Останні публікації
- У Бахмачі прийняли 20 пологів, хоча лікарня і не мала відповідного договору з НСЗУ
- Бракон"єра з Бахмача піймано!
- З 15 лютого 2023 року на Чернігівщині встановлено заборону на вилов щуки
- Увага! Оголошення!
- Без світла, але з інтернетом. Робимо потужний повербанк для роутера, (освітлення, зарядок телефонів) у домашніх умовах
- Рибоохоронний патруль повідомляє
- 15 лютого для воїнів-афганців - це свято із свят
- За крок до ЮВІЛЕЮ!!!
- Спасибо от души
- Укрпошта запрошує за «вакциновану тисячу» передплатити «Порадник» та інші цікаві видання
Останні коментарі
-
А де ж конкретні Факти???За Вами теж є "сліди"!
-
Поясню, чому не можна зловживати відносними величинами. Наприклад, у селі проживало 2000 осіб, і ...
-
Внесено всі запити.Так що не хвилюйтесь. В Укрзалізниці не хвилюються.Їм начхати на проблеми народу.
-
Таких марусь треба виставляти на показ з фотографією 18*24,щоб люди знали своїх "героїв".Про які ...
Меценати. Продовження
/ 0
- Деталі
- Категорія: Великі українці
- Опубліковано: П'ятниця, 21 листопада 2008, 14:09
Туризм в наші дні являється основною або вагомою частиною національних бюджетів багатьох країн світу. Здається, що людство помішалось на ньому – десятки тисяч літаків, поїздів, кораблів, не говорячи уже про всюдисущий автотранспорт, борознять моря і океани, перетинають континенти, щоб тільки задовольнити допитливість чи здобути сумнівний престиж, мати можливість сказати в колі сім’ї чи друзів, вслід за давньоримським істориком Йосифом Флавієм: “Я це бачив!” То ж і не дивно, що ті туристичні маршрути досягли уже Північного полюсу і дуже далекої від Європи та інших континентів Антарктики. В сімейному бюджеті багатьох людей в Європі і за океаном видатки на туризм досягають інколи 50-60 відсотків.
Наша славна Чернігівщина і наш район, зокрема, - справжній рай для туризму: чисте повітря, чудова природа і пам’ятки історії та культури, що оточують нас. Це, в першу чергу, гетьманська столиця Батурин, що саме переживає щасливий час свого відродження, і ще одна, відносно недалека від нас, гетьманська ж столиця Глухів. Це і такі перли садово-паркового мистецтва як Качанівка, Тростянець, Сокиринці. Недавно до цього переліку пам’ятних місць, що заслуговують на увагу допитливих туристів, долучився і музейний комплекс в Крутах. Цей перелік можна продовжити, але повернемося до чудової перлини нашої історії і культури Качанівки, про господарів якої в ХІХ столітті, Тарновських, ми розповідали в нарисі “Меценати” («Порадник» №45).
Як згадувалося в тому нарисі, В.В. Тарновський в 1897 році змушений був продати Качанівську садибу, передавши перед тим свої знамениті колекції українських старожитностей та “Шевченкіани” Чернігівському губернському земству, яке на їх базі і створило Чернігівський музей ім. В. Тарновського.
Продав свою садибу Василь Васильович не просто пересічному покупцеві, а людині, яка теж була меценатом і розуміла значення для історії і культури свого народу Качанівки і її реліквій. То був Харитоненко Павло Іванович, уже відомий на той час багатьма благодійними справами в Сумах, тому ж Глухові, інших містах. До цих пір в Москві, на набережній Москви-ріки, стоїть імпозантний будинок Харитоненків, в якому міститься посольство Великої Британії.
В Сумах вдячні земляки поставили в свій час пам’ятник, що пережив війни і революції. В післяреволюційні роки скульптуру П.І. Харитоненка з того пам’ятника скинули, кудись запроторили, а на її місце поставили скульптуру вождя світового пролетаріату В.І. Леніна. З розпадом Союзу РСР сумчани відшукали занедбане зображення П.І. Харитоненка і повернули його на своє законне місце. Ось і стоїть він там, де колись поставили, наче не було ні воєн, ні революцій.
