження авторки з Дніпропетровська, зіпсоване, як тим п’ятим колесом до воза, самопальною гіпотезою про походження назви нашої Рубанки саме від того тютюну. Вдарила у дзвони, не заглянувши у святці! Ще в листопаді 1708 року, за півтора століття до появи тих тютюнових плантацій, через Рубанку рухались українські і шведські війська під проводом І.С. Мазепи і Карла ХІІ, про що є відповідні документи. Зібрав у Качанівці велику бібліотеку, заснував картинну галерею, де були твори таких видатних художників, як А. Ван-Дейк, Д. Терніс, К. Брюлов, О. Кіпренський, В. Штернберг, І. Айвазовський та інших. Не маючи дітей заповів свої володіння сину свого двоюрідного брата Василю Васильовичу Тарновському (старшому).

7 грудня 1853 року, від запалення легенів померла його дружина Ганна Дмитрівна, а 10 грудня, “від виснаження сил і сильного душевного потрясіння” помер і сам Григорій Степанович. Обоє поховані в Георгіївській церкві в Качанівці.

Отже після смерті Г.С. Тарновського всі його маєтки, в т.ч. Качанівка перейшли у власність його небожа Василя Васильовича, людини добре освіченої і талановитої. В свій час він навчався в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька одночасно з Миколою Гоголем, дружив з ним і після закінчення навчання. Закінчив Московський університет, отримавши науковий ступінь кандидата права, вчителював у Житомирській гімназії, мріючи про роботу в Київському університеті.

Виключно багато часу і сил віддав підготовці селянської реформи 1861 року. Не випадково інший наш видатний земляк, П. Куліш назвав його ревним поборником інтересів селян. В пореформені часи працював членом Чернігівської земської управи. Будучи багатим, авторитетним і впливовим, залишався скромною людиною. Протягом життя підтримував дружні відносини з видатними громадськими і культурними діячами того часу – Т.Г. Шевченком, П. Кулішем, М. Костомаровим, М. Гулаком, В. Білозерським та багатьма іншими.

Т.Г. Шевченко вперше побував в Качанівці в 1843 році, а пізніше, в 1845 році, в селі Потоки на Київщині, разом з сестрою Василя Васильовича Надією хрестив дитину у місцевого дяка М. Говядовського і з тих пір називав її кумою або кумасею. Підтримував з нею дружні відносини до останніх днів свого життя. Останній раз Тарас Григорович відвідав Качанівку в 1859 році і залишив в сімейному альбомі, який до речі зберігається і тепер в Чернігівському історичному музеї, тільки два, але які рядки:

“І стежечка, де ти ходила,
колючим терном поросла”

Присвятив “кумасі” ряд віршів та малюнків.

Після арешту Т.Г. Шевченка в справі Кирило-Мефодіївського братства Василь Васильович, одержавши таємне повідомлення від друга про можливий обшук, папери Тараса Григоровича передав дружині, а та зашила їх в матрац. Надія Василівна ж ящик з паперами поета закопала в землі, які пізніше стали основною частиною знаменитої шевченківської колекції Тарновського В.В. молодшого.

З останнім Тарас Григорович вперше зустрівся теж в Потоках, коли Васильку було тільки 7 років. Наступна зустріч, коли Василь Васильович був уже студентом, відбулася в Качанівці в серпні 1859 року. Була вона дуже зворушливою, тим більше, що інших Тарновських в Качанівці саме не було і короткою, бо вже наступного дня поет виїхав до Санкт Петербурга. Помер Василь Васильович Тарновський старший раптово, 4 грудня 1866 року. Помер в Чернігові, де його відспівували в Воскресенській школі, а поховали згодом в Качанівці.

Найяскравішою особистістю з усіх Тарновських був Василь Васильович молодший. Народився він 20 березня 1838 року в селі Антонівці, нинішнього Варвинського району, нашої Чернігівської губернії. Початкову освіту здобув у приватному пансіоні, а вищу – на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира (тепер Державний університет ім. Т.Г. Шевченка).

Зібрав протягом життя унікальну шевченківську колекцію, яка за кількістю документів, пов’язаних з Т.Г. Шевченком не мала собі рівних, та колекцію українських старожитностей, яку збирав, консультуючись з Д.І. Яворницьким, О.М. Лазаревським, іншими видатними діячами рідної культури і витратив на них практично все своє величезне багатство і був змушений продати Качанівку в 1898 році відомому цукрозаводчику, теж видатному меценату П.І. Харитоненку. На виручені гроші придбав квартиру в Києві, по вулиці Великій Володимирській, де і помер 13 травня 1899 року. Був похований на Аскольдовій могилі. В 1935 році кладовище там було знищене, однак прах Василя Васильовича встигли перенести на Київський Звіринецький цвинтар.

Крім створення протягом життя величезної колекції українських старожитностей, що лягли пізніше в основу Чернігівського та Київського історичних музеїв, Василь Васильович молодший був, як і його предки, визначним і щедрим меценатом свого часу. Він не жалів коштів ні на предмети старовини, ні на допомогу українським художникам, письменникам, ученим. Так, незадовго до своєї смерті, в 1898 році профінансував видання Д.І. Яворницьким книги “Запорожжя в залишках старовини і переказах народу”.

За порадою О.М. Лазаревського передає Чернігівському губернському земству своє зібрання документів і старовинних речей, а те побудувало для нього музейне приміщення, назвавши нову культурно-просвітницьку установу Історичним музеєм ім. В. Тарновського. Цю назву носив музей до революції, а після неї вона була відновлена тільки із здобуттям Україною незалежності.

Прізвище цього славного роду українських патріотів-меценатів золотими літерами вписано в історію нашого народу.

В наші часи родичі двох великих родів вітчизняних меценатів, Тарновських і Харитоненків, розкидані по світах, об’єдналися в Міжнародному благодійному фонді “Друзі Качанівки” і сприяють її відродженню як національно-культурного заповідника.