Українська Академія Наук – науковий заклад світового рівня, який протягом 90 років її існування очолювали учені, імена котрих золотими літерами вписані в історію людської цивілізації, починаючи від її першого президента Володимира Вернадського (дивись „Порадник”  від 23-29 травня 2008 р.) і закінчуючи її сьогоднішнім очільником Б.Є. Патоном.

Одним з таких світочів науки  світового рівня є і Данило Кирилович Заболотний (1866-1929) , який очолював Українську Академію Наук в 1928-1929 роках. Його наукові відкриття в галузі мікробіології привели до перемоги над  страшними епідеміями холери і чуми, які в середні віки викошували інколи до половини населення Європи, були  справжнім бичем Божим. Невипадково в далекій Монголії, як тільки хтось в сім`ї  захворював чумою, над всім стійбищем здіймався вгору чорний прапор, як грізне попередження про неминучу смерть, що загрожувала кожному. У нас в Одесі є місце з колоритною назвою „чумка”, місце поховання померлих від чуми в кінці XIX - на початку XX століття. При всій потребі у вільних земельних ділянках ніхто не наважується тривожити те давнє поховання, знаючи, в тому числі завдяки Д.Заболотному, що чекає на необачного.

 

Життя вченого стало зразком жертовного подвижництва на благо рідного народу, на благо всього людства. Було воно сповнене невтомної праці, далеких і небезпечних подорожей і пригод.

Народився майбутній президент Академії Наук України в селі Чоботарка (тепер с.Заболотне) Подільської губернії, а тепер Вінницької області, в селянській сім`ї. Напівсиротою потрапляє до Одеси, в якій за підтримки родичів закінчує гімназію, а потім і Новоросійсьський (Одеський) університет,  в якому викладали в той час такі корифеї світової біології як І.Мечников, І.Сеченов, Я.Бардах. Саме  останній, разом з І.Мечниковим і М.Гамалією, організував першу в імперії бактеріологічну станцію. Нобелівський лауреат Ілля Мечников (1845-1916) керував першими, ще студентськими, науковими роботами  обдарованого учня і був в такому захопленні від його знань і розуму, що навіть порекомендував  у вчителі до спадкоємця російського престолу, майбутнього імператора Миколи ІІ. І хоча учитель був всього на 2 роки старшим від свого учня, однак успішно навчав того протягом двох років.

Навчаючись в гімназії, а потім і в   університеті, Д.Заболотний рано задумується над трагічною, підневільною долею свого народу, примикає до демократичного руху, починає писати вірші українською мовою. В одному з них він константує:

„В краю, де воля – голос правди,
В краю неволі – все брехня.
Там є багато тільки кривди,
Царить в законі розбійня”.

Навіть Леся Українка захоплювалася його поетичними спробами, про що повідомляла в одному з листів до свого брата Михайла. Втім поезія залишилась в його житті тільки даниною молодості, проза життя, наука з головою поглинула талановитого юнака.

Під час однієї із студентських сходок Д.Заболотний був арештований і ув`язнений. Після тримісячної „відсидки” його звільняють на прохання ряду професорів університету і з їхнього ж дозволу і підтримки він екстерном складає державні іспити і отримує перший науковий ступінь.

Молодий учений якийсь час працює  помічником  директора бактеріологічної станції, а потім їде до Києва і вступає на третій курс медичного факультету університету святого Володимира. Роки навчання і праці в Києві він присвячує наполегливим пошукам протихолерної сироватки і успішно розв”язує цю проблему. Розроблену ним сироватку він, разом зі своїм товаришем І.Савченком, випробовують  на собі.Успіх безсумнівний, з чим і вітає його І.Мечников, що саме прибув до Києва, і запрошує працювати  в знаменитому Пастерівському інституті в Парижі. Д.Заболотний щиро дякує за високі честь і довіру,  та, отримавши диплом медика, відправляється працювати лікарем-епідеміологом в свою рідну Подільську губернію, де саме спалахує епідемія холери і дизентерії. Скоро потому вона припиняється.

Незабаром молодого вченого призивають на військову службу, і він очолює епідеміологічне відділення і лабораторію в Київському шпиталі. Одночасно досліджує в університетській лабораторії збудників газової гангрени і черевного тифу, що розпочав робити ще на Поділлі.

Та найбільш цінними і плідними для розвитку світової науки були його чисельні протиепідемічні експедиції. Першу з них він здійснює в 1896 році в Індію і Саудівську Аравію, де саме спалахує епідемія чуми. Звідти, з зібраними науковими матеріалами він їде  до І.Мечникова в Париж, в Пастерівський інститут і опрацьовує їх там. Французький уряд  за цю роботу нагороджує його своєю вищою нагородою – орденом Почесного легіону. В наступні роки Данило Кирилович  очолює експедиції в Монголію, Іран, Китай, Середню Азію та інші країни. Під час експедиції 1898 року до Монголії він висунув гіпотезу про наявні в природі осередки чуми. В наступній експедиції до Монголії, майже через 12 років потому, ця гіпотеза була підтверджена – уже в 1911 році було беззаперечно доведено зв`язок епідемій серед людей з епізоотіями (епідеміями) серед тварин.

В роки першої світової війни Д.Заболотний організовує успішну боротьбу з інфекційними захворюваннями і епідеміями в тилу і на фронтах, у 1918 році організовує епідеміологічний відділ Інституту експериментальної медицини.  В 1920 році  створює і очолює в Одесі першу в країні кафедру епідеміології та інші подібні установи.  В 1922 році його, дійсного члена Всеукраїнської Академії Наук, обирають також  і членом-кореспондентом Російської Академії Наук.З 1922 по 1928 рік він очолює кафедру військово-медичної академії в Ленінграді. Обраний в 1928 році президентом ВУАН, він нарешті знову повертається в Україну. За півтора роки свого президентства він устиг зробити не так уже  і мало для української науки – створюються нові науково-дослідні інститути, приймається новий статут академії, багато видатних учених поповнюють академічну сім”ю, а новостворений всесвітньо відомий інститут мікробіології і епідеміології очолює сам Д.Заболотний.

16 грудня 1929 року учений, славетний борець з чумою, несподівано помирає. Поховали його в рідній Чоботарці, пізніше перейменовану в Заболотне.Все своє життя він був вірний кредо, виголошеному в юнацькій поезії:

„Підемо разом на роботу для неньки Вкраїни, нехай з нами, козаками, вона не загине”.   

Можна прямо сказати, що він встиг своєчасно померти, бо любові до своєї вітчизни, при всіх його заслугах і славі „русского ученого”, йому не простили - „недреманне око” пильнувало його і після смерті. В 1938 році його щоденник „компетентні органи” вилучили з архіву, залишивши такий акт: „Дневник академіка Д.Заболотного как содержащий буржуазно-националистические взгляды подлежит уничтожению путем предания огню...”

То ж дивно було читати в грудні минулого року в рубриці „Цей день в історії”, яку майже щотижня друкує наша славна „Деснянська правда”, інформацію про  „російського ученого” Д.Заболотного. А раніше таке ж саме звання присвоїли і ніжинцю Д.Бантиш-Каменському, хоча в усіх енциклопедичних словниках, як російських, так і українських, їх приналежність трактується трохи по-іншому. Добре ж  ми знаємо свою історію!