Придбавши Качанівку, П.І. Харитоненко в першу чергу потурбувався про капітальний ремонт старовинного будинку, модернізував його інфраструктуру – побудував електростанцію, інші допоміжні приміщення, провів телефон тощо. Був частим гостем в тій історичній садибі, особисто слідкуючи за проведенням робіт. Старожили якось розповідали, як в ході однієї з поїздок він в авто прибув в сусіднє село Туркенівку (тепер с. Южне, Ічнянського району) і там засів в баюрі грязюки. Покликали дядьків і ті, пригнавши волів, швидко порятували небачений ще в ті часи екіпаж. А вдячний хазяїн авто виставив їм за дружню і своєчасну допомогу відро горілки!
Було у Павла Івановича троє дітей: дві дочки, Олена і Наталія, і син Петро. Саме для старшої дочки Олени, яка не була байдужою до культури рідного народу, він і придбав Кача-нівку, вірячи, що її свіча не погасне в руках Олени Павлівни. То ж і не дивно, що коли в 1914 році Павло Іванович відійшов у вічність, Качанівку успадкувала саме старша донька. Нова господиня продовжувала меценатську діяльність, запрошувала до Качанівки діячів культури, видатних людей та потік той з часом ставав все мілкішим і меншим... Як співається в народній пісні: “... не тії слова, не ті розмови.”
Варто, хоча б коротко, розповісти про драматичну долю Олени. Були колись в царській армії два блискучих офіцери – князь Урусов і Михайло Олів. Були вони друзями, обидва воювали в 1904 році в Маньчжурії, обидва були ад’ютантами командуючого російськими військами генерала Куропаткіна, були добре знайомі з П.П. Скоропадським, майбутнім гетьманом України. Та вийшла заміж Олена за князя Урусова. Дітей у них не було. З часом утворився тради-ційний трикутник – двоє чоловіків і жінка. Одного разу, в тій же Качанівці, чоловіки з’ясовували відносини в традиційний серед офіцерів спосіб – дуеллю. Стрілялись за Георгієвською церквою. Михайло Олів влучив у праву руку князя, а дехто пише, що і в сам пістолет, і той, через тяжке безчестя, “п’ятами з Трої накивав” – виїжджає, залишивши назавжди Качанівку і дружину.
Як читач напевне уже здогадався, Олена виходить заміж вдруге, звичайно ж, за Михайла Сергійовича Оліва. Походив він з дворян Таврійської губернії, після навчання в кадетському корпусі став офіцером, мав численні бойові відзнаки. Багато пізніше, уже в еміграції в Німеччині, був ад’ю-тантом свого земляка гетьмана П.П. Скоропадського. Помер в 1957 році, похований в Мюнхені, а його дружина Олена покоїться на цвинтарі під Парижем.
В 1918 році Оліви виїхали спочатку до Туреччини, а потім перебралися до Німеччини, мали двоє дітей – сина Андрія і дочку Олену. Перший народився в 1911 році в Качанівці, а дочка в 1918 році в Москві. Їхні нащадки, по жіночій лінії, і зараз проживають в Західній Європі. До цього слід додати, що зі смертю Павла Івановича рід Харитоненків по чоловічій лінії угас.
Інформація для роздумів. У В.В. Тарновського був син Петро. Покінчив життя самогубством. У П.І. Харитоненка теж був син Петро, теж покінчив життя самогубством. Дивне співпадіння. Обидва роди угасли.
Б. Киричок, краєзнавець,
смт. Дмитрівка
смт. Дмитрівка
(ДАЛІ БУДЕ)
Від редакції: В нарис «Меценати», №45, вкралась прикра помилка: відспівували В.В. Тарновського, старшого, у Воскресінській церкві, звісно.
Детальніше...